Якщо ми звільнимось від особистих забобонів, то побачимо, що всі речі рухаються. Я бував у пустелях Єгипту та інших місцях, де через багато тисячоліть збереглися дивовижні величні споруди. Є серед них храм, про який я хочу згадати. Коли наближаєшся до нього, здалеку здається, що він все ще живе, що ось-ось із нього вийдуть жерці, щоб привітати нас, ось-ось заколишуться віяла Амона… Та тільки підходиш ближче, стає видно, що все тут занесено піском, що колони не падають тільки тому, що підпирають одна одну. Цей стародавній храм живий, він народився, коли було обтесане його каміння, зведені його колони і вирізьблені його статуї. Цей храм у Карнаці – можливо, найвеличніший храм у світі. Він був задуманий не випадково, на те була історична необхідність – теологічна, політична, соціальна, сьогодні можна розуміти це як завгодно. Його будівництво було доручено обдарованим майстрам, вони знайшли для його стін найкраще каміння. Храм мав показувати безмежність, що віддзеркалює небесні межі. Він став мостом між небом і землею, встановивши зв’язок між зірками і земними символами. Для того, щоб побудувати його, потрібно було провести серйозні астрономічні та астрологічні дослідження.

До цього величного храму додавались все нові й нові деталі та елементи – аж до епохи Рамессидів і Пізнього часу. Він служив упродовж віків, але поволі з’являлися ознаки старіння; в якусь мить він був залишений, і руйнування його продовжувалось.

Всесвіт колись почався, в якій би формі ми це собі не уявляли – чи то наслідуючи теорію Великого вибуху, чи давні релігійні бачення, які стверджують, що він виник від лику Брахми, чи був створений якимось певним богом. Всесвіт колись почався. Всесвіт не стоїть на місці.

Прадавні вважали – і ми, філософи, можемо лише підтвердити це своїми особистими роздумами, – що те, що індуси називали Садхана, сенс життя, існує, бо присутній в усіх живих істотах.

Я завжди прошу моїх учнів спостерігати за вогнем і водою. Якщо ми починаємо лити воду зверху на яке-небудь місце, вона буде падати, рухатися, перемішуватись. Вода має мудрість, вона шукає дещо, вона прямує до своєї мети й рухається, рухається без упину. Коли вона не може знайти прямого шляху, вона звертає; так річка звивається, огинає каміння і гори, рухаючись невпинно, доки не досягне моря. Що відбувається потім? Тепло випаровує воду і перетворює її на хмари; хмари ці пливуть у повітрі, поки у визначену мить не проливаються дощем. І ось це знову вода, і, падаючи на землю, вона знову шукає шлях до моря.

Якщо вода володіє цією мудрістю, цією наснагою жити, шукати, стикатися з перешкодами, підніматися вгору, знову повертатися за новим досвідом і знову досягати вищої точки цього циклу, чому ж ми не можемо жити у відповідності з цим законом? Якщо навіть наше тіло складається більшою мірою з води, чому б йому не прагнути до тієї ж мети, чому наша душа не могла б рухатися, як про те говорить Плотин, до Світової Душі, до іншого плану існування, до іншої вібрації, де їй значно легше і спокійніше, ніж тут?

Хіба не схожий рух води на втілення і перевтілення, на народження і смерть? Коли ми народжуємося, наші душі ніби конденсуються в краплини води. Кожен з нас – одна крапля, і ці люди-краплі з’єднуються, рухаються разом шляхом, утворюючи суспільство, а в ньому групи, доки не «впадають у море», наче розчинившись у ньому. І, можливо, існує якась космічна сила, яка знову піднімає нас, знову перетворює на тих невидимих «духів», які у свій час знову спускаються на землю.

Те, що я розповідаю, лише якась логічна вірогідність, хоча в давнину це вважалось незаперечною істиною. Одна стара гіпотеза стверджує, що все це не тільки правдиво, але й логічно, оскільки, якби це було не так, життя було б надто жорстоке. Ми опинилися б серед справжнього божевілля. Уявіть собі: ми виходимо на сцену цього світу – в Іспанії, Танзанії чи будь-якому іншому місці, де народжуємось; нам кажуть: «Це твоя мама, твій тато, дядько, бабуся»; ми йдемо до школи, вчимося, живемо, любимо, ненавидимо, вирішуємо проблеми; і ось, коли ми вже достатньо вивчили життя, ця ж рука, що привела нас, виводить звідси. Ми вже одержали значний досвід, дійсно навчились жити – і тут нас виводять зі сцени.

Якби все це не мало сенсу, не мало продовження – цей світ був би воістину божевільним.

Спостерігаймо за рослиною, найзвичайнішою, з тих, що в нас вдома, і ми побачимо, як розумно вона була задумана. Зараз багато говорять про сонячні батареї, що вловлюють промені сонця, але подібні «батареї» існували ще до карбону (Кам’яновугільного періоду). Це листя рослин. Листя рослин використовує сонячні промені для фотосинтезу; більше того, через систему капілярів, що відкрита фізиками декілька століть тому, їхні життєві соки піднімаються від коренів до листя, оновлюються і спускаються назад до коріння. Як усе це надзвичайно чудово задумано! А тепер візьмемо тварину, наприклад, леопарда чи тигра. Для чого тигру смуги? Для чого у бразильського леопарда плями?

Тигр смугастий, оскільки він мешкає в заростях бамбуку, й смуги створюють йому такий камуфляж, що його практично не видно. Бразильський леопард плямистий, тому що живе у сельві, де багато квітів і листя різного кольору, темного і яскравого, і плями на шкурі тварини, змішуючись із квітами і листям, роблять її непомітною.

Усе це говорить про те, що існують інакші ніж наш види розуму, сутності, які задумували, створювали і створюють до цього часу архетипи, принципи, керуючи рослинами і тваринами. Але що ми можемо сказати, наприклад, про мінерали? Ви бачили скелю, каміння, кристали? Ви бачили, які довершені форми вони мають, іноді навіть більш довершені, ніж Велика Піраміда? І як природа могла із однієї й тієї ж речовини, вуглецю, створити непрозорий графіт і прозорий діамант? Це показує, що в природі існує єдиний розум (logos), що керує всім, що все існуюче задумане досконало.

Але невже Те чи Той, хто придумав для амеб дивовижну здатність пересуватися за допомогою тимчасових виростів, хто винайшов для пташок порожнисті кістки, що роблять їх легкими і дають змогу літати, хто створив ескіз риб’ячої луски, завдяки якій риби можуть легко рухатися у воді, хто дав їм плавальний міхур, щоб занурюватись і спливати не гірше сучасних субмарин, – невже Той, хто задумав все це, обмежився лише задумом нашої фізичної будови і не задумав разом із тим будову психологічну, ментальну і, кінець-кінцем, власне наше призначення?

Хіба ж можна думати, що цей космічний розум потурбувався про рослини, тварин і мінерали, та не подумав про людину – адже ми також живі істоти? Життя існує, його задумав Хтось, Щось, і воно задумане прекрасно. Чому? Для чого трудився в такій мірі і з такою інтенсивністю розум, створюючи цю довершену гармонію? Адже все це для чогось потрібне. Ніхто не зводить міст, якщо ним ніхто не ходитиме. Ніхто не будує човен, в якому ніхто не плаватиме. Ніхто не робить стілець, якщо на ньому ніхто не буде сидіти. Очевидно, що наш органічний склад і органічний склад природи створені для чогось, створені, щоб прислужитися чомусь, що повинне жити значно довше за матеріальний носій, більше, ніж просто мета сама по собі, чомусь, що може принести користь. І це «щось», якому вони служать, цього «хтось», який буде користуватися всіма цими чудовими формами, ми, філософи, називаємо душею, духом, що пронизує все.

Очевидно, що нам, ув’язненим у свою в’язницю з плоті і зануреним в економічні, сімейні, побутові проблеми, іноді буває дуже важко замислитись над цими питаннями. Я згадую фрагмент книги Овідія Назона «Мистецтво кохання». Коли я вперше прочитав її, вона справила на мене дуже глибоке враження. Овідій, як ви знаєте, був одним із видатних поетів епохи імператора Августа, та, окрім того, говорять, що він був трішки – як сказали б в Іспанії – гульвіса. Він любив ночами гуляти з жінками, пив вино, лягав спати дуже пізно (або, краще сказати, рано, оскільки сонце вже вставало)… Та, незважаючи на це, він був Овідієм. У своїй книзі він, серед іншого, розповідає про те, що сталося з однією з його коханих, справжнього імені якої він не називає. У ті далекі часи вважалось безчестям називати ім’я дами, і замість істинного вигадували інше (дуже гарний звичай, чи не так?). Він називає її Кориною.

Овідій розповідає, що одного разу він зайшов у палац Корини, дами з вищого римського світу. В цьому палаці було багато дорогих і цінних речей, і в тому числі привезений з Індії папуга, який вмів говорити. Він повторював усе, що промовляла господиня, ставив питання, розмовляв, взагалі, складав їй прекрасне товариство. І ось Овідій входить і бачить ридаючу Корину, на руках у якої лежить папуга, судячи з усього, мертвий. Овідій питає: «Корино, чому ти плачеш?» Вона відповідає: «Пам’ятаєш, як цей папуга розмовляв із нами, повторював наші слова кохання, наші пісні? Це був справжній скарб, зелений як смарагд. А зараз це всього-на-всього пучок пір’я. Де ж мій папуга? Що діється? Чому цьому приходить кінець?»

Овідій, бажаючи втішити Корину, посвячує її у те, чого вона не знає: «Ти повинна знати, Корино, що є небо, де перебувають люди, але також є небо і для тварин; на цьому небі є куточок, де перебувають вищі тварини, в тому числі і ті, що вміли розмовляти з людиною і повторювати її слова. Вони втішають усіх інших тварин, що перебувають на небі, відтворюючи голоси їхніх улюблених хазяїв і нагадуючи таким чином про них. А пізніше всі знову повертаються на землю, щоб стати супутниками людей».

Але Корина невтішна: «Ні, не говори мені про це! Адже тепер це всього-на-всього пучок зеленого пір’я, це більше не мій папуга, він уже не живе!» І в цю мить папуга в останньому передсмертному зусиллі підіймає свою голівку, дивиться на неї і вимовляє: «Корино, Корино, смерті не існує».

Як прекрасно зустрічати ці давні приклади! Як прекрасно думати, що іноді тварини, квіти, дерева вмирають у мирі та спокої, адже знають щось таке, що ми, люди, втратили у своєму надто вже інтелектуальному житті. Ми втратили усвідомлення особистої вічності, ми втратили усвідомлення свого внутрішнього життя, ми втратили усвідомлення своєї безсмертної душі.

Нам потрібно знову повернути це усвідомлення, адже насправді в глибині душі, незважаючи на весь наш технічний прогрес, ми іноді сумуємо. Незважаючи на те, що ми живемо в мегаполісах, завжди знаходимося серед людей, маємо змогу спілкуватися і читати газети, дивитися телевізор і слухати радіо, іноді ми почуваємо себе самотніми, страшенно самотніми. Іноді нам так хочеться, щоб хтось, як той папуга, сказав нам, що смерті не існує, що це життя має сенс, має мету. І очевидно, що має!

Коли ви бачите стрілу, що летить, ви не замислюєтесь над тим, що вона випущена з луку і летить у ціль. Те життя, яке ми бачимо, – це стріла, яка летить у повітрі, і стріла ця пущена божественним лучником. Колись нас відправили через простір і час, і ми повинні досягти мети, повинні кудись прийти.

Усе наше життя має сенс. Мають сенс наші радощі, тому що вони зміцнюють дух, допомагаючи жити. Мають сенс і наші сум і сльози, адже вони допомагають нам здобути досвід, стати трішки мудрішими, а іноді й трішечки кращими.

Ті, хто розділяв із кимось радість, знають, що це добре, оскільки допомагає підноситись і надихати; ті, хто розділяв із кимось сльози, знають, що це добре, оскільки це породжує спорідненість душ. Адже в житті і в природі немає нічого поганого, все є добрим у глибині потаємного сенсу.

Лекція, прочитана в Мадриді у жовтні 1987 р.