Потаємний сенс життя

Є одна річ, яка хвилювала філософів завжди, – це життя та його різні аспекти: чи вічна людина, чи існує смерть, що відбувається, коли ми залишаємо сцену цього світу?

Ці питання дуже хвилюють особисто мене: справа в тому, що всі, хто живе сьогодні, приречені на смерть. Усі ми маємо померти.

Іноді ми думаємо – дотримуючись надмірно матеріалістичних позицій нашого часу – що про це краще не розмірковувати. Ми вважаємо, що краще й зовсім не торкатися цієї теми, адже смерть стосується інших. Очевидно, що всі ми народжуємось, живемо і рано чи пізно змушені будемо померти.

Мене – як філософа та як людину – хвилює, що людей не турбує питання про те, чим є життя і який його сенс. Тому що є речі, які обходять одних і не стосуються інших, наприклад, політичні чи економічні проблеми, але є одна проблема, яка обходить кожного, – це факт невідворотності смерті. Адже помирають усі.

Тому мені, як філософу та як людині, здається дивним, що стільки людей зовсім не занепокоєні питанням про самих себе і не звертаються за відповіддю до найвеличніших джерел давньої мудрості та найвидатніших мислителів сучасності.

Ми знаємо, що все, що існує в світі, в тій або іншій мірі, є живим. Раніше ми всі речовини поділяли на органічні і неорганічні й навіть зараз продовжуємо розрізняти органічну і неорганічну хімію. Ми говоримо, що собака, кішка, людина – живі істоти, а вікно чи шматок дерева – ні. Але чому?

Результати сучасних досліджень, зібрані впродовж певного часу, показують нам, що всі речі та всі живі істоти складаються з одних і тих самих елементів: механічних, термічних, електричних, магнітних і т. ін.

Дуже важко сказати, де життя є, а де його немає. Нам здається, що якщо кішка муркотить, коли її пестять, і нявчить, коли її б’ють, то вона, звичайно, жива. Але так само, коли я стукаю по шматку дерева, він видає звук… І звук, що виникає від удару ось цього старовинного етруського персня по дереву, і є голосом дерева. А коли ми станемо гнути чи ламати дерево, воно тріщатиме, і цей тріск буде криком агонії вмираючої істоти. Тобто, із філософської точки зору, ми не можемо відрізняти, що є живим, а що ні.

Класична філософія вчить нас не абсолютизувати. У цьому світі все відносно. Тут немає абсолютно великого чи абсолютно малого, чорного чи білого – не існує нічого, що б мало абсолютні характеристики, у проявленому світі всі явища є відносними. Я говорю зараз із вами хвилин 15–20, вимовляю якісь слова, через півгодини перестану це робити – у кожної миті часу є своє просте, пряме призначення, яке не потрібно плутати із сутністю речей.

Будь-яка річ сама по собі не є ані доброю, ані поганою. Вона набуває цих характеристик лише в залежності від того, для чого її використовують. Ніж у руках розбійника, грабіжника стане знаряддям насилля, вбивства. І цей самий ніж у руках хірурга буде нести добро, рятуватиме життя. Так що ж, ніж – це добре чи погано? Ось один із прикладів відносності. А ця сцена, велика чи маленька? Якщо ми порівняємо її, наприклад, із мурашкою, то вона буде величезною, а якщо з цілим Мадридом – здаватиметься крихітною. Сама вона не має ані величини, ані віку.

Якщо ми спробуємо підійти до цих життєвих питань з такої позиції, то можливо, дійдемо висновків, які з наукової чи іншої точки зору не будуть досконалими, проте залишаться глибоко людяними і допоможуть нам у нашому житті. Перше питання, яке ми перед собою ставимо, – що таке життя? Адже ті характеристики, які ми використовуємо для визначення живих істот, слушні саме стосовно живих істот, але не охоплюють цілком і повністю саме життя.

Платон розрізняв прекрасне як таке і прекрасні речі. Уя – вімо собі сад, а в ньому скульптуру та людину. Ми говоримо, що цей сад, ця скульптура, ця людина – прекрасні. Чому? Тому що вони мають стосунок до буття і суті Прекрасного. Адже Прекрасне – це суть, буття, яке стоїть значно вище всіх проявів і лише відображає себе в них. Саме так воно розкриває себе, хоча вловити його дуже складно: так пісок сиплеться крізь пальці, і чим дужче ми стискаємо долоню, намагаючись втримати його, тим швидше він висипається.

Отже, ми можемо зробити висновок, що все, що нас оточує, є живим.

Життя як таке, згідно зі стародавніми філософами, проявляє себе як діяльність, активність; усе, що є активним, ми називаємо живим, а все те, що не проявляється таким чином, має якесь інше життя, яке ми іноді не здатні зрозуміти.

Адже якщо існує Бог, якщо існують боги, вони є, безмовно, живими. Але вони живі в іншому вимірі, відмінному від того, в якому існуємо ми. Вони живуть на іншому рівні свідомості і в іншому вимірі часу. Поняття часу також досить відносне. Для крихітної комахи кілька годин іноді складають все життя, а для зірки термін людського життя – лише мить. Отже, часові виміри виявляються дуже відносними. І за всіма цими відносностями нам потрібно розрізняти потаємний сенс життя.

Що ж таке життя? Для чого воно існує? Які можливості дає нам? Як проявляє себе? Відповіді на ці питання можна знайти в різних вченнях.

* * *

Матеріалістичні теорії стверджують, що життя виникло випадково: внаслідок зіткнення певних елементів, що не були живими, з’явилась іскра життя, і ця іскра не гасне.

Із філософської точки зору очевидно, що ця теорія не дуже ґрунтовна, адже що рухає цією випадковістю? Можна було б відповісти: ніщо, тоді виходить, що існує дещо, яке нічим не спрямоване до руху? Але це неможливо. Адже все, що рухається, мусить мати свій двигун, мусить мати дещо, що дає поштовх до руху, навіть коли цей поштовх буде схожий на те, що у свій час описував Аристотель. Він говорив про всезагальний двигун, який сам лишається нерухомим. Це наштовхує на роздуми про те, що наші уявлення про швидкість також вельми відносні.

Релігійні вчення доносять до нас уявлення про деяку космічну істоту, дуже часто персоніфіковану, яка вдихає життя у свої творіння. В такому випадку постає питання: хто ж тоді створив саму цю космічну сутність, цього Бога чи богів – як би ми її не звали, це не настільки важливо.

Я згадую один приклад, який наводили мої старі вчителі. Думаю, що він допоможе нам. Уявімо собі наш розум – наш конкретний розум, а не розум якогось більш вищого порядку – як ложку. Ми занурюємо її у чашку і набираємо кілька кубічних сантиметрів води. Якщо ми зануримо її у Тихий океан, то зачерпнемо стільки ж. Іншими словами, річ не в тім, звідки одержувати відповіді на свої питання, а в тім, щоб збільшувати свою «ложку» – розширювати поле своєї свідомості, щоб кожного разу «зачерпувати» все більше й більше – усе більше й більше розуміти. А це вже велика індивідуальна робота.

Філософія «Нового Акрополя» пропонує ідею особистого зростання і розвитку, оскільки кожен із нас має свій ритм, свою долю, свою творчу потенцію. Але це не повинно ставати перепоною для того, щоб об’єднатися, щоб бути разом, спілкуватися, вести наукову роботу, займатися літературною творчістю або – як зараз – розмовляти один з одним, хай навіть це відбувається у формі лекції. Насправді, за всім цим стоїть пошук і зустріч кожного з нас із самим собою, зі своїми проблемами.

Усередині людини є все… Тільки зустрічі з собою і з потаємним голосом свого серця дадуть вам відповіді на багато хвилюючих питань, більше того – вони додадуть вам внутрішньої впевненості, якої кожен так потребує… Всі інші звичні тлумачення в тій чи іншій формі є частиною загальноприйнятих вірувань, і, говорячи про це, я не маю на увазі лише релігійні уявлення.

Матеріалісти насміхаються над вірою в існування духів природи, янголів, богів. Аргументи нехитромудрі: їх ніхто ніколи не бачив. Філософська відповідь на це дуже проста: а хто-небудь бачив атом? Хто-небудь виміряв відстань від Землі до Місяця? А ви особисто коли-небудь були в Японії? Тоді цілком можна поставити під сумнів й існування атомів, і відстань від Землі до Місяця, й реальність Японії.

Взагалі-то ні в кого з нас, за деякими винятками, немає в цьому особистого і безпосереднього досвіду. Просто ми віримо в це – як віримо, наприклад, в існування Трої. Але тоді не так вже й складно прийняти як робочу гіпотезу існування якихось розумних сутностей, нехай хоч і невидимих, котрі якимось чином скеровують життя, хоча ми їх не бачимо.

Так само не бачила людина епохи Каролінгів ані бактерій, ані будь-яких інших мікробів. Але епідемія чуми вирувала в той час всією Європою. Ці епідемії безумовно були, хоча винуватців їх ніхто не бачив. Отже, цілком ймовірно, що є якісь істоти, що спонукають чи спрямовують силу життя. Ми не можемо бачити їх, а лише сприймаємо за наслідками їхньої діяльності, але і про все інше ми теж робимо висновок за наслідками. Якщо я зараз відпущу мікрофон, він упаде. Чи побачимо ми при цьому закон гравітації? Ні, ми побачимо мікрофон, що впав, і не більше того. Маса Землі, що набагато більша за масу мікрофона, примусить його впасти, і ми зможемо спостерігати наслідок дії одного із законів природи – але не сам закон.

Ті сторони життя, які ми бачимо, насправді є її зовнішніми проявами. Продовжимо цю нитку роздумів: хто може переконати нас у тому, що ми не існували раніше, до того, як з’явитися тут, на цьому плані буття? І що ми не продовжимо існувати, коли нас тут вже не буде? З точки зору логіки, з точки зору філософії, ми жодним чином не можемо нехтувати можливістю існування безперервного життя, потоку, який постійно проявляється в якійсь формі й на якомусь плані, помітному чи не помітному для нас.

Хтось може подумати, що мова йде про певний обмежений термін, який складає багато тисяч років. Можливо, але для нас і це – вічність. Так, стародавні східні книги розповідають про великі цикли часу – Манвантари і Пралайї. Для нас кожен із них є вічністю, хоч і нараховує визначену, приблизну чи, можливо, реальну кількість років.

Прадавні вважали, що все проявлене існує завдяки великому макробіосу, величезній живій істоті. Індуси називають її Брахманом і уявляють, що він то засинає, то прокидається, то знову засинає… Подібна легенда є і на Заході – це легенда про короля світу, який спить, але прокидається, коли приходить час. Відповідно до цих давніх учень, існує дещо безперервне, яке ми сприймаємо як переривчасте, оскільки зосереджуємо свою увагу то на одній його частині, то на іншій.

Тому стародавні філософи вважали, що Всесвіт не є породженням випадковості, він подібний до величезної живої іс тоти. Платоніки і неоплатоніки також говорять нам про істоту, частиною якої є видимий Всесвіт, який має – якщо порівнювати з нашим тілом – свої «органи», «тканини» і «клітини». За його образом і подобою у Всесвіті галактики, сонця, планети суть не що інше, як життєві частини цієї великої істоти, яка, подібно до людини, також десь почала свій шлях, теж розвивається і теж кудись прямує.