Розділ III

Тієї ж ночі пан Володийовський виїхав із роз’їздом і над ранок привів кільканадцятьох язиків. Вони підтвердили, що шведський король власною персоною у Щебжешинi перебуває і незабаром уже стане під Замостям.

Утішився пан староста калуський цією звісткою, бо давно йому кортіло випробувати свої гармати і міцність стін на шведах. До того ж він вважав, і цілком слушно, що навіть якщо й доведеться все ж здатися, то все одно шведські сили застрягнуть тут на кілька місяців, а в цей час Ян-Казимир збере військо, приведе цілу орду на допомогу і по всій країні повсюдний і звитяжний опір підготує.

– Якщо мені вже випала нагода, – промовляв натхненно магнат на військовій раді, – вітчизні та королеві хорошу послугу надати, то оголошую вам, що спершу підірву тут усе, перш ніж сюди шведський чобіт зайде. Хочуть Замойськогo силою взяти, гаразд! Хай беруть! Побачимо, хто кращий! Сподіваюся, панове, що ви мені старанно допомагати будете!

– Ми готові голови покласти разом із вашою гідністю! – озвалися хором офіцери.

– Тільки б нас облягали, – зауважив пан Заглобa, – бо можуть і не наважитись. Шановне панство! Я, Заглобa, першу вилазку зроблю!

– Я з дядьком! – долучився Рох Ковальський. – На самого короля нападу!

– А тепер – на стіни! – скомандував староста калуський.

Пішли всі. Мури були, як квітами, жовнірами замаяні. Полки піхоти, такої чудової, що другої такої не було в усій Речі Посполитій, стояли в готовності один біля одного, з мушкетами в руках і поглядами, зверненими в поле. Мало служило там чужоземців, лише трохи пруссаків і французів, а в основному ординацькі селяни. Високі, дебелі, котрих у кольорові колети одягнули і на чужоземний кшталт вивчили, билися так само добре, як найкращі англійці Кромвеля. Особливо дужими виявилися, коли після обстрілу довелося якось кинутися врукопашну на ворога. Тепер виглядали шведів нетерпляче, пам’ятаючи про свої колишні тріумфи над Хмельницьким. Біля гармат, довгі шиї яких витягувалися, наче з цікавістю, через бійниці в поля, служили переважно фламандці, до вогняної служби найпридатніші. За фортецею вже, по той бік рову, вертілася хоругва легкої кавалерії, у безпечній зоні, бо під прикриттям гармат і можливістю миттєво сховатися в укриття. А так будь-якої миті її можна було блискавично скерувати туди, куди потрібно. Староста калуський об’їжджав мури в позолочених обладунках, з таким же буздиганом у руці, і раз по раз розпитував:

– А що, не видно ще?

І лаявся собі під ніс, коли йому звідусіль відповідали, що ні. За хвилину вельможа їхав уже в інший бік і знову питав:

– А що? Не видно?

Тим часом важко було щось вгледіти, бо завіса туману розтяглася в повітрі. Лише близько десятої години ранку вона стала спадати. Голубе небо засвітліло над головами, горизонт очистився, і зараз же на західних мурах загукали:

– Їдуть! Їдуть! Їдуть!

Пан староста, а за ним пан Заглобa і три ад’ютанти магната жваво піднялися на наріжник мурів, з якого огляд був хороший, і стали дивитися в підзорну трубу. Трохи туману ще лежало біля землі, і здавалося, що шведські війська, котрі рухалися від Велончі, чвалали по коліна в цьому тумані, немовби виринаючи з розлитої води. Ближчі полки вже було чітко видно, так що неозброєним оком можна було розрізнити піхоту, яка рухалася стрункими шеренгами, і загони рейтарів. Ті, що були далі, натомість нагадували клуби чорної хмари, що насувається на місто. Повільно прибували полки, гармати, кавалерія. Видовище було прекрасне. Із середини кожного каре піхотинців стирчав угору дуже правильний чотирикутник списів. Між ними розвівалися різнобарвні стяги, найбільше було блакитних із білими хрестами та голубих зі золотими левами. Вони підійшли ще ближче. На мурах було тихо, а подув вітру доносив до захисників скрипіння коліс, дзенькіт зброї, тупіт коней і приглушений гомін людських голосів. Підійшовши на два постріли з фальконета, стали розтягуватися перед фортецею. Деякі піхотні каре розвалилися в безладні рої. Либонь, бралися за розкладання наметів і насипання шанців.

– Ось і вони! – видихнув пан староста.

– Є, песиголовці! – підтвердив пан Заглобa.

– Можна б їх, одного за одним, пальцем полічити.

– Такі досвідчені вояки, як я, не мають потреби лічити, лише оком кинути. Їх там десять тисяч кінноти і вісім піхоти з артилерією. Якщо одним гемайном або одним конем помилився, то готовий своїм майном за помилку заплатити.

– Невже можна так точно полічити?

– Десять тисяч кавалерії і вісім піхоти, щоб мені добре було! На Бога надія, що значно їх менше звідси піде, нехай я лишень хоча б одну вилазку зроблю.

– Чуєте, пане, наступ сурмлять!

І справді, сурмачі з барабанщиками виступили з полків, і загриміла бойова музика. Під її супровід підходили полки, які зупинялися далі, й оточили місто на відстані. Згодом від густої юрби відділилися кільканадцятеро вершників. На півдорозі вони повісили на свої мечі білі хустки й узялися ними розмахувати.

– Перемовники, – пояснив пан Заглобa. – Я бачив, як до Бірж ті злодії під’їжджали з такими ж намірами, і відомо, що з цього вийшло.

– Замостя не Біржі, а я не віленський воєвода! – відрубав пан староста.

Тим часом посланці під’їхали до воріт. Після короткої паузи підбіг до пана старости ординарець із сповіщенням, що пан Ян Сапєгa прагне від імені шведського короля побачитися з ним і порозмовляти.

Але пан староста зараз же в боки взявся, став із ноги на ногу переступати, сопіти, губи надимати, і нарешті відказав жорстко:

– Скажи панові Сапєзі, що Замойський зі зрадниками не спілкується. Хоче шведський король зі мною балакати, хай мені справжнього шведа пришле, а не поляка, бо поляки, котрі шведові служать, хай до собак моїх свої представництва відправляють, бо я їх зневажаю!

– Як мені Бог милий, таке мені подобається! – зі щирим захопленням вигукнув пан Заглобa.

– А щоб їх там чорти вхопили! – додав задоволений власними словами і похвалою староста. – Що? Мені з ними церемонитись, чи що?

– Дозвольте, ваша гідносте, мені особисто цю звістку їм віднести! – попросив пан Заглобa.

І не зволікаючи, подався з ординарцем, вийшов навпроти пана Янa і, либонь, не лише слова старости повторив, а мусив щось і від себе дотепного додати, бо пан Сапєгa так завернув із місця, немовби йому перед конем блискавка вдарила, і натягнувши шапку на вуха, від’їхав.

З боку мурів і кавалерійської хоругви, яка перед брамою стояла, узялися улюлюкати на від’їжджаючих:

– До буди, зрадники, перебіжчики! Поганські слуги! Ату! Ату!..

Пан Сапєгa став перед королем блідий, із міцно стиснутими губами. Король також був збентежений, бо Замостя обмануло його надію. Більше того, незважаючи на те, що йому розповідали, монарх сподівався знайти місто не більш стійке, ніж Краків, Познань та інші, які він уже здобув. Тим часом побачив потужну фортецю, яка нагадувала данські та нідерландські, про які без гармат великого калібру не міг навіть мріяти.

– Що там? – спитав він, побачивши пана Сапєгу.

– Нічого! Пан староста не хоче балакати з поляками, котрі вашій королівській величності служать. Послав до мене свого блазня, котрий мене і вашу королівську величність знеславив так сороміцьки, що я повторити не наважуся.

– Мені байдуже, з ким хоче балакати, лише б розмовляв. Мені не бракує залізних аргументів, а тим часом Форґеля йому пошлю.

Через півгодини Форґель із суто шведською запобігливістю сповістив про себе біля воріт. Навісний міст повільно опустився на рів і генерал в’їхав у фортецю. Його зустріли зі спокійною гідністю. Не зав’язували очей ні йому, ні комусь зі свити. Вочевидь, хотів пан староста, щоб той усе розгледів і про все міг королеві розповісти. Магнат прийняв посла з такою розкішшю, як справжній князь, чим справив карколомне враження, бо пани шведські не мали і двадцятої частини таких багатств, як поляки, а пан староста між польськими був чи не найзаможнішим. Хитрий швед одразу ж узявся господаря трактувати, немовби його король Карл до рівного собі монарха з посольством послав, запобігливо назвав його принцом і весь час так вельможу називав, хоч пан Собіпан уже першого разу йому заперечив:

– Я не принц, eques polonus sum, і вже тому князям рівний!

– Ваша світлосте! – правив далі, не даючись збити себе на манівці, Форґель. – Найясніший шведський цісар і володар (тут він довго називав усі титули) зовсім не як ворог сюди прибув. Відверто кажучи, він на відвідини сюди приїхав і через мене оголошує, маючи, сподіваюся, небезпідставну надію, що ваша світлість для особи його і його війська браму свою відчинити захоче.

– У нас немає такого звичаю, – відповів пан Замойський, – щоб комусь у гостинності відмовляти, хоч би навіть і непрошений приїхав. Завжди в мене знайдеться місце за столом, а для такої гідної особи навіть почесне. Скажіть, отже, ваша гідносте, найяснішому цісарю, що це честь для мене, тим більше, що вельможний Карл-Ґустав є господарем у Швеції, як я в Замості. Але, як ваша гідність могла бачити, слуг мені не бракує, тому його шведська ясновельможність не має потреби своїх з собою брати. Інакше я міг би подумати, що він мене вважає задрипанцем і зневагу хоче мені виказати.

– Добре! – прошепотів за спиною пана старости пан Заглобa.

А той, закінчивши свою промову, став губи надимати, пихтіти та повторювати:

– Га! Ось так! Га!

Форґель прикусив вус, помовчав трохи і продовжив:

– Найбільшим доказом недовіри стало б для короля, якби ваша світлість його гарнізон у фортецю впустити не погодилась. Як королівський повірений я знаю його найпотаємніші думки, до того ж маю наказ оголосити вашій гідності і слово від імені короля дати, що він ні держави замойської, ні цієї фортеці займати на постійно наміру не має. Але коли війна в усій цій країні нещастя роздмухує знову, коли бунт голову підняв, а Ян-Казимир, забувши незгоди, які на Річ Посполиту впасти можуть, турбуючись лише про власні інтереси, знову з-за кордону повернувся і разом із поганами проти християнського війська нашого виступає, вирішив непереможний король і мій сюзерен навіть до диких татарських і турецьких степів його переслідувати, а на меті в нього лише спокій країни, перемога справедливості, щастя та свобода громадян цієї святої Речі Посполитої.

Староста калуський ударив рукою по коліну, але не зронив ні слова, лише пан Заглобa шепнув:

– Нечистий ризу одягнув і хвостом на месу дзвонить.