– Чимало добра пролилося вже на цей край з королівської милості, – правив далі Форґель, – але найясніший цісар, вважаючи в отчому своєму серці, що не достатньо зробив, ще раз провінцію свою Прусську залишив, аби знову прийти йому на порятунок, який у перемозі над Яном-Казимиром полягає. І щоб ця нова війна швидкий і щасливий кінець могла мати, потрібне його королівській величності невідкладне тимчасове розміщення в цій фортеці, бо вона має для війська його королівської величності стати оплотом, звідки переслідування заколотників буде відбуватися. Але почувши, що той, хто в Замостю господар, є не лише заможним, не лише старовинністю роду, дотепністю, прекрасним розумом, а й любов’ю до батьківщини всіх перевершує, король і мій сюзерен промовив: «Він мене зрозуміє, він наміри мої щодо цієї країни оцінити зуміє, довіри моєї не зрадить, надію перевершить, до щастя та спокою цієї країни першим руку докладе». Так і є! Адже саме від вас, пане, залежить майбутня доля цієї вітчизни. Ви її врятувати і батьком для неї стати можете. Тому не сумніваюся, що ви це зробите. Хто таку славу від пращурів успадковує, той не втратить можливість, щоб її прибільшити і безсмертною зробити. Справді, більше добра ви доб’єтеся, відчиняючи ворота цієї фортеці, ніж якби навіть нову провінцію до Речі Посполитої приєднали. Король вірить, пане, що небуденна мудрість ваша нарівні із серцем до такого рішення схиляться, тому наказувати не хоче, а лише просити бажає. Володар погрози відкидає, натомість дружбу пропонує. Не як правитель із васалом, а як могутній із могутнім домовлятися прагне.

Тут генерал Форґель схилився панові старості з таким поклоном поваги, немовби істинному монархові, і замовк. У залі запанувала тиша. Всі очі втупилися в старосту.

Той же засовався, як зазвичай, на своєму позолоченому кріслі, губи надимав і строгий вигляд демонстрував. Врешті-решт, розставивши широко лікті, долоні поклав на коліна і, скидаючи головою, як норовистий кінь, промовив:

– Ось що я вам скажу! Дуже вдячний його шведській величності за його високу думку, яку має про мої розум і почуття до батьківщини. Немає нічого для мене також милішого, ніж дружба такого ось магната. Але гадаю, що наші стосунки могли б такими ж залишатися, якби його королівська величність у Стокгольмі сиділа, а я в Замостю. Що скажете? Бо Стокгольм – його величності, а Замостя – моє! Що стосується почуттів до Речі Посполитої, то на мою думку, не тоді буде їй краще, коли шведи її землю топтатимуть, а коли з неї заберуться. Ось така-от рація! Не сумніваюся, що Замостя могло б його величності у вікторії над Яном-Казимиром допомогти, тому хочу сказати, щоб і ваша гідність знала, що я не шведському королеві, в саме Янoвi-Казимиру присягав, тому успіхів йому бажаю, а Замостя не віддам! Ось так!

– Оце дипломатія! – гмикнув пан Заглобa.

У залі почувся радісний гомін, але пан староста ляснув руками по колінах і розмови припинив.

Форґель сторопів і стояв, наче в рот води набрав, після чого став висувати нові аргументи. Він наполягав, трохи погрожував, благав, лестив. Як патока, пливла з рота його латина, аж краплі поту зросили його чоло, але все надаремно, бо після всіх своїх найкращих аргументів, таких переконливих, що мури зруйнувати могли б, чув завжди одну відповідь:

– А я все одно Замостя не віддам, ось так!

Аудієнція затягнулася понад міру, наприкінці й зовсім стала надто обтяжливою для Форґеля, бо веселощі помалу охоплювали присутніх. Щораз частіше падало якесь словечко, якесь глузування то з вуст пана Заглоби, то з інших, після чого приглушені смішки озивалися в залі. Зрозумів нарешті Форґель, що доведеться вдатися до крайніх засобів, тому розгорнув пергамент із печатками, який тримав у руці і на який ніхто досі не звертав уваги, виструнчився та проголосив урочистим, чітким голосом:

– За відкривання воріт фортеці його королівська величність (далі знову йшов довгий перелік титулів) жертвує вашій світлості Люблінське воєводство у спадкове володіння!

Здивувалися всі, почувши це, здивувався на мить і сам пан староста. Своєю чергою, Форґель став окидати переможним поглядом усе навколо, аж тут поміж глухої тиші озвався польською до старости пан Заглобa, котрий стояв тут же за ним:

– Подаруйте, ваша гідносте, шведському королеві навзаєм Нідерланди.

Пан староста не міркував довго, ударив руками об поли і випалив на всю залу латиною:

– А я жертвую його королівській величності Нідерланди! Тут зала вибухнула одним гомеричним реготом. Тряслися животи і пояси на животах. Одні аплодували, інші вихитувалися, наче п’янi, ще інші спиралися на сусідів, і сміх не припинявся. Форґель зблід, брови насупив загрозливо, але чекав із вогнем у зіницях і головою, гордо закинутою догори. Як тільки напад сміху минувся, спитав чемним, уривчастим голосом:

– Чи це остаточна відповідь вашої гідності?

На це пан староста підкрутив вуса.

– Ні! – сказав він, ще гордовитіше закидаючи голову. – Я ще маю гармати на мурах!

Перемови провалилися.

Двома годинами пізніше загуркотіли гармати зі шведських окопів, а замойські відповіли їм не менш потужно. Все Замостя вкрилося димом, немов густою хмарою, тільки раз по раз виблискувало в цій хмарі і грім лунав без угаву. Але скоро вогонь із важких фортечних фальконетів переміг. Шведські ядра падали в рів або відбивалися без наслідків від міцних стін. Над вечір ворог був змушений відступити з ближчих шанців, бо фортеця засипала їх таким градом ядер, що живий дух витримати не міг. Задихаючись від гніву, шведський король наказав спалити всі навколишні села та містечка, так що околиця виглядала уночі, як одне море вогню, але пан староста цим не переймався.

– Гаразд, – видихнув він, – нехай палять! Ми маємо дах над головою, а їм швидше за комір налетить.

І настільки був задоволений собою і веселий, що того самого дня звелів пишний бенкет влаштувати і допізна з келихами розважався. Замкова капела грала на бенкеті так гучно, що навіть у гуркоті гармат чути її було аж до найдальших шведських шанців.

Але і шведи стріляли вперто, навіть настільки вперто, що вогонь тривав упродовж усієї ночі. Наступного дня прийшли королеві ще кільканадцять гармат, із яких, заледве витягнувши їх на вали, відразу ж почали по фортеці гатити. Не сподівався король, щоправда, розтрощити мури, хотів лише старосту переконати, що вирішив штурмувати відчайдушно та невблаганно. Монарх прагнув налякати ворога, але ці зусилля були просто смішними. Пан староста ані на мить у таке не повірив і, часто показуючись на мурах, кричав на фоні запеклої стрілянини:

– І хочеться їм порох надаремно витрачати?!

Пан Володийовський та інші офіцери просилися на вилазку, але пан староста не дозволив. Не хотів даремно кров марнувати. Знав зрештою, що все скінчилося б відкритим боєм, бо такого воїна, як шведський король, і таку навчену армію не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмінність позиції старости в цьому питанні, ще більше наполягав та обіцяв, що сам вилазку проведе.

– Занадто, пане, ви до крові спраглі! – відповів Собіпан. – Нам добре, шведам погано, то якого біса до них пертися? Ви полягти можете, а мені потрібен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форґеля збештали, про Нідерланди згадавши.

Пан Заглобa відповів, що не може всидіти за мурами, так йому до шведів свербить, але був змушений скоритися.

Тому з огляду на відсутність інших занять час свій гаяв літній шляхтич на мурах серед жовнірів, застерігаючи й авторитетні поради роздаючи, які всі з неабиякою повагою слухали, маючи його за воїна дуже досвідченого й одного в Речі Посполитій із найкращих. А той тішився в душі, споглядаючи на захисників і на лицарський запал.

– Пане Міхале! – казав він панові Володийовськoму. – Інший уже дух у Речі Посполитій і в шляхти, інші часи. Ніхто вже про зраду та про капітуляцію навіть не думає, натомість кожен із прихильності до Речі Посполитої та монархії готовий краще життя віддати, ніж кроком ворогові поступитися. Пам’ятаєте, як рік тому з усіх боків чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцію прийняв, а тепер шведи вже більше за нас протекції потребують, і якщо дідько їм її не забезпечить, то незабаром їх усіх вхопить. Бо ми тут маємо животи такі повні, що барабанщики могли б по них дубасити, а їм голод кишки очищає і батоги з них крутить.

Пан Заглобa мав рацію. Шведська армія не мала з собою запасів продовольства і для вісімнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звідки їх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кільканадцять миль навколо фураж, провіант, людську та кінську силу з усіх своїх володінь. У віддалених же околицях країни аж роїлося від загонів конфедератів, зграй озброєних селян, тому роз’їзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором їх певна смерть чекала.

До того ж пан Чарнецький не пішов на Завісля, а й далі кружляв навколо шведської армії, як хижий звір біля вівчарні. Повернулися нічні тривоги, зникали без вісті менші загони. Неподалік від Красникa з’явилися ще якісь польські війська, які сполучення з Віслою відтяли. А ще прийшла звістка, що пан Павел Сапєгa з потужною литовською армією йде з півночі, що по дорозі побіжно знищив гарнізон у Любліні, місто взяв і комуніком прямує до Замостя.

Бачив цей жахливий стан найдосвідченіший із шведських полководців, старий Віттемберґ, і відверто виклав усе королеві.

– Я знаю, – казав він, – що геній вашої королівської величності дива творить, але якщо про буденні речі йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навіть сил утікати.

– Якби я в цій фортеці осів, – задумався король, – то за два місяці війну закінчив би.

– На таку фортецю навіть року облоги замало.

Король у душі визнавав слушність старого воїна, однак не зізнавався вголос у тому, що і сам способів не знаходить і що геній його виснажився. Але монарх усе ж покладався на якийсь несподіваний випадок, тому звелів стріляти і вдень, і вночі.

– Душі їхні виснажу, то й до угод будуть сумирніші, – вирішив він.

Після кількох днів стрілянини, такої запеклої, що світу крізь дим не було видно, послав король знову Форґеля до фортеці.

– Король і мій сюзерен, – повідомив той, ще раз з’явившись перед старостою, – розраховує на те, що шкода, якої Замостя зазнало від наших гармат, прояснить розум вашої світлості і до перемов схилить.

На що пан Замойський відповів:

– Звісно, що так!.. Шкода є. Чому б їй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якій осколок гранати в живіт потрапив. Стріляйте ще тиждень, то може вб’єте ще одну.

Форґель приніс цю відповідь королеві. Увечері знову відбулася рада в королівській ставці. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на підводи і стягувати гармати із шанців. А вночі все військо забралося звідтіля.

Замостя гриміло за ними з усіх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через південну браму дві хоругви, Шемберкa з ляуданською, і подалися вслід за втікачами.

Шведи тягнули на південь. Віттемберґ радив, щоправда, повертатися до Варшави і з усіх сил переконував, що це єдина дорога для порятунку, але шведський Александр вирішив уперто переслідувати до найдальших кордонів держави польського Дарія.