Розділ III

Одразу ж рух зробився між жовнірами, котрі радi були вже виїхати з лісу в далекий світ, тим більше, що боялися ще погоні з боку Богуслава Радзивіллa. Старий Кемлич пішов до хати, зметикувавши, що пан Кміциц буде в ньому мати потребу.

– Ваша милість хоче їхати? – спитав ідучи.

– Саме так. Ви виведете мене з лісу. Знаєте тут усі місцини?

– Знаю, я тутешній. А куди ваша милість хоче їхати?

– До людей короля.

Дідуган відступив здивовано.

– Матінко Божа! – зойкнув він. – А до котрого короля, ваша милосте?

– Та не до шведського ж.

Пан Кемлич не лише не заспокоївся, а й почав хреститися.

– То ваша милість, мабуть, не знає, що люди кажуть, що король у Сілезії сховався, бо його всі покинули. Навіть Краків в облозі.

– Поїдемо у Сілезію.

– Але як через шведів пробратися?

– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбаці, чи пішки, байдуже, лише б пробратися!

– Та це купу часу забере.

– Часу маємо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.

Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що є якась особлива і таємнича причина цього наміру пана Анджея, й одразу ж тисячі припущень зароїлося в його голові. А що жовніри пана Кміцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нічого не сказали ні старому, ні його синам про викрадення князя Богуслава, то найвірогіднішим здалося йому припущення, що, мабуть, князь віленський воєвода висилає молодого полковника з якоюсь місією до короля. Переконувало його в цій версії особливо те, що він визнавав пана Кміцицa найгарячішим однодумцем гетьмана і про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератів рознесли про це звістку по всьому Підляському воєводстві, створюючи панові Анджею славу недолюдка та зрадника.

«Гетьман посилає довірену особу до короля, – міркував дідуган, – бо з ним примиритися хоче і шведів покинути. Мали б йому вже набриднути їхні накази. Для чого б іншого його посилав?»

Старий Кемлич недовго мізкував над вирішенням цього питання, бо йшлося йому зовсім про що інше, а саме про те, яку б вигоду міг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо він слугуватиме пану Кміцицу, то слугуватиме водночас і гетьману, і королеві, тому не залишиться без щедрої винагороди. Милість таких панів придасться також, якщо б довелося за старі гріхи відповідати. До всього цього таки буде війна, країна повстане, а тоді здобич сама втрапить у руки. Це все всміхнулося старигану, котрий і без того звик слухатись свого пана, і не припиняв його боятися, як вогню, відчуваючи якийсь гіпнотичний вплив, який пан Анджей умів справляти на всіх своїх підлеглих.

– Ваша милість, – зауважив він, – буде змушена всю Річ Посполиту проїхати, щоб до людей короля дістатися. Шведські гарнізони це ніщо, бо міста можна оминати і лісами їхати. Але гірше те, що і по лісах, як зазвичай трапляється в неспокійні часи, є повно свавільних зграй, котрі мандрівників обчистять, а ваша милість людей має мало.

– Поїдете зі мною, пане Кемлич, разом із синами і тими людьми, котрих маєте, тоді буде нас більше.

– Якщо ваша милість накаже, то я, звісно, поїду, але я убогий чоловік. Одні лиш злидні у нас, більше нічого. Як же мені без худоби та даху над головою залишитись?

– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звідси забрати, поки ще вони на шиях сидять.

– Заради всіх святих!.. Що ваша милість таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що мені, невинному, тут загрожує? Кому ми дорогу перейшли?..

На це пан Анджей зауважив:

– Знають вас тут, гультіпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським і його позбулися, потім утікали від судів і служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.

– Та що ж ви так! Матінко Божа! – заквоктав старий.

– Замовкніть і слухайте! Потім ви повернулися до старого лігва й узялися нишпорити в околиці, як розбійники, коні та здобич звідусіль хапаючи. Не відпирайтесь, бо я не ваш суддя, і самі найкраще знаєте, що правду кажу. Ви забираєте коней у Золотаренка, це добре, забираєте у шведів, це також добре. Але якщо вас упіймають, то шкури здеруть, і матимуть рацію.

– Правду кажете, бо лише у ворогів відбираємо, – спробував відвертітися старий.

– Брешете, бо і на своїх нападаєте, мені вже ваші сини зізналися, а це вже просто розбій і шляхетному імені ганьба. Сором вам, гультяї!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!

Став раки пекти від цих слів тертий калач і сказав:

– Ваша милість нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночі з нічиїх стаєнь не виводимо. Що іншого з лугів табун захопити або здобути. Це дозволено і немає в цьому жодної кривди у воєнні часи для шляхтича. Але кінь у стайні свята річ, і хіба циган, єврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що війна, то війна!

– Хоч би і десять воєн було, в битві лише можете здобич брати, а якщо його на дорозі шукаєте, то це розбій!

– Бог є свідком нашої невинності.

– Але ж ви вже тут і кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звідси втікати, бо раніше, чи пізніше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поїдете зі мною, то вірною службою змиєте свої провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там і вигода буде краща, ніж від тих коней.

– Поїдемо з вашою милістю куди завгодно, проведемо через шведів і через гультіпак, бо правду ваша милість каже, що нас тут лихі люди прикро переслідують, а за що? За що?.. За нашу бідність, ось що! Лише за бідність. Може, також Господь Бог змилується над нами і виручить нас у смутку!

Тут старий Кемлич мимоволі потер руки і блиснув очима. «Від цих дій, – подумав він собі, – закипить у країні, як у казані, гріх цим не скористатися».

Аж тут пан Кміциц глянув на нього прискіпливо.

– Тільки спробуйте мене зрадити! – промовив він лиховісно. – Бо не втечете, і лише Божа рука зможе вас тоді врятувати!

– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – і хай мене Бог осудить, якщо мені така хоч гадка в голові промайнула.

– Вірю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось інше, ніж гультяйство, і жоден гультіпака такого не вчинить.

– Що ваша милість тепер накаже? – поцікавився пан Кемлич.

– Насамперед є два листи, які треба негайно відправити. Маєте розсудливих людей?

– Куди треба їхати?

– Один хай їде до князя воєводи, але немає потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першій же княжій хоругві і повертатися, не чекаючи відповіді.

– Смолокур поїде, він метикуватий і досвідчений чоловік.

– Гаразд. Другий лист треба відвезти на Підляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковникові в руки віддати.

Стариган заморгав хитро і подумав: «То бачу, що робота йде на всі боки, коли вже навіть із конфедератами нюхаються. Буде окріп! Буде!». Після чого вимовив уголос:

– Ваша милосте! Якщо це не такий терміновий лист, то може б, виїхавши з лісів, комусь по дорозі віддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяє і кожен охоче відвезе, а нам на одну людину більше залишиться.

– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кміциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, від кого він. А чи швидко виберемося з лісів?

– Як ваша милість захоче. Можемо їхати і два тижні, а можемо й завтра виїхати.

– Потім побалакаємо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!

– Я весь в увазі, ваша милосте.

– Мене оголосили, – правив своє пан Кміциц, – в усій Речі Посполитій недолюдком і гетьманським запроданцем, або й навіть шведським. Якби король знав, хто я насправді, то міг би мені не довіряти і намірами моїми погордувати, які якщо нещирі, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!

– Буду обачним, ваша милосте.

– Тепер мене називайте не пан Кміциц, а пан Бабинич, втямили? Ніхто не має мого справжнього імені знати. Ані пельку не розтуляйте, ані пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звідки я, скажете, що дорогою мене підібрали і мене не знаєте. Натомість скажіть: якщо цікаво, то його самого питайте.

– Розумію, ваша милосте.

– Синам закажіть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом мені за це відповідаєте!

– Слухаюсь, ваша милосте. Піду синам оголосити, бо цим шельмам потрібно лопатою в голову вкладати. Така мені з них утіха. Бог покарав за давні гріхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милість слово сказати?

– Нічого не бійтесь.

– Бачиться мені, що краще буде, якщо ми не скажемо ні жовнірам, ні челяді, куди їдемо.

– Слушна думка.

– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кміциц їде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашої милості.

– Тобто?

– Бо шведи охоронні грамоти відомим людям видають, а хто не має охоронної грамоти, цього до коменданта ведуть.

– Я охоронні грамоти для шведських гарнізонів маю!

Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, він попросив:

– Ваша милість дозволить ще сказати, що я міркую?

– Тільки б добре радили, а не марудили, то кажіть, бо бачу, що з вас добрий спритник.

– Якщо охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на ім’я пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.

– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кміциц. – Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!

– Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього – шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку з’їжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок – і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.

– А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни – буденна річ.

– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.

– Хитрий маєте розум, – зазначив пан Кміциц, – і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

– Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.

– А де є та Субота?

– Неподалік від П’ятниці, ваша милосте.

– Кепкуєте, пане Кемлич?

– Я б не посмів, – дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову. – Просто там так дивно містечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.

– І великі ярмарки в тій Суботі?

– Не такі великі, як у Ловичі, але є одна в цій порі, на яку навіть із Пруссії коней приганяють, і люду сила-силенна з’їжджається. Упевнений, що цього року не буде гірше, бо там спокійно, шведи всюди панують і по містах залоги тримають. Хоч би хтось хотів щось накоїти, то не зможе.

– Я приймаю ваш спосіб!.. Поїдемо з кіньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.

– Дякую вашій милості за розуміння.

– Підготуйте лише кожухи, чепраки та прості шаблі, бо вирушаємо негайно. І накажіть синам і слугам, хто там є, як мене звати і що я з кіньми їду, а ви найнялися допомогти. Ідіть!

А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:

– І не буде мене ніхто не називати ні милістю, ні комендантом, ні полковником, лише паном Бабиничeм!

Пан Кемлич вийшов і вже через годину сиділи всі на конях, готові вирушати в далеку путь.

Пана Кміцица, одягненого в сіру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку і з перев’язаним обличчям, немов після якоїсь бійки в корчмі, важко було впізнати, він був подібний на дрібного шляхтича, котрий вештається з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подібного штибу, озброєні простими шаблями та довгими батогами для підганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбіглися.

Жовніри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком різні про нього зауваження. Дивно їм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кміциц, що його мають лише паном називати, а найбільше стенав від цього плечима і вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грізного полковника, бурчав Білоусові:

– Мені це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’є, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!

– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Білоус. – Але полковник змінився неабияк.

Не знали жовніри, що і душа в панові Анджею змінилася так само, як і зовнішній вигляд.

– У дорогу! – гучно наказав пан Бабинич.

Заляскотіли батоги, вершники оточили табун коней, які збилися в купу, і вирушили.