– Цить, шельмо. Ці квитанції – найкращі охоронні грамоти, бо навіть до Кракова заїдемо з ними, зі скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з каміння сир вичавити, ніж гроші зі шведів. Але це нам на руку. Плюгавець думає, що вивів нас у поле, а тим часом навіть не знає, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збитків не зазнали.

Старий зітхнув і вже лише за звичкою не припиняв нарікати якийсь час:

– Обдерли, знищили, до злиднів привели!

Але пан Анджей дуже зрадів, побачивши відкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшаві йому не заплатять, і ймовірно ніде. Тому буде мати можливість їхати щораз далі, ніби шукаючи відшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий під Краковом перебував, зайнятий облогою давньої столиці.

Тим часом вирішив пан Анджей залишитися на ніч у Пшасниші, дати коням відпочити і, не змінюючи свого прибраного прізвища, покинути нарешті чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усі і швидше хтось нападе, менше відповідальності за покривдження ницого відчуваючи. Важче йому також було в цій личині і до заможнішої шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.

Тому одягнув шати, відповідні для свого походження, і пішов у шинок із усією братією побалакати. Але не втішило його те, що почув. По заїздах і корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля і за щастя протектора цокалася келихами зі шведською старшиною, реготала з насмішок, які офіцери дозволяли собі щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.

Так страх за власну шкуру і майно опустив людей, що вони загравали зі загарбниками, охоче підтримуючи їхній хороший настрій. Проте і така підлість мала свої межі. Шляхта дозволяла насміхатися зі себе, з короля, з гетьманів, з пана Чарнецькогo, але не з релігії, і коли якийсь шведський капітан оголосив, що лютеранська віра така ж добра, як і католицька, молодий пан Ґрабковський, сидячи збоку, не зміг знести блюзнірства, і вперіщив промовцю в скроню обушком, відтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув із шинку та зник у натовпі.

Узялися його шукати, але прийшли звістки, які повернули увагу в інший бік. Кур’єри прибули з депешами, що Краків здався, пан Чарнецький у полоні й остання завада шведському пануванню впала.

Шляхта першої миті заніміла, але шведи стали веселитися та вітати один одного. У костелі Святого Духа, в костелі бернардинів і в нещодавно спорудженому за наказом пані Мостовської монастирі бернардинок звеліли бити в дзвони. Піхота і рейтари вийшли на ринок із броварів та цирулень, вишикувалися в бойовому порядку і почали гаратати з гармат і мушкетів. Потім викотили діжки з горілкою, медом і пивом для війська і міщан, позапалювали бочки зі смолою і бенкетували до пізньої ночі. Шведи повитягали міщанок із подвір’їв, аби танцювати з ними, веселитися та бешкетувати. А в натовпі солдатів, що розгулявся не на жарт, вешталися зграйки шляхтичів, котрі пиячили разом із рейтарами і були змушені вдавати радість від падіння Кракова та поразки пана Чарнецькогo.

Пана Кміцицa така огида охопила, що він рано сховався на свою квартиру в передмісті, але заснути не міг. Мучила його гарячка і сумніви обсіли його душу, чи не запізно він завернув із лихої дороги, коли вже вся країна була під шведським чоботом. Спадало йому на гадку, що вже все пропало і Річ Посполита ніколи не оговтається від занепаду.

«Це вже не нещасна війна, – міркував він собі, – яка втратою якоїсь провінції закінчитися може, це тотальна згуба, це вже вся Річ Посполита шведською провінцією стає. Самі ми до цього спричинилися, а я більше за будь-кого іншого!»

Ця думка палила його, а совість гризла. Сон від нього втікав. Сам не знав, що має робити: їхати далі, залишитися на місці чи повертатися?.. Хоч би яку ватагу зібрав і шведів узявся бити, його переслідуватимуть, як розбійника, а не як жовніра. Врешті він у чужій околиці, де його ніхто не знає. Хто до нього пристане? Зліталися до нього безстрашні люди в Литві, коли їх раніше кликав, але тут, якщо хтось і чув про пана Кміцица, то мав його за зрадника та шведського посіпаку. Зате ніхто нічого не чув про пана Бабинича.

Ні до чого це, немає сенсу до короля тепер їхати, бо вже запізно. Немає потреби й на Підляшшя їхати, бо його конфедерати зрадником вважають, і в Литву даремно повертатися, бо там Радзивілл урядує, та й тут нічого залишатися, бо роботи немає жодної. Найкраще було б дух спустити, щоб на цей світ не дивитися і від смутку втекти!

Але чи на тамтому світі буде краще тим, хто, нагрішивши, нічим своїх провин не загладив і з усією їхньою вагою на суд стане? Пан Кміциц кидався на своєму ліжку, немов на ложі тортур лежав. Такої пекельної муки він не зазнав навіть у лісовій хатинці Кемличів.

Почувався сильним, здоровим, запальним, душа рвалася в ньому до того, щоб щось робити, щоб діяти, а тут усі дороги були заказані, хоч бийся головою об стіну, немає виходу, немає порятунку і немає надії!

Перемучившись усю ніч на ліжку, схопився вдосвіта, побудив людей і рушив із ними вперед. Їхав до Варшави, але й сам не знав, навіщо і для чого? Був би на Січ утік із відчаю, якби б не те, що часи змінилися і що Хмельницький разом із Бутурліним притиснули самого великого коронного гетьмана під Городком, розносячи при цьому вогонь і меч на південно-східні околиці Речі Посполитої та запускаючи аж під Люблін свої хижі кігті.

Дорогою до Пултуськa зустрічав пан Анджей шведські загони, що ескортували підводи з продовольством, збіжжям, хлібами, пивом і стадами всілякої худоби. При стадах і фірах ішли громади селян або дрібної шляхти, що плакали і стогнали, бо їх за підводами по кільканадцять миль тягли. Щасливий був той, кому з возом додому повернутися дозволили, бо таке не завжди траплялося, адже після доставки припасів змушували селян і товариство до інших робіт – відбудови замків, спорудження шоп і складів.

Бачив також пан Кміциц, що поблизу Пултуськa суворіше обходилися шведи з людьми, ніж у Пшасниші, і не міг до пуття збагнути, випитував про все шляхту, що зустрічалася дорогою.

– Чим ближче до Варшави поїдете, – розповідав один подорожній, – то гіршими гнобителями стають. Де свіжо прийдуть і ще не убезпечаться, там ще ласкаві, королівські укази проти свавілля шанують і капітуляцію проголошують. Але де вже почуваються впевнено і де ґрунтовно замки місцеві заселили, там відразу ж усі обіцянки ламають, не церемоняться, кривдять, обдирають, грабують, на костели, священиків і навіть на черниць руки підіймають. Тут іще нічого, а в самій Великій Польщі таке робиться, що й слів описати бракує.

Тут узявся розповідати шляхтич, що ж робилося у Великій Польщі, яких шкуродерств, насильств і вбивств припускався жорстокий ворог, як пальці в курки вкручували, муками морили, щоб грошима розжитися, як провінційного владику Бранецького у самій Познані вбили, а з простим людом поводилися так жахливо, що волосся від самої згадки на голові ворушилося.

– Дійде до такого й усюди, – правив далі шляхтич. – Божа кара. Останній суд наближається. Щораз гірше і гірше, а порятунку нізвідки взятися!..

– Дивно мені це, – зауважив пан Кміциц, – бо я нетутешній і людських настроїв у цих краях не знаю, чому ж ви зносите терпляче такі утиски, самі шляхтою та лицарями будучи?

– А з чим нам повставати? – відповів шляхтич. – З чим?.. У їхніх руках замки, фортеці, гармати, порох, мушкети, а в нас навіть пташниці³¹ повідбирали. Була ще надія на пана Чарнецького, але коли він у полоні, а король у Сілезії, хто про опір подбає?.. Руки є, лише немає нічого в руках і голови немає.

– І надії немає! – глухо додав пан Кміциц.

Тут обірвали вони розмову, бо прибув шведський загін, що охороняє підводи, дрібну шляхту та «реквізиції». Дивний вони мали вигляд. Вусаті та бородаті рейтари сиділи на гладких, як бики, конях. Кожен впирався в бік правою рукою, з капелюхом набакир, із десятками гусок і курей патраних при кульбаці, їхав поміж туману пір’я. Дивлячись на їхні войовничі та горді обличчя, легко було збагнути, як їм було привільно, весело та безпечно. А брати менші йшли пішки біля возів, дехто босоніж, із головами, опущеними на груди, затюкані, боязкі, часто батогами до поспіху спонукувані.

Панові Кміцицу, коли він це побачив, губи стали трястися, як у лихоманці, і він почав повторювати до того шляхтича, з котрим їхав:

– Ох! Аж руки сверблять, руки сверблять, руки сверблять!

– Тихо будьте, на милість Божу! – цитьнув шляхтич. – Себе згубите, мене і діточок моїх!

Не раз доводилося бачити панові Анджею навіть дивовижніші події. Часом між загонами рейтарів він помічав менші чи більші купки польської шляхти, що йшли з ними, з озброєною челяддю, веселі, зі співами, захмелілі, і зі шведами та німцями запанібрата.

«Як же це так? – питав себе пан Кміциц. – Одну шляхту переслідують і гноблять, а з іншою дружні взаємини заводять? Мусять то бути хіба дуже палкі запроданці, котрих між жовнірами бачу?»

– Не лише палкі запроданці, а гірше, бо це єретики, – пояснив шляхтич. – Ближчі вони шведам, ніж ми, католики. Це вони найбільше грабують, садиби палять, панночок викрадають, особистих образ завдають. Вся країна від них у тривозі, бо цілком безкарно їм усе з рук сходить, і легше в шведських комендантів на шведа знайти справедливість, ніж на свого єретика. Кожен комендант, як лише слово писнеш, зараз же відповість: «Не маю я права його переслідувати, бо це не моя людина. Йдіть до ваших трибуналів». А які там тепер трибунали, яка екзекуція, коли все в руках шведів? Куди швед не потрапить, там єретики його заведуть, а на костели та священиків головні вони excitant³². Так мстять вітчизні-матері за те, що коли в інших християнських країнах їх за справляння власних обрядів переслідували, вона їм притулок забезпечила і свободу їхньої блюзнірської віри.

Тут шляхтич замовк і глипнув неспокійно на пана Кміцицa.

– Але ви ж казали, що з Княжої Пруссії, то, може, й ви лютеранин?

– Хай мене Бог від цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссії я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссію з Литви прийшли.

– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod³³ Литви, то й там дисидентів достатньо, і вождя свого могутнього в Радзвиліллі мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хіба з одним паном Радзейовським рівнятися може.

– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш ніж новий рік настане! – вигукнув злісно пан Кміциц.

– Амінь! – підсумував шляхтич. – А також його слугам і помічникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звістки дійшли, а без них він не зважився б на згубу вітчизни.

Пан Кміциц зблід і не сказав ні слова. Не питав також, не смів питати, про котрих це помічників, слуг і катів той шляхтич торочить.

Їдучи повільно, доїхали пізно ввечері до Пултуськa. Там пана Кміцицa викликали до єпископського палацу, alias³⁴ замку, щоб комендантові представився.

– Я постачаю коней військам його шведської величності, – рапортував пан Анджей, – і я маю квитанції, з якими до Варшави по гроші їду.

Полковник Ізраель (таким було прізвище цього коменданта) усміхнувся у вуса і промовив:

– То покваптесь, пане, поспішіть, і візьміть назад підводу, щоб мати на чому ті гроші везти.

– Дякую за пораду, – вклонився пан Анджей. – Я так розумію, що ваша милість насміхається собі з мене. Але я по своє поїду, хоч би мені до самого короля їхати довелося!

– Їдьте, свого не даруйте! – сказав швед. – Адекватне відшкодування вам належиться.

– Прийде такий час, що мені заплатять! – відрубав пан Кміциц і вийшов.

У самому місті він знову втрапив на урочистості, бо свято з причини, що взяли Краків, три дні тривати мало. Дізнався парубок, однак, що в Пшасниші, можливо, трохи перебільшили шведський тріумф. Пан каштелян київський не лише не потрапив у неволю, а й навіть отримав право вийти з військом, зброєю та запаленими ґнотами при гарматах із міста. Подейкують, що він подався на Сілезію. Хоч і невелика це була втіха, та все ж утіха.

У Пултуську зосередилися значні сили, які звідти під проводом Ізраеля мали вирушати під прусський кордон, аби налякати електора, тому ні місто, ні замок, хоча й дуже обширний, ні передмістя, не могли розмістити жовнірів. Тут уперше побачив також пан Кміциц військо, що в костелі стояло. У прекрасному готичному соборі, подарованому понад двісті років тому єпископом Ґіжицьким, зупинилася наймана німецька піхота. Приміщення святині було освітлене, як під час урочистої меси, бо на кам’яній підлозі порозкладали ватри. Казани диміли на вогнищах. Навколо діжок із пивом скупчилися чужі жовніри, в основному старі грабіжники, котрі всю католицьку Німеччину сплюндрували і котрим, мабуть, не вперше було в костелі ночувати. Усередині лунали гомін і вигуки. Охриплі голоси горлали табірних пісень, чулися радісні верески жінок, котрі в ті часи волочилися зазвичай за військом.

Пан Кміциц зупинився у відчинених дверях. Через дим від червоного полум’я побачив червоні, розпалені напоями, вусаті пики солдатів, котрі сиділи на діжках і пили пиво. Інші кидали кості або грали в карти. Ще інші продавали ризи, а дехто мацав повітруль, одягнених у яскраві сукні. Вереск, сміх, дзеленчання кухлів і затворів мушкетів, луна, що гриміла в склепіннях, оглушили його. У голові чоловікові затьмарилося, очі не хотіли вірити тому, на що споглядали, подих завмер йому в грудях. Пекло не здалося б йому страшнішим.

Врешті схопився молодик за чуба і вибіг, повторюючи, як шаленець:

– Господи, поможи! Господи, покарай! Господи, рятуй!