– Нехай його там блискавка спалить! Я волію мати справу з розбійником, ніж із характерником, – зауважив Білоус, – бо що цей князь несамовитий, немає жодних сумнівів. Завратинський навіть із ведмедем на рівних боровся, а той йому шаблю видер, як дитині. Не може інакше бути, він його заворожив, а те, що я бачив, як потім на Вітковського кинувся, то на очах виріс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.

– Тепер втішайся, що на нього не кинувся.

– А що я мав робити, пане вахмістре? Я думав так: сидить на кращому коні, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерників нелюдська сила. На очах тобі зникне або димом закуриться.

– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стріляв, то його наче туманом заслонило і я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зі землі, то мені вже років із десять такого не траплялося.

– Та що тут балакати, – промовив Білоус, – краще полічити: Любенець, Вітковський, Завратинський, наш полковник – і всіх один чоловік здолав, і то беззбройний, таких людей, із котрих кожен із чотирма не раз собі раду давав. Без бісівської допомоги не міг би він цього досягти.

– Довіримо душі Богові, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий і тут дорогу покаже.

– І без нього він довгі має руки, це такий пан…

– Цить! – обірвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.

Жовніри замовкли та нашорошили вуха. Неподалік чітко чулися якісь важкі кроки, під якими опале листя шелестіло дуже голосно.

– Коней чути, – шепнув Сорока.

Але кроки стали віддалятися від хати, аж тут пролунало грізне ревіння оленя.

– Це олені! Оленицю закликають або один одного лякають.

– В усьому лісі свято, наче Сатана шлюб бере.

Люди знову замовкли й уже задрімали, лише вахмістр підіймав часом голову та прислухався якусь хвильку, після чого голова падала чоловікові на груди. Так минула година і друга, аж урешті найближчі сосни з чорних зробилися сірими, і верхівки біліли щораз більше, наче їх хтось розтопленим сріблом намастив. Оленячі рики замовкли і цілковита тиша запанувала в лісовій гущавині. Повільно сутінки почали переходити у світанок, біле світило взялося одягатися в рожеві та золоті шати, аж нарешті настав справжній день і освітив потомлені обличчя жовнірів, котрі спали міцним сном під хатою.

Раптом двері розчахнулися, пан Кміциц з’явився на порозі й загукав:

– Сороко! Вставай!

Вояки схопилися на рівні ноги.

– Заради Бога, чого ваша милість уже на ногах? – здивувався Сорока.

– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати і за городи повикидати, хоч би один прокинувся.

– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише білого дня.

Молодик оглядівся навколо.

– Де ми?

– В лісі, пане полковнику.

– Це я бачу. Але що це за халупа?

– Цього й самі не знаємо.

– Ходімо за мною! – наказав пан Анджей.

І відступив усередину хати. Сорока подався за ним.

– Слухай, – звернувся пан Кміциц, сівши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?

– Саме так.

– А що з ним сталося?

– Втік.

Помовчали.

– Кепсько, – зітхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, ніж живого відпускати.

– Ми це й хотіли, але…

– Але що?

Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кміциц слухав розповідь на подив спокійно, лише його очі виблискували, а наприкінці сказав:

– То він горою, але ми ще здибаємося. Чому ти з’їхав з дороги?

– Боявся погоні.

– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутності Богуслава, до дідька дуже мало!.. Тепер він у Пруссію вирушив, там ми не зможемо його дістати, доведеться зачекати.

Сорока зітхнув із полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настільки сильно князя Богуслава, бо більше про погоню не згадував. Ця впевненість передалася відразу ж старому жовнірові, котрий звик думати головою свого полковника і відчував його серцем.

Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився і став шукати щось на собі руками.

– А де мої листи? – спитав він.

– Які листи?

– Які я мав при собі. У поясі були заховані, де пояс? – спитав гарячково пан Кміциц.

– Пояс я сам зняв із вашої милості, щоб вашій милості краще було дихати. Он він там лежить.

– Давай сюди!

Сорока подав шкіряний пас, підшитий замшею, в якій були затягнуті мотузкою кишені. Молодик розтягнув їх і витягнув звідти квапливо папери.

– Це охоронні грамоти до шведських комендантів, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.

– Які листи? – повторив Сорока.

– Грім і блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усі ті, які я мав.

– Якщо в поясі їх немає, то й ніде немає. Мусили згинути під час їзди.

– На коней і шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кміциц.

І перш ніж здивований Сорока зміг залишити приміщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, і схопившись руками за голову, узявся повторювати зі стогоном:

– Ох!.. Мої листи, мої листи!..

Тим часом жовніри поїхали, всі, крім одного, котрому Сорока наказав чатувати біля халупи. Пан Кміциц залишився сам у кімнаті й узявся міркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утік. Над паном Анджеєм зависла жахлива і невідворотна помста могутніх Радзивіллів. І не лише над ним, а й над усіма, кого він кохав, точніше, над Олюнькою. Знав пан Кміциц, що князь Януш не завагається вдарити його туди, де зможе поранити найболючіше, тобто поквитатися з Білевичівною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милості чи немилості жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим більше пан Кміциц міркував над своїм становищем, тим чіткіше доходив висновку, що було воно неймовірно жахливе. Після викрадення Богуслава Радзивілли будуть вважати його зрадником. Однодумці Янa-Казимирa, люди Сапєги та конфедерати, бунтівники на Підляшші, всі мають його за зрадника, за окаянну душу радзивіллівську. Поміж численних таборів, повстанців і чужих військ, що запрудили зараз поля Речі Посполитої, не було жодного табору, жодної партії, ніякого війська, які б не визнавали його найбільшим і найзатятішим ворогом. А ще ж існує нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать і Радзивілли, шведи, і хто зна, чи вже не призначили й однодумці нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути під ноги конфедератам, переконати їх беззаперечно, що з Радзивіллaми пориває, і таким чином влитися поміж них, здобути собі право воювати за короля та вітчизну. З іншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кміцицa й утік, розвіялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кміциц щиро покинув службу в Радзивілла. Йому тепер одна дорога – до конфедератів, але якщо він натрапить на загін Володийовськогo та його приятелів полковників, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повірять, чи не подумають, що він прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити і людей до Радзивілла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжіє на ньому кров конфедератська, згадав, що він перший розбив бунтівних угорців і драгунів у Кейданaх, що винищував бунтівні хоругви або змушував їх здатися, що розстрілював упертих офіцерів і різав жовнірів, що шанцями оточив і зміцнив Кейдани, і таким чином Радзивіллу тріумф у Жемайтії забезпечив. «Як же мені туди йти? – подумав собі шляхтич. – Tа їм би зараза милішим була гостем, ніж моя особа!.. З Богуславом на аркані при сідлі можна було б, але одним словом і голими руками…»

Якби він мав хоча б ті листи, то мав би з чим до конфедератів іти, мав би принаймні ними князя Януша в п’ястуці, бо ті листи могли підірвати довіру гетьмана навіть у шведів. Та й їхньою ціною можна б було Олюньку врятувати.

Але злий дух якийсь спричинився, що і листи згинули.

Пан Кміциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.

– Зрадник для Радзивіллів, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератів, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..

Рана на обличчі його ще пекла, але в душі палив молодика жар стократ болісніший. Бо на додаток до всього, страждало і його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нічим були йому ті побої, які йому в Любичі спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброєний чоловік, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний військовополонений, котрого мав у руках.

З кожною хвилиною міцніло в пану Кміцицу усвідомлення, в які страшні та ганебні він втрапив тарапати. Чим довше міркував, тим ясніше їхню моторошність бачив і щораз нові чорні кути помічав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батьківщини. Аж врешті охопив його переляк і подив.

«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.

І волосся ворушилося йому на голові.

– Не може бути! Мабуть, мене ще febris² трясе! – зойкнув парубок. – Матінко Божа, такого не може бути!..

«Сліпий! Дурний баламут! – зауважила його совість. – Чи не було краще за короля та вітчизну стати, чому не послухався Олюньку!»

І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то міг собі сказати: шведи проти батьківщини, тому я проти них. Радзивілл проти короля – я проти нього! Тоді б йому в душі прояснилося і стало прозоро! Тоді би зібрав зграю зарізяк з-під темної зірки та гасав із ними, як циган на ярмарку, і шарпав би шведів, і по животах їхніх проїздив із чистим серцем, із чистою совістю, купався би в славі, як у сонці, став колись перед Олюнькою і промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae³, кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?

Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину – то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честі та кохання.

Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, – і заволав глухим від нестями голосом:

– Помсти! Помсти!

Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:

– Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!

Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:

– Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..

Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.

– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!

Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.

Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.

– Що там? – спитав жовніра, котрий стояв на порозі.

– Постріл, пане полковнику!

– Де Сорока?

– Поїхав листи шукати.

– З якого боку стрельнули?

Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.

– Звідти!

У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.

– Пильнуй! – наказав пан Кміциц.