– Першої миті я й хотів так вчинити, – підтримав брата Богуслав, – але розмова була віч-на-віч і всі б кричали про тиранію, про сваволю Радзивіллів! Я лише налякав його, що і пан Радзейовський, і шведський король, бa, навіть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довів того злочинця до того, що він від свого задуму відмовився.

– Даремно, не треба було його живим відпускати, бо щонайменше на палю він заслужив! – підсумував Корф.

Тоді Богуслав звернувся до брата:

– Маю також надію, що його кара не мине, і першим же подбаю, щоб він звичайною смертю не загинув, але лише ваша світлість може його покарати, бо це ваш придворний і ваш полковник.

– Заради Бога! Мій придворний?.. Мій полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажіть, ваша світлосте!

– Його ім’я пан Кміциц! – оголосив Богуслав.

– Кміциц?!.. – повторили всі нажахано.

– Це неправда! – скрикнула враз Білевичівнa, зірвавшись із крісла. Очі її палали, а груди високо здіймалися.

Запанувала глуха мовчанка. Одні ще перетравлювали страшну новину Богуслава, інші ж дивувалися зухвалості цієї панни, котра посміла молодого князя у брехні звинуватити. Мечник расейняйський став белькотіти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток і зронив без гніву:

– Якщо це ваш родич чи наречений, то мені шкода, що я цю новину повідомив, але викиньте його з серця, бо негідний він вас, панно.

Дівчина стояла ще якусь мить у болі, полум’ї та жаху. Але повільно обличчя її вистигало, аж стало холодним і блідим. Юнка знову опустилася в крісло і промовила:

– Даруйте, ваша світлосте. Даремно я перечила. На цього чоловіка це схоже.

– Нехай мене Господь Бог покарає, якщо я щось інше відчуваю, крім жалю, – відповів м’яко князь Богуслав.

– Це був наречений цієї панни, – зауважив князь Януш, – я сам їх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його від закону, бо він добрий жовнір. Я знав, що він баламут і таким залишиться. Але щоб шляхтич до такого неподобства був схильний, такого навіть від нього не сподівався.

– Лихий він чоловік, давно я це знав! – вставив і свій гріш Ґанхов.

– І не застерегли мене? Чому ж? – спитав із докором князь Януш.

– Бо боявся, що ваша світлість у зраді мене запідозрить, адже він тоді мав більшу довіру, ніж я.

– Horribile dictu et auditu²⁷, – наголосив Корф.

– Шановне панство, – сказав Богуслав, – даймо ж цьому спокій! Якщо вже вам важко це слухати, то що ж залишається панні Білевичівні.

– Ваша світлість не повинна зважати на мене, – озвалася Олюнька, – я можу все вже вислухати.

Але вечеря підходила до кінця, подали воду для миття рук, після чого князь Януш піднявся першим і подав руку пані Корф, а князь Богуслав – Олюньці.

– Зрадника вже Бог скарав, – шепнув молодик дівчині, – бо хто вас втратив, той небо втратив. Ще не минуло й двох годин, як я з вами познайомився, чарівна панянко, а хотів би вас бачити вічно, не в болі чи в сльозах, а в насолодах і щасті.

– Дякую вашій світлості, – відповіла Олюнька.

Після того, як дами пішли, чоловіки повернулися ще за стіл шукати радощів у келихах, яких наставили густо. Князь Богуслав пив запоєм, бо був задоволений собою. Князь Януш бесідував із паном расейняйським мечником.

– Я завтра їду з військом на Підляшшя, – повідомив вельможа. – У Кейдани зайде шведський гарнізон. Бог зна, коли я повернуся. Ви не можете тут із дівчиною залишатися, бо їй бути поміж солдатні непристойно. Ви поїдете обоє з князем Богуславом у Тауроги, де панночка при дружині моїй може собі знайти затишний притулок.

– Ваша світлосте, – казав на те расейняйський мечник, – Бог нам дав свої власні закутки, то навіщо ж нам у чужі краї їздити. Велика то милість вашої світлості, що про нас пам’ятаєте. Але не бажаючи прихильністю зловживати, ми жадали б під власну стріху повернутися.

Князь не міг пояснити панові мечнику всіх причин, через які за жодну ціну не хотів випускати з рук Олюньку, але про одну сказав із усією жорсткою відкритістю магната:

– Якщо не хочете прийняти моєї прихильності, ваша справа. Але я вам скажу, що це дуже необачно. Ви там станете заручником. І тоді мені за всіх Білевичів відповісте, котрі, я знаю це добре, не входять у число моїх приятелів і готові збурити Жемайтію, коли я відбуду. Варто було б їм порадити, щоб тут сиділи спокійно і проти шведів нічого не затівали, бо голова ваша і ваша небога за це відповість.

Мечникoвi, очевидно, забракло терпіння, бо він енергійно промовив:

– Даремно мені на свої шляхетські права посилатися. Сила на боці вашої світлості, і мені байдуже, де у в’язниці сидіти. Можу більше навіть там, ніж тут!

– Годі! – обірвав його різко князь.

– Годі, то й годі! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закінчаться і закон знову запанує. Коротко кажучи, нехай ваша світлість мені не погрожує, бо я не боюся.

Богуслав побачив справжні блискавки гніву, що замиготіли на обличчі Януша, бо дуже швидко підійшов.

– Про що мова? – поцікавився він, стаючи між співбесідниками.

– Я сказав панові гетьманові, – пояснив роздратовано мечник, – що волію в’язницю в Таурогах, ніж у Кейданaх.

– У Таурогах немає в’язниці, лише мій дім, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.

– Дякую вашій світлості, – вклонився мечник.

– Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрібно відразу ж запити, щоб не зів’яла у зародку.

Сказавши це, Богуслав підвів пана мечника до столу, і вони взялися за келихи.

Годиною пізніше мечник повертався хитаючись до своєї кімнати і повторюючи впівголоса:

– Хороший пан! Чесний пан! Поряднішого навіть удень із ліхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.

Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще між собою про що порадитись, до того ж і листи прийшли, за якими послали пажа, щоб їх від Ґанховa приніс.

– Либонь, – сказав Януш, – немає у тому і слова правди, що ти про пана Кміцица казав?

– Звісно. Ти й сам це знаєш чудово. Але визнай, чи не мав Мазаріні рації? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом і вчинив пролом у тій вродливій фортеці. Що? Хто так зуміє?.. Це називається інтрига, гідна першого на світі двору! А та Білевичівнa така ж чарівна, як і прекрасна, і, Матінко Божа, наче королівської крові! Я гадав, що зі шкіри вистрибну!

– Пам’ятай, що ти дав слово. Пам’ятай, що згубиш нас, якщо той листи оприлюднить.

– Які брови! Який королівський погляд, аж повагу викликає. Звідки в такій панночці така майже королівська велич?.. Я бачив якось в Антверпені Діану, що на гобелені майстерно вишита, собак на цікавого Aктеонa нацьковує. Один в один вона!

– Гляди, аби пан Кміциц листів не оприлюднив, бо тоді нас собаки до смерті загризуть.

– Неправда! Це я пана Кміцицa на Aктеона перетворю і на смерть засуджу. На двох полях вже його розбив, і дійде між нами ще до сутички!

Подальшу розмову перервав прихід пажа з посланням.

Віленський воєвода взяв лист у руки і перехрестив. Завжди так робив, щоб від поганих новин убезпечитись. Потім, замість того, щоб відкрити, взявся його оглядати уважно. Враз змінився на обличчі.

– Герб Сапєгів на печатці! – верескнув князь. – Це від воєводи вітебського.

– Відкривай швидше! – нетерплячився Богуслав.

Гетьман зламав печатку і став читати, час від часу вигукуючи:

– Він іде на Підляшшя!.. Питає, чи не маю я доручень у Тикоцин!.. Дорікає мені!.. Навіть гірше, послухай, що він тут пише:

«Хоче Ваша світлість громадянської війни, хоче ще один меч у лоно матері встромити? Тоді приходьте на Підляшшя, я чекатиму і довірюся Всевишньому, що пиху Вашу моїми руками покарає. Але якщо маєте милосердя до вітчизни, якщо совість Ваша озвалася, якщо Ваша світлість жаліє за свої давні вчинки і виправити їх жадає, то для цього є поле для діяльності. Замість того, щоб громадянську війну починати, скличте посполите рушення, підійміть селянство і вдарте на шведів, поки безпечний Понтус нічого не сподівається і жодної пильності не проявляє. Від Хованського перешкод у цьому мати Ваша світлість не буде, бо чутки до мене з Москви доходять, що вони й самі над експедицією в Інфлянту міркують, хоч і тримають це в таємниці. Врешті, якби Хованський захотів щось затіяти, то я стримаю його за віжки, й якщо б щиро міг довіритись, то впевнений, що з усіх сил у порятунку батьківщини Вашій світлості допомагати буду. Все від Вашої світлості залежить, бо ще є час повернути з дороги та провини змити. Тоді виявиться, що Ваша світлість не для особистої вигоди, а для відвернення останньої поразки віддала Литву під шведську протекцію. Нехай же Вашу світлість Бог так надихне, про що щоденно Його прошу, хоч мене Ваша світлість в особистій вигоді звинувачує несправедливо.

P. S. Я вчув, що облогу з Несвіжа зняли і що князь Міхал із нами хоче об’єднатися, як тільки шкоду поправить. Дивіться, Ваша світлосте, як чесні представники Вашої родини чинять, і на їхній приклад задивляйтесь, і в будь-якому разі маєте тепер віз і перевіз».

– Ти таке чув? – закінчив читати князь Ян.

– Чув. І що? – Богуслав дивився на брата.

– Треба було б від усього відмовитися, стільки занехаяти, власну роботу своїми руками знищити.

– І з могутнім Карлом-Ґуставом стятися, і вигнанця Яна-Казимирa за халяви хапати, щоб змилостивився, пробачив і на службу знову прийняв. Та й у пана Сапєги помилування просити.

Обличчя Янушa налилося кров’ю.

– Зверни увагу, що він пише: «Покайтесь, і я дарую Вам» – немовби сюзерен васалу!

– Інше писав би, якби йому шість тисяч шабель над карком висіло.

– І все ж… – замислився пригнічено князь Януш.

– І все ж що?

– Вітчизні був би, може, порятунок так зробити, як Сапєгa радить?

– А для тебе? Для мене? Для Радзивіллів?..

Януш не відповів, лише оперся головою на складені п’ястуки і думав.

– Хай буде так! – сказав він нарешті. – Хай здійсниться.

– Що ти вирішив?

– Завтра вирушаю на Підляшшя, а через тиждень вдарю на Сапєгу.

– Оце Радзивілл! – втішився Богуслав.

І вони подали один одному руки.

За мить Богуслав подався на відпочинок. Януш залишився сам. Раз за разом міряв він важким кроком усю світлицю, і врешті ляснув у долоні. Особистий паж зайшов до покою.

– Хай астролог за годину прийде до мене з готовою фігурою, – наказав магнат.

Паж вийшов, а князь знову взявся ходити та відмовляти свої кальвіністські молитви. Після чого заспівав упівголоса псалом, уриваючи часто, бо йому дихання бракувало, і споглядав час від часу через вікно на зорі, що мерехтіли на небесній сфері.

Повільно світла згасали в замку, але, крім астролога і князя, ще одна істота не спала у своїй кімнатці. Це була Олюнька Білевичівнa. Стоячи навколішки перед своїм ліжком, дівчина обхопила голову руками та шепотіла зі заплющеними очима:

– Змилуйся над нами. Змилуйся над нами!

Вперше з часу від’їзду пана Кміцицa юнка не хотіла, не могла молитися за нього.