Вибори відбулися вранці, а вже після полудня пройшов огляд військ. Стояли хоругви на Хорощанській оболоні, одна біля одної вишикувані, з полковниками та хорунжими на чолі, а перед полками їздив реґіментар, під бунчуком, із позолоченою булавою в руці та чаплиним пером у шапці. Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав він по черзі хоругви, як пастир переглядає паству, і жовнірам серця радістю наливалися на вигляд цієї прекрасної постаті. Кожен полковник виїжджав по черзі до нього, а ватажок із кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, і навіть ті зі старшин, хто спочатку не радий був із цього вибору, мусили визнати в душі, що новий реґіментар – жовнір дуже фаховий, для котрого лідерство не новина.

Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий реґіментар поплескав його на плечу перед іншими полковниками і промовив:

– Пане Міхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як ніяка інша. Тримайте так далі, і можете бути впевнені, що я вас не забуду!

– Далебі, – шепнув пан Володийовський панові Скшетуському, повертаючись із огляду, – чи міг мені чого іншого справжній гетьман сказати?

Того самого дня розіслав пан Заглоба роз’їзди в різні боки, в які треба було, і в ті, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранці, він вислухав уважно всі реляції, після чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом із панами Скшетуськими.

– Перед військом мушу дистанцію зберігати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самі, то можемо, як і раніше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч і власний розум маю, адже знаю, що таких досвідчених людей і жовнірів мало є в усій Речі Посполитій.

Гостя привітали по-давньому і дружня атмосфера запанувала в приміщенні, лише пан Рендзян не насмілювався поводитися, як у давні часи, і на самому краєчку лавки сидів.

– Що, батьку, гадаєте робити? – поцікавився Ян Скшетуський.

– Насамперед порядок і дисципліну втримати і жовнірів чимось зайняти, щоб від байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Міхале, як ви бурмотіли, що даремно я роз’їзди на всі чотири сторони світу висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже розніжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракує? Не людей, бо налізло і налізе їх досить. Та шляхта, що до Пруссії втекла від шведів із Мазовецькогo воєводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провіанту забракне, а без запасів жодне військо у світі в полі не витримає. Тому маю таку думку, щоб роз’їздам наказати приводити все, що лиш їм у руки потрапить: худоба, вівці, свині, збіжжя, сіно, і з цього воєводства, і зі сусідньої землі Мазовецької, яка також ще не бачила ворога і всього має надміру.

– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо їм урожай і майно заберуть.

– Більше мені залежить на війську, ніж на шляхті. Хай кричать! Врешті, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанції видавати, яких стільки вже наготував минулої ночі, що пів Речі Посполитої можна за них реквізувати. Грошей я не маю, але після війни і після вигнання шведів Річ Посполита заплатить. І що ви там балакаєте! Шляхті ж гірше, коли зголодніле військо заїжджає та грабує. Маю також думку ліси звідувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховається. Нехай краще військо Духу Святому дякує, що його надихнув обрати мене реґіментарем, бо ніхто інший собі тут ради не дав би.

– У вашої вельможності розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.

– Що? Га? – пана Заглобу втішили лестощі. – І вас, шельмо, не в тім’я бито. Дивись, я ще намісником вас зроблю, нехай лише вакансія з’явиться.

– Дякую покірно вашій вельможності, – зрадів пан Рендзян.

– Ось вам моя думка! – провадив далі пан Заглоба. – Спочатку провіанту треба стільки зібрати, щоб ми могли облогу витримати, потім укріплений табір спорудимо, а тоді нехай приходить Радзивілл зі шведами чи з дідьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!

– Як мені Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброїмо?

– Пан Котовський має дві гаубиці, а пан Кміциц – одну віватівку, в Білостоку є чотири октави, які до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаєте, що Білосток перебуває на утриманні Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, і ці гармати ще торік із чиншів закупили, про що мені пан Стемпальський, тутешній управитель, казав. Повідомив він також, що і пороху є на сто пострілів до кожної. Ми дамо собі раду, шановне панство, лише підтримайте мене від душі, але й про тіло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже і час на те.

Пан Володийовський звелів принести питво, і далі балакали при келихах.

– Ви думали, що матимете мальованого реґіментаря, – правив далі пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam!¹⁹ Не просив я цієї честі, але коли мене нею ви вшанували, то і послух, і лад має бути. Знаю я, що кожна посада означає, побачите, що я ще до неї доросту. Другий Збараж тут улаштую, нічого іншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивілл, вдавляться й шведи, перш ніж мене проковтнуть.

Я б навіть хотів, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його і на Страшному суді не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Міхале!

Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови і, немовби собі щось пригадуючи, сказав:

– Про що це я торочив? Чого ж хотів?.. Ага! меду, пане Міхале!

Пан Володийовський налив знову.

– Подейкують, – не вгавав пан Заглоба, – що і пан Сапєгa любить у добрій компанії хильнути. Не дивуйтеся! Кожен чесний чоловік це любить. Зрадники лише, котрі нещирі думки щодо вітчизни плекають, бояться вина, щоб на п’яну голову щось не розбовкати. Радзивілл березовий сік п’є, а після смерті буде смолу пити. В цьому мені Господь Бог допоможе! Я згадав про цю учту, бо ми з паном Сапєгою знаємося, схожі один на одного, як одне кінське вухо на інше, або як пара чобіт. При цьому він один реґіментар, а я другий, але вже так тут усі справи облаштую, щоб коли він приїде, то все було готове. Купу речей маю на голові, але що вдієш! Нема кому про вітчизну думати, то ти думай, старий Заглобo, поки маєш повітря в легенях. Найгірше те, що я канцелярії не маю.

– А навіщо, батьку, вам канцелярія? – спитав пан Скшетуський.

– А навіщо король має свого канцлера? А навіщо при війську мусить бути військовий писар? Треба буде послати до якогось міста, щоб мені печатку зробили.

– Печатку? – повторив захоплено пан Рендзян, споглядаючи зі щораз більшою повагою на пана Заглобу.

– А до чого будете прикладати печатку? – поцікавився пан Володийовський.

– В такому вузькому колі можете не церемонитись, пане Міхале. Не я прикладатиму печатку, а мій канцлер. То собі завчасу занотуйте!

Тут пан Заглоба глянув із гордістю й авторитетом по присутніх, аж пан Рендзян схопився з лавки, а пан Станіслав Скшетуський буркнув:

– Honores mutant mores!²⁰

– Навіщо мені канцелярія, питаєте? Ось послухайте, – продовжував пан Заглоба. – Спочатку визнайте, що всі лиха, які на батьківщину нашу впали, вважаю, ні з якої іншої причини не прийшли, як від розпусти, сваволі та розкошів… Меду, пане Міхале… Від розкошів, кажу, які, як зараза, нас точать. Але передусім через єретиків, котрі все сміливіше від справжньої віри відступають, блюзнірствують, кривдячи Матір Бога нашого, котра від таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.

– Правду кажете, – хором озвалися лицарі, – дисиденти першими пристали до ворогів, і хто зна, чи не самі їх привели?!

– Exemplum великий литовський гетьман!

– Але що в цьому воєводстві, де я є реґіментарем, також єретиків достатньо, як у Тикоцині, так і в інших містах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашої місії треба видати універсал, аби хто в помилках живе, має три дні, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маєтки конфіскувати на користь скарбу військового.

Лицарі здивовано перезирнулися. Знали, що не бракує панові Заглобi клепки в голові і знається він на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким діячем і так досконало вмів публічні справи чинити.

– І ви ще питаєте, – промовив тріумфуючи пан Заглоба, – звідки я візьму грошей на військо?.. А конфіскації? А всі багатства Радзивілла, які таким чином перейдуть у власність війська?

– Та чи буде закон по нашому боці? – засумнівався пан Володийовський.

– Зараз такі часи, що хто має шаблю, той і закон! А яке право мають шведи й усі ці вороги, які на теренах Речі Посполитої нишпорять?

– І то правда! – погодився пан Міхал.

– І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий універсал буде стосуватися шляхти Підляськогo воєводства і цих земель у сусідніх воєводствах, які ще не окуповані, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта має челядь озброїти, щоб нам піхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий піти, але за якимось указом і за якимось урядом роззирається. Тож будуть мати й уряд, і універсали.

– У вас і справді стільки ж розуму, скільки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.

– Меду, пане Міхале!.. Третє послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався під три чорти, бо його з усіх міст і замків викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литві спокійно і замків не чіпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячі і дві їздять. Нехай їх вгамує, бо інакше ми ними займемося.

– Звісно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й військо не буде застоюватися.

– Міркую я над цим і тому до Волковиська сьогодні нові роз’їзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda²¹. Четверте послання хочу надіслати нашому королеві, гідному панові, щоб його в смутку втішити, що є ще такі, хто його не покинув, що є серця і шаблі, готові на його поклик. Нехай на чужині має хоч таку втіху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневірятися мусить. Ось так.

Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, і врешті заридав жалісливо над королівською долею, а пан Міхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридає. Оперли пани Скшетуські голови на свої руки і сиділи мовчки.

Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розізлився.

– Що мені там електор! – крикнув він. – Якщо уклав пакт із прусськими містами, то нехай і виступає в поле проти шведів, хай не працює на обидві сторони, хай зробить те, що вірний ленник має робити, і на захист свого сюзерена та добродійника виступити.

– Та хто там зна, чи він ще за шведів не виступить? – припустив Станіслав Скшетуський.

– Зі шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене є кілька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я реґіментар над цим чесним військом, доти його вогнем і мечем хреститиму. Немає провіанту, гаразд! Знайдемо його досить у прусських поселеннях!

– Матінко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможність навіть коронованим головам рівна.

– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвіст тягнути! Досить викрутасів і марудства! Виходьте проти шведів, а ні, то я з відвідинами до Пруссії приїду. Не може бути інакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поїдете посланцем!

– Поїду! – погодився орендар із Вонсоші, втішений такою довірою.

Але поки підготували для пана Заглоби чорнило, пера та папір, гамір вчинився перед оселею й юрба жовнірів заполонила простір перед вікнами. Одні кричали Vivat, інші галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що діється.

З’ясувалося, що це привезли ті октави, про які пан Заглоба згадував, від самого вигляду яких втішилися тепер жовнірські серця.

Пан Стемпальський, управитель Білостока, підійшов до пана Заглоби та виголосив цілу промову:

– Ясновельможний пане реґіментарю! З того часу, як безсмертної пам’яті пан маршал Великого князівства Литовського приписав білостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маєтку управителем, вірно і чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реєстрами можу перед усією Річчю Посполитою довести. Так понад двадцять років працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провіантом, маючи це за священний свій обов’язок, аби кожен гріш там ішов, куди ясновельможний маршал Великого князівства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкі часи Тикоцинський замок залишився ворогів вітчизни найбільшою в цьому воєводстві підпорою, то я спитав у Бога й у власної совісті, чи повинен йому і далі служити, чи не краще буде ці достатки та військове спорядження, з цьогорічного чиншу накопичених, у руки вашої вельможності віддати?

– Краще… – обірвав його серйозно пан Заглоба.

– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможність перед усім військом засвідчила і письмово мені дала розписку, що нічого з того майна я на власну користь не обернув і все в руки Речі Посполитої, яку тут ясновельможний реґіментар репрезентує, я здав.

Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди і зараз же взявся переглядати реєстр.

Виявилося, що, крім октав, на горищах амбарів захованих, є ще й триста німецьких мушкетів дуже порядних, двісті московських бердишів для піхоти, для захисту мурів і валів, і шість тисяч злотих готівкою.

– Гроші між вояків розділіть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетів і бердишів…

Тут він роззирнувся навколо.

– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – візьміть їх і пішу хоругву сформуйте. Є тут трохи піхоти, що від Радзивілла втекла, а скількох бракує, стількох із простолюду доберете.

Після цього він звернувся до всіх присутніх:

– Шановне панство! Є гроші, є гармати, буде піхота і провіант. Ось таке моє командування на початок!

– Vivat! – гукнуло військо.

– А тепер, шановне панство, всі пахолки нехай ідуть у села по заступи, лопати та мотики. Укріплений табір будемо будувати, другий Збараж! І не має значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати і до роботи братися!

Сказавши це, пан реґіментар повернувся до своєї квартири, а його провели вигуками вояки.

– Далебі, цей чоловік має голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – і все налагоджується.

– Тільки б Радзивілл не зараз надійшов, – зауважив Станіслав Скшетуський, – бо він вождь, другого якого немає в Речі Посполитій, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рівнятися з таким воїном.

– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дійде, будемо йому порадами допомагати, бо на війні він менше розуміється. Врешті, закінчиться його командування, як тільки пан Сапєгa підійде.

– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.

Військо мало суттєву потребу хоча б у якомусь командирі, навіть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборів кращий лад запанував у таборі. Наступного дня взялися насипати вали над білостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних військах служив і на мистецтві насипання оборонних споруд знався, керував усією роботою. Він за три дні спорудив вельми потужні шанці, справді трохи подібні на збаразькі, бо фланги і тил їхній захищали болотисті ставки. Вигляд споруди зміцнив серця жовнірів. Все військо відчуло, що має якийсь ґрунт під ногами. Але ще більше збадьорився дух на вигляд припасів продовольства, які везли цілими валками. Щодня гнали до шанців воли, вівці, свині, щодня приїжджали фіри, що везли всіляке зерно та сіно. Дехто приходив аж із Луковської землі, ще дехто – аж із Візненської. Прибувало також щораз більше дрібної та більшої шляхти, бо коли звістка розійшлася, що вже є уряд, військо та реґіментар, то більше з’явилося в людях довіри. Мешканцям важко було годувати «цілу дивізію», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було віддати війську половину, а залишки у спокої споживати, ніж бути в небезпеці щомиті втратити все від свавільних зграй, які плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’їздам переслідувати і винищувати.

– Якщо він таким самим виявиться гетьманом, як і господарником, – подейкували про нового реґіментаря в таборі, – то Річ Посполита ще не знає, якого великого має чоловіка.