Згадавши структуру мапи, намальованої молодим бакалійником, я збагнув, що найкращим шляхом до втечі буде маршрут, який пролягає в південному напрямку. А тому вирішив почати з дверей, які вели саме до південної сусідньої кімнати. Ще кілька секунд витратив на з’ясування того факту, що відчинялися вони, на жаль, до мене. А коли відімкнув свій засув і виявив, що з іншого боку його дублює такий самий, причому замкнений, то й зовсім переконався в їхній цілковитій непридатності як полігону для випробування моєї фізичної сили. Подумки викресливши зі своєї свідомості цей напрямок для втечі, я, тим не менше, став обережно присувати до цих дверей ліжко, оскільки не виключав, що прориватися до мене можуть і звідти також.

Північні двері відчинялися, на щастя, від мене, тому я вирішив, навіть переконавшись у тому, що вони також замкнені на засув із протилежного боку, що буде краще саме на них спробувати удачі. Якби мені вдалося досягти дахів будівель на Пейн-стрит і щасливо спуститися на землю, то, можливо, я й зміг би прослизнути через внутрішній дворик та сусідні або протилежні забудови й опинитися на одній із сусідніх вулиць. У будь-якому випадку я мав намір насамперед досягти Вашинґгон-стрит, а потім якомога швидше покинути район міської площі. При цьому мені, за можливості, краще уникати Пейн-стрит, оскільки саме на ній розташувалася пожежна станція, яка могла бути відчинена навіть уночі.

Перебираючи подумки всі ці варіанти, я окинув поглядом сумне та жалюгідне море прогнилих дахів, що розкинулося піді мною, зараз освітлене променями майже повного місяця. Праворуч від мене панораму перетинало чорнюще гирло річки, до якого немов приклеїлися споруди спорожнілої фабрики та колишньої залізничної станції. А ще далі простягалося бездіяльне полотно залізниці та автострада на Ровлі, які тяглися через рівнинну заболочену місцевість. Із сухими острівцями землі, порослої хирлявим чагарником. Ділянка, що виднілася ліворуч від мене, порізана притоками річки, здавалася ближчою, а вузька дорога на Іпсвіч тьмяно виблискувала в місячному сяйві. З мого боку готелю не було видно місцини, що тягнеться на південь, в напрямку Архема, хоча саме туди я і мав намір надалі просуватися.

Я все ще перебував у стані безплідних роздумів над тим, коли саме мені здійснити атаку на північні двері й як найкраще це вчинити, щоб вийшло не надто гамірно, як несподівано помітив, що глухе бурмотіння, що долинало звідкілясь ізнизу, замінило нове та гучніше скрипіння мостин. Крізь фрамугу вхідних дверей досередини кімнати проникли слабкі, тремтливі промені світла, а підлога коридора протяжно застогнала під навалою громіздкого переміщення вантажу. Приглушені голоси з кожною секундою звучали все чіткіше і незабаром змінилися дуже рішучим гупанням у двері.

На якусь мить я затамував подих і завмер на місці. Здавалося, що минула ціла вічність, але мої ніздрі відразу підказали мені, що всюдисущий і нудотний запах риби якось раптово зміцнів, немов згустів, набувши особливої різкості та виразності. Незабаром гупання повторилося, цього разу це були вже гучніші та триваліші удари. Я збагнув, що настав час діяти, тож швидко відсунув засувку північних дверей і всім тілом навалився на них. У вхідні двері тим часом уже відчайдушно тарабанили, і я щиро сподівався, що ці звуки заглушать гуркіт, який справляв я. Одного разу почавши свої спроби зламати двері, я вже не міг зупинитися, трощачи тонку перегородку і не звертаючи уваги на біль у лівому плечі та струс всього тіла. Міцність цих дверей перевершила мої очікування, однак я наполегливо продовжував свої потуги. Барабанний гуркіт у вхідні двері між тим усе посилювався.

Нарешті моя перешкода не витримала, хоча і відбулося це з таким оглушливим тріскотом, що зовні його просто не могли не почути. У цю ж мить під нищівними ударами захиталися і двері мого номера, і водночас у шпаринах для замків вхідних дверей сусідніх зі мною кімнат зловісно заскреготіли ключі. Увірвавшись до суміжного приміщення, я одразу кинувся до вхідних дверей і встиг замкнути засувку ще до того, як істоти, що перебували в коридорі, встигли відімкнути замок. Проте навіть зробивши це, я не міг не почути, як зовнішній замок вже третіх дверей – тих самих, із вікна яких я мав намір стрибнути на дахи будинків, що тяглися внизу, також намагаються відімкнути ключем.

На якусь мить мене охопив відчай, оскільки опинитися в замкнутому приміщенні, взагалі позбавленому вікон (а саме таким виявився мій теперішній притулок), я вважав цілковитою поразкою. Мене поглинула хвиля майже божевільного, непередаваного страху, але в ту мить мій погляд упав на освітлені променем ліхтаря сліди, залишені на запилюженій підлозі тим самим таємничим зайдою, який не так давно намагався проникнути звідси в мою кімнату. Вслід за цим я, все ще не позбувшись відчуття безнадії, що охопила мене, машинально рвонув до протилежних сполучних дверей, накинувся на них, щоб розтрощити так само, як і попередні. Й якщо лише засувка на вхідних дверях у ній, як і на дверях у цю, другу кімнату, виявиться цілою, то я встигну замкнутися зсередини, перш ніж їх устигнуть відімкнути ключем із коридора.

Доля змилостивилася дати мені невеликий перепочинок, оскільки сполучні двері переді мною були не лише не замкнені, а й узагалі розчахнуті навстіж. За якусь секунду я влетів до третього покою і тут же підпер плечем вхідні двері, які саме починали відчинятися досередини. Мій несподіваний опір явно застиг зловмисника зненацька – він різко відсахнувся, тож я зміг без зусиль вставити засув у призначене йому місце на одвірку дверей. Зупинившись і намагаючись бодай трохи відхекатися, я почув, що удари по двох сусідніх дверях дещо ослабли, зате почулися збуджені голоси з боку тих бічних дверей, які я підпер каркасом ліжка. Я второпав, що мої переслідувачі все ж увірвалися в південну кімнату і тепер енергійно намагалися зламати сполучні двері між нею та моєю тимчасовою криївкою. Проте одночасно з цим я знову почув характерний звук ключа, що обертається, причому долинав він уже з боку вхідних дверей наступної, розташованої на північ від мене кімнати, і тут же втямив, що саме звідси варто чекати найреальнішої загрози.

Північні сполучні двері були широко відчинені, але у мене не було часу перевіряти стан засувки біля входу, оскільки в замку його вже також став обертатися ключ. Все, що мені залишалося зробити, – це замкнути обоє сполучних дверей праворуч і ліворуч від мене, і підсунути до них уже знайомі предмети – до одних шифоньєрку, а до іншої каркас ліжка. На додачу до всіх цих заходів я підтягнув до вхідних дверей масивний мармуровий умивальник. Певна річ, я чітко усвідомлював усю ненадійність таких укріплень і все ж сподівався, що вони хоча б недовго протримаються, і таким чином я матиму можливість вилізти у вікно і спуститися на дахи будівель, що виходили на Пейн-стрит. Однак навіть у такий відчайдушний момент найжахливіший страх у моїй душі викликали аж ніяк не сумніви в надійності моїх тимчасових бастіонів – ні, мене буквально починало трясти при одній лише думці про те, що за весь цей час ніхто з моїх переслідувачів не промовив і навіть не пробурмотів на тлі безперервного, захеканого сопіння, бурчання та приглушеного завивання та гавкання – жодного людського слова!

Пересунувши меблі та кинувшись до вікна, я почув гомін, що рушив коридором у напрямку північної від мене кімнати, який ще більше стривожив мене. Й одночасно я зауважив, що звуки ударів із південного боку стихли. Стало ясно, що основна частина моїх супротивників вирішила сконцентрувати зусилля на доволі кволій і неміцній сполучній перегородці, зламавши яку, вони отримали б доступ безпосередньо до мене. Місячне сяйво за вікном достатньо яскраво освітлювало лінію будинків, і, мигцем глипнувши на них, я збагнув, що похила й якась слизька поверхня дахів, на один із яких я планував приземлитися, робила мій стрибок вельми ризикованим вчинком. Зваживши складні обставини, я зупинив свій вибір на тому вікні, яке розташовувалося південніше, і намірявся спуститися на внутрішній схил даху, після чого доповзти до найближчого слухового вікна. Звісно, я усвідомлював, що, навіть опинившись усередині однієї зі старих цегляних споруд, мені все одно не уникнути переслідування. Й усе ж я сподівався на успіх, маючи намір загубитися в незліченних зяючих дверних отворах будинків і затемнених внутрішніх двориках, після чого, врешті-решт, дістатися Вашинґгон-стрит і вислизнути з міста у південному напрямку.

Удари по північних сполучних дверях супроводжувалися жахливим гуркотом, і я побачив, що тонка дерев’яна панель почала тріскатися. Без сумніву, переслідувачі роздобули та притарабанили якийсь масивний предмет і стали діяти ним, як тараном. Як не дивно, підпора з ліжка наразі трималася, тож у мене з’явилася можливість випробувати свій шанс на порятунок.

Лише підійшовши до вікна впритул, я виявив, що воно має важкі оксамитові фіранки, що чіпляються за жердину вшитими в них бронзовими кільцями, і що віконниці із зовнішнього боку забезпечені масивною засувкою, яка виступає назовні. Прагнучи максимально убезпечитися перед обличчям майбутнього достатньо небезпечного стрибка, я різко смикнув за фіранки, і вони, а разом із ними і сама жердина, звалилися на підлогу; після цього я зачепив два кільця за виступ засувки та викинув тканину назовні. Важкі складки опустилися на прилеглий дах, після чого я переконався, що і кільця, і жердина цілком витримають вагу мого тіла. Таким чином, чіпляючись за фіранки, як за таку собі імпровізовану мотузяну драбину, я став спускатися донизу, залишаючи позаду огидний і сповнений усілякої мерзоти заклад, який називали «Джілмен-гаузом».

Сяк-так ступивши на розхитані пластини шиферу похилого даху, я шпарко, навіть жодного разу не послизнувшись, досяг найближчого зяючого чорного отвору слухового вікна. Поглянувши на вікно готелю, яке покинув кілька секунд тому, я помітив, що воно залишалося, як і раніше, неосвітленим і порожнім, тоді як десь віддалік на північ, за розбитими димарями, виднілися вогні зали Ордену Даґона, що зловісно блищали, а також колишніх баптистської та методистської церков, контури яких одразу ж чітко та грізно спливли в моїй свідомості. У внутрішньому дворику піді мною, здавалося, не було ні душі, тому я продовжував живити боязку надію втекти звідси ще до того, як буде оголошена загальна тривога. Посвітивши ліхтариком в отвір слухового вікна, я не виявив під ним сходів; утім, висота була незначною, тому я вхопився за його краєчок і став сповзати вздовж цегляної стіни, після чого, розтиснувши руки, приземлився на запилюжену та захаращену зогнилими пачками та діжками підлогу.

Приміщення, в якому я опинився, мало дуже огидний вигляд. Проте мені було вже не до вражень та емоцій, а тому я мерщій кинувся до сходової клітки, на яку натрапив промінь мого ліхтарика, встигнувши при цьому все ж мигцем зиркнути на годинник на руці – він показував другу ночі. Сходи відчайдушно скрипіли, але загалом здавалися достатньо надійними, тому я прожогом чкурнув униз і, минувши другий поверх, обладнаний під якусь подобу комори або хліву, опинився на першому. Там панувало цілковите запустіння, і тому кожен мій крок гучно відлунював. Нарешті я досяг нижнього холу, в дальньому кінці якого побачив ледь помітний світлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвірок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бік, я встановив, що задні двері також відчинені, негайно кинувся до них і, перелетівши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього дворика.

Місячне сяйво сюди не проникало, однак я і без нього міг цілком орієнтуватися навіть без ліхтарика. У деяких вікнах «Джілмен-гаузу» можна було розрізнити слабкі проблиски світла, і мені здалося, що я навіть смутно чую приглушені голоси, що долинають ізсередини. Обережно ступаючи в напрямку Вашинґгон-стрит, я виявив кілька розчахнутих навстіж дверей і прошмигнув у перші із наміром таким чином вибратися назовні. Коридор за ними виявився темним, але коли я досяг його протилежного кінця, то виявив, що двері, які виходять на вулицю, забиті наглухо. Тоді я вирішив перевірити наступну будівлю і став продиратися назад у бік внутрішнього дворика, але, ледь дійшовши до порога, закляк на місці.

У цю саму мить із розчахнутих дверей «Джілмен-гаузу» вивалилася чимала юрба, що складалася з вельми сумнівних на вигляд істот – у темряві гойдалися запалені ліхтарі, а повітря оголошувалося низькими, хрипкими вигуками, в яких не було нічого навіть приблизно схожого на англійську мову. Рухалися вони, треба сказати, вельми нерішуче, і, як я незабаром, на власне полегшення, виявив – абсолютно не уявляли собі, куди я міг подітися. І все ж мене знову охопив справжнісінький жах при вигляді цих практично нерозпізнаних в деталях вкрай відразливих істот, але однаково зсутулених, які човгали ногами. Найгірше було те, що в одному з них я упізнав постать, одягнену в уже знайомі мені дивні шати і з тіарою на голові…

Коли натовп став розтікатися по внутрішньому дворику, я відчув новий напад страху. А раптом мені так і не вдасться знайти в цій будівлі вихід на вулицю? Запах риби зводив мене з розуму, й я став серйозно остерігатися, щоб від усього цього смороду не звалитися непритомним. Навпомацки пробираючись у напрямку вулиці, я відчинив двері до холу і зайшов до порожньої кімнати, віконні прорізи якої були затулені віконницями, хоча рам на самих вікнах не було. У лічені секунди я вибрався назовні, після чого ретельно й обережно повернув стулки в попереднє положення.

Отже, я опинився на Вашинґгон-стрит і першої миті не побачив на ній якоїсь живої душі і жодного вогника, якщо не брати до уваги диска місяця, що білів над головою. Водночас я явно розрізняв хрипкі голоси, які долинали з кількох боків, відлуння кроків і якесь дивне ляскання, що аж ніяк не було схоже на людські кроки. Мені не можна було втрачати навіть секунди. Я чітко уявляв собі напрямок подальшого просування і дуже зрадів, що ліхтарі на стовпах не світилися (а це доволі часто спостерігалося ночами в небагатих провінційних містечках). Деякі звуки долинали звідкілясь із півдня, хоча я мав твердий намір просуватися саме в цьому напрямку. Крім цього, я знав, що на моєму шляху трапиться чимало порожніх будинків, у відчинені двері яких я завжди зможу прошмигнути, рятуючись від можливих переслідувачів.

Ішов я швидко, м’яко ступаючи та намагаючись триматися ближче до напівзруйнованих каркасів будинків. Втративши під час поспішного спуску з вікна готелю свого капелюха і цілком розпатланий, я, навіть при зустрічі з випадковим перехожим, мав чимало шансів залишитися невпізнаним. На Бейтс-стрит я шугонув було в сяючий вестибюль одного з будинків, але, натрапивши там на дві незграбні постаті, тут же знову опинився на вулиці та почав наближатися до якогось перехрестя. У цій дільниці я ще не встиг побувати, але на мапі молодого бакалійника вона була позначена як доволі небезпечна, тим більше, що в світлі місяця я був тут, як на долоні. Я не став намагатися обійти це місце стороною, оскільки будь-які обхідні шляхи загрожували втратою дорогого часу, а також перспективою опинитися на ще освітленішому місці. Найрозумнішим було просто і відкрито перетнути його, що я і зробив, намагаючись максимально імітувати човгання корінних мешканців Інсмута та благаючи Господа лише про те, щоб на шляху не виявилося жодного їхнього живого представника, принаймні з числа моїх гонителів.

Я не мав ні найменшого уявлення про те, наскільки великими були масштаби дій і чисельність моїх переслідувачів, так само, як і те, яку мету, крім мого піймання, вони при цьому переслідували. У місті вже позначалися перші невиразні ознаки якоїсь активності, однак я розраховував на те, що чутки про мою втечу з готелю ще не встигли отримати широкого поширення. Я вже знав, що достатньо скоро мені доведеться звернути на якусь іншу вуличку, яка б вела в тому ж напрямку, оскільки допетрав, що той натовп, який навідався за мною до готелю, буде, як і раніше, намагатися мене знайти. До того ж я, либонь, добряче наслідив у тому старому будинку, відтак можна було встановити, яким чином я вибрався на вулицю.

Відкритий простір, як я і припускав, виявився добре освітленим, і в його центрі я побачив залишки якоїсь оточеної залізною огорожею клумби. На щастя, поблизу мене нікого не було, хоча з боку міської площі продовжував долітати дивний і все наростаючий чи то гул, чи то гуркіт. Сусідня Сауз-стрит виявилася дуже широкою і трохи під ухил вела безпосередньо до берегової лінії, звідти відкривалася достатньо велика панорама морської гладі, і я щиро сподівався, що звідти ніхто не спостерігає за тим, як я перетинаю яскраво освітлене місячним сяйвом місце.

Наразі ніщо не заважало моєму просуванню, і жоден звук не давав підстав підозрювати, що гонителі наближаються. Озирнувшись, я мимоволі й усього лише на якусь секунду уповільнив крок, аби поглянути вздовж вулиці в бік моря, що становило зараз собою чудову панораму, яка купалася в променях місячного сяйва. В далечіні, за лінією хвилерізів, виднілася темна розмита смужка Рифу Диявола, і, поглянувши на нього, я не міг не згадати ті зловісні леґенди, які мені довелося почути за останні півтори доби – байки, в яких ця низка зазубреного каміння поставала як справжнісінька брама в царство бездонного жаху та незбагненного каліцтва.

Тієї ж миті, зовсім несподівано для себе, я побачив на віддаленому рифі зрадливі блиски світла. У тому, що вони були цілком реальними, я не мав ніяких сумнівів, тому вони знову пробудили в моєму розумі сліпий страх, що не піддається жодному раціональному осмисленню. М’язи тіла миттю напружилися, готові до стрімкого та панічного ривка вперед, і лише якась підсвідома обережність та напівгіпнотична завороженість втримали мене від поспішних дій. На довершення до цього моторошного видовища я побачив, як схожі спалахи світла вириваються також із куполоподібного даху «Джілмен-гаузу», що маячив на північний схід позад мене – це була серія розділеного цілком визначеними проміжками миготіння, яке, поза будь-яким сумнівом, було відповідними сигналами. Намагаючись стримати низку імпульсів, що змінюють один одного, і ще раз усвідомивши всю непривабливість свого нічим не захищеного, відкритого для можливого огляду розташування, я хутко, але, як і раніше, відчайдушно зачовгав ногами далі, водночас намагаючись не випускати з поля зору той пекельний і зловісний риф, поки контури Сауз-стрит залишали мені можливість глипати в бік моря. Що означала вся ця загадкова процедура – я не мав найменшого поняття, хоча і можна було припустити, що вона була складовою частиною якогось дивного ритуалу, котрий мав стосунок до Рифу Диявола. Крім цього я не виключав, який група людей, яка прибула на непоміченому мною кораблі, з якогось дива висадилася на цих зловісних каменях. Незабаром я став повертати ліворуч, огинаючи хирляві залишки згасаючої рослинності, все так само споглядаючи на освітлений примарним сяйвом літнього місяця океан і спостерігаючи за загадковими спалахами цих таємничих бакенів, які незрозуміло звідки взялися.

Раптом мій мозок пронизало усвідомлення чогось неймовірно жахливого, реально приголомшливого, що позбавило мене останніх залишків самоконтролю і змусило прожогом, забувши про якесь маскування, кинутися навтьоки в південному напрямку, повз зяючі чорні прорізи дверей і вікон, що по-риб’ячому витріщалися на мене, будинків, які обліпили цю пустельну, жахливу вулицю. Річ у тім, що на якусь мить мій погляд зупинився на залитих місячним сяйвом водах, які заповнювали простір між рифом і берегом, і я з жахом виявив, що їхня поверхня була аж ніяк не пустельною.