IV

Чи вдасться мені описати той настрій, який справив на мене цей епізод – болісний, жалюгідний, але водночас божевільний, якийсь гротескний, що вселяв відчуття непередаваного жаху? Парубок з бакалійної крамниці попереджав мене, що може статися щось таке. І все ж реальність перевершила всі мої очікування, викликавши в душі почуття цілковитого сум’яття та глибокої тривоги. Якою б наївною не здавалася мені почута історія, явна щирість тону та непідробний страх Зедока передалися й мені, викликавши неспокій, що все більше посилювався, злившись воєдино з моєю колишньою відразою до цього міста і до похмурої тіні гріха та погибелі, що зависла над ним.

Можливо, пізніше мені вдасться ретельно просіяти всю отриману інформацію та відібрати з неї крихти істини, відокремивши їх від нашарувань історичних алегорій. Хоча тоді мені хотілося лише одного – принаймні на якийсь час викинути все це з голови. На щастя, час призначеного від’їзду наближався з втішною невідворотністю – мій годинник показував чверть по сьомій, тому я спробував налаштувати свої думки на цілком нейтральний і практичний лад, і хутко пошкандибав пустельними вулицями в напрямку готелю, щоб забрати свій багаж і сісти на довгоочікуваний автобус, який мав вирушати рівно о восьмій.

Незважаючи на те, що золотаве світло втомленого літнього сонця надавало стародавнім дахам із обсипаними коминами відтінку якоїсь романтичної принади і навіть умиротворення, я чомусь раз по раз боязко озирався. Що й казати, я палав бажанням якомога швидше покинути цей пропахлий смородом та оповитий страхом Інсмут і дуже сподівався на те, що в місті все ж знайдеться ще якийсь автобус, крім того, яким керував зловісний на вигляд чолов’яга з прізвищем Сарджент. Утім, незважаючи на весь свій поспіх, я все ж інколи озирався на всі боки і помічав, що буквально з кожного тихого закутка вулиць, що оточували мене, відкривався вид на якусь примітну архітектурну деталь, тим більше що за приблизними підрахунками мені цілком мало б вистачити півгодини, щоб подолати відстань, яка відділяла мене від готелю.

Вивчаючи накреслену для мене бакалійником імпровізовану мапу міста та намагаючись знайти маршрут, яким мені до цього ще не доводилося скористатися, я замість уже знайомої мені Марш-стрит вирішив дістатися до міської площі іншою вулицею. Вже на підході до неї я помітив кілька розрізнених гуртів якихось людей, котрі, як мені здалося, про щось потай перешіптувалися між собою. А потім, досягнувши площі, я побачив, що біля дверей «Джілмен-гаузу» зібралася величенька юрба ледачої на вигляд публіки. Поки я отримував свій багаж, вони, здавалося, не зводили з мене своїх вирячених, немиготливих очей, тому я щиро, хоча багато в чому й безпідставно, сподівався на те, що вони не стануть моїми супутниками в майбутній подорожі.

Десь незадовго до восьмої з’явився гуркотливий автобус, в салоні якого сиділо троє пасажирів. Коли він зупинився, один із хлопців з підкреслено грізним виглядом підійшов до водія, котрий вийшов на тротуар, і пробурмотів йому кілька нерозбірливих слів. Після цього Сарджент виволік із салону пакети з поштою та газетами і пішов у фойє готелю, тоді як пасажири – та ж трійця, яку я мав можливість спостерігати вранці у Ньюберіпорті – почовгали до тротуару й обмінялися кількома гортанними словами з неробами, котрі стояли там, причому те, що мені вдалося почути з їхніх реплік, ніяк не було схоже на англійську мову. Я піднявся в салон і зайняв те саме місце, на якому їхав сюди. Проте ще до того, як мені вдалося там влаштуватися, знову з’явився Сарджент, узявся щось бурмотіти своїм хрипким, надтріснутим і загалом доволі мерзенним голосом.

Як незабаром з’ясувалося, мені страшенно не пощастило. За його словами, щось трапилося з двигуном: поки їхав із Ньюберіпорта, все начебто було гаразд, а тепер він чхає і не заводиться, тому поїхати цим автобусом до Архема не вдасться. На жаль, швидко відремонтувати його немає можливості, а крім нього, в місті зараз немає жодного вільного транспорту, яким можна не те що до Архема дістатися, а й узагалі кудись виїхати за межі Інсмута. Сарджент ще якийсь час бідкався, проте мені не залишалося нічого іншого, як заночувати в заїзді Джілмена. Хтозна, може, мені вдасться домовитися про прийнятну ціну за номер, однак це і справді залишалося єдиним, що я міг вчинити в цій ситуації.

Охоплений гіркою тугою від такого несподіваного краху всіх моїх планів і відчайдушно ненавидячи саму думку про те, що доведеться заночувати в цьому затхлому, напівтемному місті, я зійшов із автобуса і знову увійшов у вестибюль готелю, де похмурий і доволі дивний нічний клерк поінформував мене, що я можу зупинитися в номері 428.

Він містився на передостанньому поверсі і, за його словами, був достатньо просторим, ціна зовсім невисока, всього долар за добу.

Пригнічуючи в собі всі спогади про те, що мені довелося почути у Ньюберіпорті про цей готель, я розписався в книзі для гостей, заплатив долар і дозволив портьє віднести свою валізу. Після цього й сам поплентався вслід за понурим слугою нагору, подолавши три прольоти сходів, що дуже скрипіли, і пройшовся запилюженими коридорами, в яких, як мені здалося, не помічалося жодних ознак життя. Кімната, що призначалася мені, виявилася вельми аскетичною – з найпростішими дешевими меблями та двома вікнами, що виходили на доволі темний, облямований невисокою цегляною стіною внутрішній дворик. Трохи вище панорама тяглася в західному напрямку старих дахів, а за ними на відстані маячили простори заболоченої сільської місцевості. У дальньому кінці коридора розмістилася лазничка – гнітюче, мало не античних часів приміщення зі старомодним мармуровим умивальником, бляшаним обігрівачем, тьмяною електричною лампою та поцвілими дерев’яними панелями, що ледь прикривали водогінні труби.

Оскільки було ще не темно, я знову вийшов на майдан і озирнувся в пошуках місця, де можна було б повечеряти, як і раніше помічаючи на собі вкрай недружні погляди тутешніх зівак. З урахуванням того, що крамниця знайомого бакалійника була вже зачинена, мені довелося скористатися послугами того самого ресторану, який спершу я відкинув. Згорблений, вузькоголовий чоловічок із майже звичними для мене виряченими некліпними очима та пласконоса дівчина з неймовірно тлустими та незграбними руками взялися мене обслуговувати. На своє чимале полегшення, я виявив, що основна частина продуктів, якими користувалися в цьому закладі, складалася з консервів і розфасованих пакетів.

З мене вистачило миски овочевого супу з крекерами. Відразу після цього я повернувся до свого сумного покою, попередньо купивши у похнюпленого портьє вечірню газету, що раніше лежала на прилавку, й якийсь засиджений мухами журнал.

Коли стало смеркати, я ввімкнув хирляву електричну жарівку, що висіла над узголів’ям дешевого металевого ліжка, і спробував продовжити розпочате раніше читання. Мені хотілося чимось зайняти свій мозок, оскільки я усвідомлював, що не відчую жодного задоволення, якщо стану і далі мучити себе думками про всю потворність цього стародавнього, поїденого слідами гнилі міста, тим паче що я все ще перебував у його повній владі. Шалена історія, яку мені довелося почути з вуст старого п’янички, аж ніяк не обіцяла приємних снів, тому я вирішив, що чим швидше забуду його дикі водянисті очі, тим краще.

Крім цього, я вирішив не надто зосереджувати свою увагу на тому, що невідомий мені фабричний інспектор розповів касирові залізничного вокзалу в Ньюберіпорті про «Джілмен-гауз» і примарні голоси його нічних мешканців. Було б набагато краще і спокійніше також витіснити зі своєї свідомості образ того чоловіка в тіарі, котрого я помітив у чорній проймі дверей місцевої церкви – ця особа наповнювала мене таким жахом, що нові спогади про неї заподіяли б моєму розуму зайві та зовсім непотрібні страждання. Можливо, мені й справді вдалося б відволіктися від настільки безрадісних думок, якби мене не оточувала атмосфера готельного номера, неприваблива та затхла. Саме ця могильна пліснява в поєднанні з усепроникним смердючим запахом риби, яким, здавалося, просочене все місто, знову і знову підштовхували мій стомлений розум до думок про смерть і тлін…

Інша обставина, яка викликала у мене неабиякий неспокій, полягала в тому, що з внутрішнього боку дверей моєї кімнати не було жодного засуву чи гачка. Колись щось таке існувало, про що чітко свідчили сліди, які залишилися від шурупів, однак порівняно недавно пристрій чомусь відкрутили. Швидше за все, він зламався – в такому занедбаному приміщенні буквально на кожному кроці зустрічалися якісь дефекти та несправності. Дещо розсерджений цією обставиною, я взявся оглядати кімнату і незабаром, на свій чималий подив, виявив дверну засувку, що лежала на шафі для білизни, причому, судячи з розташування отворів на ній і на дверях, мені здалося, що це була саме та, яку нещодавно зняли. Щоб бодай трохи відволіктися від похмурих роздумів і переживань, я взявся прилаштовувати засувку на колишнє місце, для чого скористався портативним і напрочуд зручним набором інструментів, в який входила і викрутка, і з яким я ніколи не розлучався під час своїх мандрівок. Засувка і справді стала точно на своє колишнє місце, й я полегшено зітхнув, коли виявив, що зможу перед сном надійно замкнути ці двері. Річ була навіть не в тому, що я мав якісь реальні застереження з цього приводу. Просто, перебуваючи в закладах такого штибу та класу, завжди приємно мати перед очима хоч якийсь атрибут, будь-що, нехай навіть найпримітивніший символ безпеки. На двох бічних дверях, що сполучали мій номер із сусідніми, засувки були на місці, але я все ж подбав про те, щоб як слід підгвинтити шурупи, що утримують їх.

Роздягатися я так і не наважився, лише зняв плаща, краватку та взуття і намірився читати доти, доки сон остаточно не зморить мене. Вийнявши з валізи кишенькового ліхтарика, я переклав його до кишені штанів, аби мати можливість зиркнути на годинник, якщо несподівано прокинуся серед ночі.

Сон, проте, ніяк не приходив. Коли я припинив аналізувати свої думки, то, на власне невдоволення, виявив, що немов мимоволі дослухаюся до чогось цілком незбагненного й одночасно моторошного. Схоже, розповідь того інспектора все ж справила на мене гнітючіше враження, ніж мені здавалося раніше. Я знову спробував було читати, але незабаром виявив, що не здатен сприйняти і рядка.

За якийсь час мені здалося, що й справді чую розмірене скрипіння сходинок і мостин, що долинає з коридора, наче там хтось повзе, і мимоволі здивувався тому, що саме такої пізньої години кімнати готелю раптом стали заповнювати мешканці. Голосів, правда, чути не було, і до мене раптом дійшло, що підлога скрипить якось незвично, немов по ній пересувається людина, або навіть кілька людей, що намагаються ступати якомога тихіше, буквально крадькома. Мені це, безумовно, не сподобалося, й я усерйоз засумнівався, чи варто в такій ситуації взагалі намагатися заснути. Як я вже встиг переконатися, місто було заселене химерними індивідами, до того ж, наскільки вдалося дізнатися, тут вже ставалися випадки загадкового зникнення людей. Чи не був цей готель узагалі саме закладом такого ґатунку, де людину запросто можуть закатрупити, – хоча б заради грошей? (Щодо мене, правда, навряд чи можна було сказати, що я купаюся в розкоші та набитий грішми.) Або, може, місцеві жителі таким диким способом висловлюють свою неприязнь до прибульця, котрий чомусь привернув їхню увагу? Чи не могли мої сьогоднішні прогулянки, що супроводжувалися регулярним зазиранням у саморобну мапу, викликати їхню підвищену увагу до моєї скромної персони? Я спіймав себе на думці, що й справді, схоже, перебуваю у вельми нервозному стані, якщо навіть цілком випадкове скрипіння мостин у коридорі навівають на мене такі думки, й усе ж із жалем подумав про те, що неозброєний…

Нарешті я відчув, як тягар утоми, в якому, однак, не було навіть натяку на сонливість, став занадто важким, отож я замкнув вхідні двері на ключ, потім на нещодавно встановлену засувку, вимкнув світло та ліг на жорстке, нерівне ліжко, попередньо, як і задумав, знявши краватку та черевики. У нічній тиші кожен слабкий шерех здавався мало не оглушливим, крім цього, моя свідомість буквально потопала в потоках хаотичних і напрочуд неприємних думок. Я вже став шкодувати про те, що вимкнув світло, однак почуття безмірної втоми не дозволяло мені знову піднятися та підійти до вимикача. Після достатньо довгого та відчайдушно тривалого очікування я знову почув скрипіння сходів і мостин у коридорі, яке змінилося м’яким, але пекельно знайомим звуком, що виявився ніби зловісним завершенням усіх моїх тривожних очікувань. У мене не було сумніву в тому, що хтось намагається – обережно, боязко, нечутно – відімкнути двері ключем.

Можливо, мої відчуття від усвідомлення цього знаку явної загрози виявилися не настільки загостреними, як того можна було у такій ситуації очікувати, але сталося це з тієї простої причини, що своїми попередніми неясними страхами я вже частково підготував свої нерви до такого струсу. Начебто без особливої на те підстави я весь цей час був, можна сказати, напоготові, що явно надало мені певної переваги в нових і наразі не до кінця зрозумілих мені умовах реальної небезпеки. І все ж я не міг не визнати, що перехід від розмитого та неконкретного передчуття біди до реального сприйняття її ознак справив на мене справді вражаючий вплив, який потужним ударом звалився на мій стомлений розум. Мені якось навіть на гадку не спало, що такий шурхіт міг бути всього лише результатом просто банальної людської помилки, і все, про що я міг подумати в ті хвилини, зводилося лише до чиєїсь зловісної цілеспрямованості. А тому я застиг, скутий смертельним жахом, і тривожно чекав, який же наступний крок зробить мій невидимий і непрошений гість?

За якийсь час обережне шарудіння стихло, й я почув, як хтось відчинив двері до суміжної, розташованої з північного боку від мене кімнати, після чого випробування на міцність пройшли вже двері, які сполучали цей номер із моїм. Переконавшись у безуспішності своїх спроб – засувка, на щастя, витримала, – загадковий гість, поскрипуючи мостинами, залишив приміщення. Незабаром вся ця послідовність дій і звуків повторилася, але вже з боку південного від мене покою: знову м’який скрегіт ключа або відмички в замку, сіпання клямки дверей і неголосне поскрипування кроків, що віддаляються. Цього разу слух підказав мені, що таємничий зловмисник пішов коридором у бік сходів і став спускатися ними: він, вочевидь, збагнув, що всі його зусилля так і залишаться марними, а тому облишив (принаймні на якийсь час), свої спроби, безумовно намірившись обмізкувати ситуацію, що склалася.

Та готовність, із якою я вже за кілька секунд узявся до розробки конкретного плану дій, свідчила про те, що внутрішньо я давно був готовий до такої загрози, що насувалася, й упродовж кількох годин підсвідомо готувався до можливої втечі. Я відразу ж збагнув, що не слід чекати повторення з боку підступного незнайомця спроб проникнути до мого номера або, тим більше, сподіватися на те, що мені якимось чином вдасться протистояти такому вторгненню. Замість цього треба мерщій накивати п’ятами! Перше, що я мав зараз зробити, – це за можливості покинути готель, причому не сходами і через вестибюль, а якимось іншим шляхом.

Нечутно вставши з ліжка, я засвітив ліхтарик і підійшов до настінного вимикача лампи, що висіла над ліжком, аби в тьмяному промінні її світла розіпхати по кишенях найпотрібніші мені речі для подальшої втечі без багажу.

Почулося клацання, однак нічого не сталося – електрику, схоже, відімкнули. Я відразу збагнув, що в дію ввели якийсь спрямований проти мене зловісний і достатньо широкомасштабний план, хоча суть його, як і раніше, вислизала від мого розуміння. Я все так само стояв і клацав марним тепер вимикачем, коли мій слух знову розрізнив неголосне та приглушене поскрипування, що долинало звідкілясь ізнизу, й як мені здалося, чиїсь голоси. За кілька секунд я, однак, уторопав, що глибокі низькі звуки навряд чи були природними людськими голосами, оскільки хрипке, грубе гарчання й абсолютно незрозуміле булькання не мали жодного стосунку до нормальної людської мови. Водночас мені знову пригадалося те, що сказав той фабричний інспектор про звуки, що долинали до нього вночі, коли він також перебував у цьому напівзруйнованому, огидному готелі.

Скориставшись ліхтарем, я засунув до кишені якісь особисті речі, начепив капелюха та навшпиньки пройшов до вікна, щоб оцінити свої шанси до втечі саме цим шляхом. Усупереч існуючим офіційним розпорядженням, пожежної драбини з цього боку готелю не було, а тому під вікнами мого покою на четвертому поверсі виднівся лише забрукований простір внутрішнього дворика. Праворуч і ліворуч до готелю примикали якісь давні та настільки ж старі цегляні будівлі явно нежитлового призначення. Їхні похилі дахи стояли на відносно невеликій (у будь-якому разі – цілком доступній для стрибка) відстані. Щоб досягти краю будь-якої з цих будівель, мені, проте, потрібно було перебувати в кімнаті, віддаленій від моєї власної на кілька номерів праворуч або ліворуч, і мій розум одразу ж приступив до опрацювання варіантів того, яким чином я зміг би дістатися до потрібного переміщення.

Про те, щоб вийти в коридор, природно, не могло бути й мови. Мало того, що внизу відразу ж почули б звуки моїх кроків, але могло взагалі статися так, що двері в потрібну мені кімнату будуть замкнені. Таким чином, своєї мети я міг би досягти (якщо її взагалі можна було досягти) лише проходячи через відносно не такі міцні внутрішні двері, що сполучають кімнати одну з одною, трощачи при цьому замки та засувки силою свого корпусу та плечей, які мали б діяти, як таран. Такий план дій здався мені цілком прийнятним із урахуванням хиткості та слабкості всіх тутешніх конструкцій і засувів, хоча я й усвідомлював, що таку операцію не вдасться провести цілком безгучно. Я розраховував на стрімкість просування, а також на те, що переслідувачі не встигнуть розгадати мій задум і відрізати шляхи до втечі, раніше за мене відімкнувши відмичкою двері потрібної мені кімнати. Свої власні двері я попередньо забарикадував зсередини за допомогою невеликої шифоньєрки, яку пересунув повільними кроками, намагаючись діяти якомога тихіше. При цьому я усвідомлював, що реальні шанси на порятунок у мене незначні, а тому загалом був готовий до будь-якої халепи. По суті, навіть якби мені вдалося досягти дахів тих будівель, це все одно не гарантувало успіху, позаяк після цього треба було ще спуститися на землю та покинути саме місто. Щоправда, я розумів, що сусідні будинки були явно порожні та перебували в стані безмежної розрухи, причому на кожному їхньому поверсі зяяли чорні віконні діри.