2

Хоя як це дивно, але саме цей лист вказав Варду точне місце розташування будинку Карвена в Провіденсі, адже жоден запис, знайдений ним дотепер, не позначав це з такою точністю. Відкриття було важливим подвійно, бо мова йшла про другий, новіший будинок Карвена, збудований 1761 року поряд зі старим, – архаїчною оселею, яка все ще стоїть в Олні-корт і яку добре знає Вард, котрий безліч разів проходив повз неї під час своїх поневірянь по Стемперс-гілл. Це місце було не так уже й далеко від його власного будинку, що стояв вище схилом пагорба. У будівлі зараз жило негритянське подружжя, вони час від часу навідувалися до Варда для прання, прибирання та розпалювання грубок. На юнака справило величезне враження знайдене в далекому Салемі несподіване підтвердження значення цього родинного гнізда для історії його власної сім’ї. І він вирішив одразу ж після повернення ретельно оглянути будинок. Таємничі фрази в листі, які Чарльз вважав своєрідними символами, надзвичайно його зацікавили. Аж морозом пробрало шкіру, заразом з цікавістю, що охопила юнака, коли пригадав, що уривок із Біблії, позначений як «Книга Йова, 14:14», був відомим віршем: «Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свого життя, аж поки не прийде заміна для мене!»¹²

Молодий Вард повернувся додому в стані приємного збудження і наступну суботу провів у довгому й ретельному огляді будинку в Олні-корт.

Обійстя, постаріле від давнини, було доволі скромним двоповерховим будинком у традиційному колоніальному стилі: з простим гострим дахом, високим димарем, розташованим у самому центрі будови, і вхідними дверима, вкритими химерним різьбленням, із віконцем у вигляді віяла, трикутним фронтоном і тонкими колонами в дорійському стилі. Зовні будинок майже зовсім не змінився, і Вард одразу відчув, що нарешті впритул зіткнувся з похмурим об’єктом свого дослідження.

Теперішніх мешканців будинку (згадане негритянське подружжя) він добре знав. Старий Ейза та його огрядна дружина Анна дуже люб’язно показали йому все внутрішнє оздоблення. Тут було більше змін, ніж можна було сподіватись за зовнішнім фасадом будівлі, і Вард із жалем зазначив, що значна частина мармурових урн, завитків, що прикрашали каміни, дерев’яного різьблення креденсів і стінних шаф зникли, а безліч прекрасних панелей і ліпних прикрас відбиті, замазані, вкриті глибокими подряпинами або навіть повністю заліплені дешевими шпалерами. Загалом видовище було не настільки захоплюючим, як очікував Вард, але принаймні він відчув певне хвилювання, коли стояв у стінах житла одного зі своїх пращурів, яке слугувало притулком такому страшному чоловікові, як Джозеф Карвен. Він здригнувся, помітивши, що зі старовинного мідного дверного молотка ретельно витравлена монограма колишнього власника.

Відтоді й аж до завершення навчального року Вард весь час сидів за вивченням фотокопій шифрованого манускрипту Гатчинсона та зібраної інформації про Карвена. Шифр усе ще не піддавався розгадці, зате з документів Вард витягнув стільки нового, знайшов так багато ключів до інших джерел, що вирішив здійснити подорож до Нью-Лондона та Нью-Йорка, щоб ознайомитися з деякими старими листами, які, згідно з його даними, мали там зберігатися. Поїздка була дуже успішною: він знайшов листи Феннера з описом нападу на ферму в Потуксеті, а також послання Найтінґела Телбота, звідки дізнався про портрет, намальований на одній із панелей у бібліотеці Карвена.

Особливо зацікавила його згадка про портрет: він багато би дав, щоб дізнатися, як виглядав Джозеф Карвен, і вирішив ще раз оглянути будинок в Олні-корт у надії знайти хоч якийсь слід давно померлого чоловіка під шаром облупленої давньої фарби або напівзотлілих шпалер.

На початку серпня Вард узявся до пошуків, ретельно оглядаючи й обмацуючи стіни кожної кімнати, достатньо просторої для того, щоб слугувати бібліотекою колишнього власника будинку. Особливу увагу він звертав на панелі над рештою неторканих коминків і дуже розхвилювався, коли приблизно за годину виявив широку прогалину над камінною дошкою в одному з покоїв першого поверху, де поверхня панелі, з якої він зішкріб кілька шарів фарби, була набагато темнішою, ніж звичайне дерев’яне облицювання. Ще кілька обережних рухів гострим складаним ножем, – і Вард переконався, що знайшов жаданий портрет, написаний олійною фарбою!

Проявивши, як справжній дослідник, терпіння та витримку, юнак не ризикнув пошкодити портрет, здряпуючи фарбу ножем у спробі відразу ж побачити виявлену картину. Він негайно покинув місце, де зробив своє відкриття, і подався за людиною, котра могла б надати йому кваліфіковану допомогу. За три дні він повернувся із дуже досвідченим художником, паном Волтером К. Дуайтом, чия майстерня розмістилася біля підніжжя Коледж-гіллу, і майстерний реставратор картин одразу ж узявся за роботу, застосовуючи свої випробувані методи та відповідні хімікати.

Старий Ейза та його дружина, дещо стривожені візитами незвичайних відвідувачів, були належним чином винагороджені за завдані незручності.

Робота художника просувалася, і Чарльз Вард із усе наростаючим інтересом стежив за тим, як на світ, після тривалого забуття, з’являються все нові лінії та тіні. Дуайт став реставрувати знизу, і оскільки портрет був у три чверті натуральної величини, обличчя з’явилося лише через певний час. Але вже незабаром стало помітно, що на ньому зображений худорлявий чоловік із стрункою поставою, одягнений у темно-синій фрак, вишитий жилет, короткі штани з чорного атласу та білі шовкові панчохи. Він сидів у різьбленому кріслі на тлі вікна, крізь яке виднілися доки та кораблі. Коли художник розчистив горішню частину портрета й Вард побачив акуратну перуку та худорляве, спокійне, нічим не примітне обличчя, воно здалося знайомим як Чарльзу, так і художнику. І лише згодом, коли прояснилися всі деталі цього гладкого блідого обличчя, у реставратора й у його замовника аж подих перехопило від подиву: з почуттям, близьким до жаху, вони збагнули, який зловісний жарт зіграла тут спадковість. Бо остання розчинна ванна й останній порух леза явили на світ Божий обличчя, приховане століттями, і відкрили враженому Чарльзу Декстеру Варду, чиї думки були постійно звернені в минуле… його власні риси в образі жахливого прапрапрадідуся!

Вард привів батьків, щоб ті помилувалися на виявлену ним дивину, і батько негайно ж вирішив придбати картину, хоча вона й була виконана на вбудованій у стіну панелі.

Разюча схожість обох попри те, що чоловік, зображений на портреті, був явно старшим, здавалася дивом; якась химерна гра природи створила через півтора століття точну копію Джозефа Карвена! Пані Вард була зовсім не схожа на свого віддаленого пращура, хоча вона й могла пригадати кількох родичів, котрі мали якісь риси, спільні з її сином і давно померлим Карвеном. Вона не надто зраділа знахідці й заявила чоловікові, що портрет було б краще спалити, ніж везти додому. Жінка твердила, що в портреті є щось демонічне, він огидний їй і сам по собі, й особливо через надзвичайну подібність із Чарльзом. Однак пан Вард, практичний і владний гендляр, власник численних ткацьких фабрик у Рівер-По-йнті та долині Потуксету, не був схильний прислухатися до жіночих примх і потурати забобонам. Портрет теж вразив його схожістю із сином, і він вважав, що юнак заслуговує на такий подарунок. Не варто й казати, що Чарльз гаряче підтримав батька в його рішенні. За кілька днів пан Вард знайшов власника будинку та запросив юриста – маленького чоловічка з пацючою мармизою та горловим акцентом, купив весь коминок разом із горішньою панеллю, на якій була написана картина, за призначену ним самим чималу ціну, назвавши яку він поклав край потокові настирливих прохань і скарг.

Залишалося тільки зняти панель, перевезти її до будинку Варда й приготуватися до остаточної реставрації портрета і встановлення його в кабінеті Чарльза на третьому поверсі, над електричним коминком. Чарльзу доручили спостерігати за перевезенням, і 28 серпня він привів двох досвідчених робітників із декораторської фірми Крукера до будинку в Олні-корт, де коминок і панель дуже обережно розібрали для завантаження в машину, що належала фірмі. Після цього в стіні залишився шматок відкритої цегляної кладки, де починався комин; там молодий Вард зауважив заглибину величиною близько квадратного фута, яка містилася безпосередньо позаду голови портрета. Зацікавившись, що могла б означати або містити ця заглибина, юнак підійшов і зазирнув туди. Під грубим шаром пилюки та сажі він знайшов якісь розрізнені пожовклі аркуші паперу, товстий зошит у цупкій обкладинці та кілька зотлілих шматків тканини, в які, вочевидь, і загортали документи. Вард здув пилюку та попіл із паперів, узяв зошит і поглянув на заголовок, написаний на обкладинці почерком, який навчився впізнавати в Інституті Ессексу. Зошит називався «Щоденник і нотатки Джозефа Карвена, джентльмена з Провіденса, родом із Салема». Варда дуже збентежила ця знахідка, і він показав зошит робітникам, котрі стояли біля нього. (Тепер вони присягаються в автентичності знайдених паперів, і доктор Віллетт повністю вірить їхнім словам, доводячи, що в юнака в ті часи ще всі були вдома, хоча в його поведінці вже помічалися дуже великі дивацтва.) Всі інші папери також були написані почерком Карвена, й один документ (можливо, найважливіший) мав багатозначну назву: «Тому, Хто прийде пізніше – Як Він зможе подолати час і простір сфер».

Інший був написаний шифром, тим самим, як сподівався Вард, що й манускрипт Гатчинсона, який він досі не зміг розгадати. Третій, на радість молодого дослідника, судячи з усього, містив ключ до шифру; а четвертий і п’ятий були адресовані відповідно «Едварду Гатчинсону та Джедедії Орну, есквайру, або їхньому спадкоємцеві чи спадкоємцям, а також особам, котрі їх представляють». Шостий та останній документ називався «Джозеф Карвен: його життєпис і подорожі, де зупинявся, кого бачив і що дізнався».

3

Зараз ми підходимо до того періоду, відколи, як стверджують психіатри з академічної школи, почалося шаленство Чарльза Варда. Знайшовши папери свого прапрапрадідуся, він одразу ж переглянув певні місця і, цілком імовірно, знайшов щось украй цікаве. Але, показуючи робітникам заголовки, він, здавалося, особливо ретельно намагався приховати від них сам текст і виявляв неспокій, який навряд чи можна було пояснити історичною чи генеалогічною цінністю знахідки. Повернувшись додому, він повідомив про цю новину з розгубленим і збентеженим виглядом, немов бажаючи переконати всіх про надзвичайну важливість знайдених документів, не показуючи їх самих. Він навіть не ознайомив батьків із заголовками записів, а просто сказав їм, що знайшов кілька послань, написаних Карвеном (здебільшого шифром), які варто дуже ретельно вивчити, щоби збагнути, про що в них ідеться. Навряд чи він показав би робітникам навіть заголовки, якби не їхня відверта нахабність. У будь-якому разі, він, без сумніву, не мав наміру виявляти особливу потайність, яка могла б викликати підозру батьків і змусити їх зумисне повертатися до цієї теми.

Усю ніч Чарльз Вард просидів у своїй кімнаті, читаючи знайдені папери, і навіть на світанку не обірвав своїх студій. Коли мати його покликала, щоби дізнатися, що трапилося, він попросив принести сніданок нагору. Вдень він з’явився лише на короткий час, коли робітники прийшли встановлювати коминок і портрет Карвена в його кабінеті. Наступної ночі хлопець спав уривками, не роздягаючись, позаяк продовжував гарячково мізкувати над розгадкою шифру, яким був записаний манускрипт. Уранці мати побачила, що син працює над фотокопією рукопису Гатчинсона, який раніше часто їй показував, але, коли жінка спитала, чи не може йому допомогти ключ, згаданий у паперах Карвена, юнак заперечив. Удень, облишивши працю, він, немов зачарований, спостерігав за робітниками, котрі закінчували монтувати портрет у рамі над вибагливим пристроєм у коминку, де велике поліно вельми реалістично «палало» електричним вогнем, і підганяли бічні панелі, щоби вони не особливо вибивалися із загального інтер’єру кімнати. Передню панель, на якій був написаний портрет, підпиляли та встановили так, аби позаду утворилося щось на кшталт стінної шафи.

Після того як робітники пішли, Чарльз остаточно переселився до кабінету та розташувався там, зиркаючи то на розкладені перед ним папери, то на портрет, який витріщався на нього, немов його власний зістарілий вигляд у дзеркалі, що нагадував про минуле століття. Батьки Чарльза, згадуючи згодом поведінку сина в той час, повідомляли цікаві деталі щодо його спроб приховати предмет своїх досліджень. У присутності слуг він рідко ховав якийсь із документів, що вивчав, бо цілком справедливо припускав, що складна й архаїчна базгранина Карвена буде їм невтямки.

Однак у товаристві батьків він виявляв велику обережність, і хоча згаданий манускрипт був написаний шифром, тобто складався з купи загадкових символів і невідомих ідеограм (як і рукопис, названий «Тому, Хто прийде пізніше»), він накривав його першим-ліпшим аркушем паперу. На ніч хлопець міцно замикав усі папери до старовинної шафи, що стояла у його кабінеті. Так само чинив щоразу, коли виходив із кімнати. Незабаром він набув постійних звичок, установивши для себе певні години роботи. Довгі прогулянки юнака припинилися, і, здавалося, він займався лише паперами. Початок навчання в школі, де Чарльз вчився у випускному класі, став для нього неабиякою завадою, і він неодноразово заявляв, що після закінчення не вступатиме до коледжу. Казав, що мусить зайнятися надзвичайно важливими спеціальними дослідженнями, які, за його словами, дадуть набагато більше знань, ніж усі університети світу.

Природно, витримати таку напругу впродовж багатьох днів, ні на що не відволікаючись, могла лише людина, котра завжди була більш-менш старанною, схильною до науки та самоти. Вард же був природженим ученим-відлюдником, тому батьки не стільки дивувалися, скільки жалкували про його строгу самотність і скритність. Водночас і батько, і мати визнали дивним, що син не показав їм жодного аркуша зі знайденого скарбу і не сказав нічого путнього про дані, які вдалося отримати.

Цю таємничість він пояснював своїм бажанням зачекати, аж поки не зможе подати своє відкриття, як щось цілісне. Але в міру того, як без подальшого зрушення минали тижні, між ним і його сім’єю виріс мур, що зміцнювався неприйняттям матір’ю подальших досліджень сина.

У жовтні Вард знову став відвідувати бібліотеки, але вже не через старовину. Тепер він шукав літературу з чаклунства та чародійства, окультизму та демонології. І коли бібліотеки Провіденса вичерпали себе, хлопець сів на потяг до Бостона, щоб там покопирсатися в скарбах великої бібліотеки на Ко-плі-сквер, Віденерівської бібліотеки Гарварду та Зінонської дослідницької бібліотеки, де були доступні рідкісні праці на потрібну тематику.

Шукач купив і швидко заповнив цілий ряд полиць дивними, власноруч зібраними матеріалами. Упродовж Різдва він вдався до серії поїздок містами, зокрема побував у Салемі, щоб ознайомитися з деякими матеріалами Ессекського інституту.

До середини січня 1920 року в поведінці Варда з’явилися певні риси тріумфу, дещо несподівані для нього, і тепер його вже не можна було застати за роботою над шифром Гатчин-сона. Замість цього він провів ґрунтовні дослідження в царині хімії та переглянув архів, пристосувавши для цього лабораторію в нежитловому горищі будинку, і для цього часто звертався до джерел демографічної статистики Провіденса. Місцеві наркодилери та фармацевти, котрих пізніше допитали, надали дивовижні та начебто безглузді каталоги речовин та інструментів, які придбав шукач. Але свідчення клерків державної резиденції, будинку муніципалітету і різних бібліотек сходилися на тому, що предметом другого напрямку його досліджень була могила Джозефа Карвена, з надгробка якої старші покоління обачно стерли ім’я покійного.