Ніхто з тих, хто брав участь у нічній атаці, нічого про неї не розповідав, і всі подробиці, що дійшли до нас, передали люди, котрі до тієї битви були непричетні. Разючою була ретельність, з якою безпосередні учасники штурму уникали навіть найменшої згадки про нього.
Восьмеро моряків попрощалися із життям, але хоча їхні тіла й не передали сім’ям, ті вдовольнилися розповіддю про зіткнення з митниками. Так само пояснили і численні рани, ретельно забинтовані доктором Джейбзом Бовеном, котрий супроводжував загін. Найважче було пояснити дивний запах, яким просмерділися всі учасники штурму, – про це згадували в місті кілька тижнів. З тих, хто командував групами, найтяжчих ран зазнали капітан Віппл і Мозес Браун. Листи, які відправили їхні дружини до своїх родичів, свідчать про те, в якому відчаї були ці жінки, коли поранені рішуче заборонили їм торкатися пов’язок і міняти їх.
Учасники нападу на ферму Карвена відразу якось постаріли, стали дратівливими та похмурими. На щастя, всі вони були сильними, звиклими діяти в найважчих умовах, і до того ж щиро релігійними людьми, ортодоксами, котрі не визнають жодних відхилень від звичних їм вірувань. Якби вони вміли глибше замислюватися над пережитим і мали розвиненіший інтелект, то, можливо, й серйозно занедужали б. Найважче велося президенту Меннінґу, але й він зумів подолати неприємні спогади, заглушаючи їх молитвами. Кожен із цих непересічних людей зіграв у майбутньому важливу роль. Не більш, ніж через дванадцять місяців після цієї події, капітан Віппл опинився на чолі збудженого натовпу, який спалив корабель митників «Ґеспі», і в цьому його вчинку можна угледіти намір назавжди позбутися жахливих образів, які обтяжували його пам’ять, замінивши їх іншими спогадами.
Вдові Джозефа Карвена відіслали запечатану свинцеву труну дивної форми (вочевидь, знайдену на фермі, де її приготували на випадок необхідності); в ній, як повідомили жінці, й лежало тіло чоловіка. Їй оголосили, що нещасного вколошкали в сутичці з митниками, подробиць про яку їй краще не знати. Більше ніхто й словом не обмовився про кончину Джозефа Карвена. Отже Чарльз Вард мав у своєму розпорядженні лише туманний натяк, на якому й збудував своє припущення. Це була лише тоненька ниточка – підкреслений тремтячою рукою пасаж із конфіскованого послання Джедедії Орна до Карвена, що його частково переписав своїм почерком Ізра Віден. Копію вдалося знайти у нащадків Сміта, і можна було лише гадати, чи віддав її Віден своєму приятелю (коли з усім було покінчено) як пояснення жахливих речей, що трапилися з ними. Або, що було ймовірніше, лист опинився у Сміта ще до цього, і він підкреслив ці фрази власноруч. Ось який уривок був підкреслений у цьому листі:
«Я знову і знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете підкорити своїй волі. Під цими словами маю на увазі Того, хто зможе, своєю чергою, викликати проти Вас такі сили, проти яких виявляться марними навіть Ваші найпотужніші інструменти та закляття. Просіть Меншого, бо Великий може не забажати Вам відповісти, і в його владі опинитесь не лише Ви, але і багато інших».
У світлі цього пасажу, міркуючи про те, яких невимовно жахливих спільників міг викликати силами магії Карвен у хвилину відчаю, Чарльз Вард задавався запитанням: чи справді його пращур загинув від руки когось із громадян Провіденса?
Впливові люди, котрі керували штурмом ферми Карвена, доклали чимало зусиль до того, щоб будь-яку згадку про нього стерти з пам’яті людей і з анналів міста. Спочатку вони не були настільки рішуче налаштовані та дозволили вдові загиблого, його тестю та доньці залишатися необізнаними з реальним станом справ. Але капітан Тіллінґест був хитрим і проникливим, тож незабаром дізнався достатньо, щоби вжахнутися та зажадати від своєї доньки повернути собі дівоче прізвище. Він наказав спалити всі книжки покійного та папери, що залишилися після нього, а також стерти напис із надгробка на могилі свого зятя. Він добре знався з капітаном Віпплем і, ймовірно, отримав більше знань від бравого моряка, ніж будь-хто інший, про останні хвилини чаклуна, затаврованого вічним прокляттям.
З того часу строго заборонили згадувати навіть ім’я Карвена та наказали знищити всі записи в міських архівах і замітки в місцевій газеті, що його стосувалися.
Пані Тіллінґест (як тепер називалася вдова Карвена) після 1772 року продала будинок в Олні-корт та жила разом із своїм батьком на Павер-лейн аж до самої смерті, 1817-го. Ферма в Потуксеті, якої всі уникали, з роками руйнувалася і занепадала з небаченою швидкістю. До 1780 року там ще залишалися кам’яні та цегляні будівлі, а до 1800-го навіть вони перетворилися на купу руїн. Ніхто не насмілювався пробиратися через розлогий чагарник на березі річки, де могли ховатися потаємні двері. Ніхто не намагався уявити собі обставини, за яких лише смерть врятувала Джозефа Карвена від жахів, викликаних ним самим.
І лише огрядний капітан Віппл час від часу бурмотів собі під ніс (як стверджували люди, котрі мали хороший слух) не зовсім зрозумілі слова:
«Хай йому грець… якщо вже волаєш – то хоч не смійся… Цей клятий мерзотник наостанок приховав найгірше… Слово честі, треба було спочатку спалити його будинок».
Як ми вже розповідали, Чарльз Вард лише 1918 року дізнався, що Джозеф Карвен – один із його пращурів. Не варто дивуватися тому, що він одразу ж виявив жваву цікавість до всього, що стосувалося цього таємничого чоловіка, кожна забута подробиця життя котрого стала для Чарльза надзвичайно важливою (бо в ньому самому текла кров Джозефа Карвена). Та й будь-який фахівець із генеалогії, наділений бурхливою уявою та вірний своїй науці, не забув би в такому випадку почати систематичну збірку даних про Карвена.
Свої перші знахідки він не намагався тримати в таємниці. Тому доктор Ліман навіть вагався: чи вважати початком безумства молодика мить, коли той дізнався про свої родинні зв’язки з Карвеном, чи віднести його до 1919-го. Він про все розповідав батькам, хоча мати була невдоволена звісткою, що серед її предків є така особа, як Карвен, та й працівники багатьох музеїв і бібліотек, які юнак відвідував, також. Звертаючись до власників приватних архівів із проханням ознайомити його з наявними в них нотатками, шукач не приховував своєї мети, поділяючи їхнє дещо глузливе та скептичне ставлення до авторів старих щоденників і листів. Вард часто виявляв щирий інтерес до того, що ж насправді сталося півтора століття тому на тій потуксетській фермі, місце розташування якої він марно намагався встановити, і ким власне був Джозеф Карвен.
Отримавши в своє розпорядження щоденник Сміта та його архів і виявивши листа від Джедедії Орна, він вирішив поїхати до Салема, щоби з’ясувати, як Карвен провів молодість і з ким там контактував (що він і зробив під час великодніх канікул 1919 року). В Інституті Ессекса, з яким був добре знайомий за минулих візитів до цього чарівного романтичного старого міста з напіврозваленими англійськими фронтонами та загостреними дахами, що тіснилися один до одного. Там Чарльза дуже люб’язно прийняли та продемонстрували купу даних про предмет його дослідження. Чоловік дізнався, що його далекий пращур народився в Са-лем-Вілліджі (який нині називають Денвером), за сім миль від міста, 18 лютого (за старим стилем) 1662-го або 1663 року. Що він утік із дому, коли мав п’ятнадцять літ, став моряком і повернувся додому лише через дев’ять років, набувши мову, одяг і манери англійського джентльмена, й осів у Салемі. У ті часи він майже припинив спілкуватися з членами своєї сім’ї, гаючи значну частину часу у вивченні небачених тут раніше книжок (які прибулець притарабанив із Європи) і хімічних досліджень речовин, що їх привозили кораблями з Англії, Франції та Нідерландів. Іноді він прогулювався найближчими селами. Це спричинило пильний інтерес місцевих жителів, які переймалися чутками про таємничі вогнища, що палали ночами на вершинах пагорбів, і не переставали про це перешіптуватися.
Єдиними близькими друзями Карвена був такий собі Едвард Гатчинсон із Салем-Вілліджа та Саймон Орн із Салема. Часто бачили, як він теревенив із цими людьми про міські справи, вони нерідко й навідували один одного. Будинок Гатчинсона стояв майже в самому лісі, він мав кепську репутацію серед поважних людей, бо ночами звідти долинали дивні звуки. Подейкували, що до нього ходили не зовсім звичайні відвідувачі, а вікна кімнат часто світилися різними барвами. Неабиякі підозри викликало і те, що він знав надто багато про давно померлих людей і про напівзабуті події. Він зник, коли почалося знамените «полювання на відьом» у Салемі, і більше про нього ніхто не чув.
Тоді ж із міста накивав п’ятами й Джозеф Карвен. Але в Салемі хутко дізналися, що він облаштувався в Провіденсі. Саймон Орн прожив у Салемі до 1720-го, але його занадто молодечий вигляд (попри поважний вік) став привертати загальну увагу. Тоді чоловік зник без сліду, але тридцять років потому до Салема приїхав його син, схожий на нього, як дві краплі води, і заявив свої права на спадок. Його претензії були визнані слушними, бо він надав документи, написані добре всім відомим почерком Саймона Орна. Джедедія Орн продовжував жити в Салемі аж до 1771 року, коли листи від поважних громадян міста Провіденс до преподобного Томаса Бернарда і декого ще призвели до того, що Джедедію без жодного галасу витурили в невідомі краї.
Деякі документи, в яких ішлося про досить дивні речі, Вард зміг отримати в Інституті Ессекса, в судовому архіві та в записах, що зберігалися в ратуші. Багато з цих паперів містили цілком пересічну інформацію: назви земельних ділянок, торгові рахунки тощо, але серед них були й цікавинки. Вард знайшов три або чотири безперечних вказівки на те, що його безпосередньо цікавило. У записах процесів про чаклунство згадувалося, що така собі Гепзіба Лоусон 10 липня 1692 року в суді Оєра та Термінера присягнула перед суддею Геторном у тому, що «сорок відьом і Чорний чоловік мали звичку влаштовувати шабаш у лісі за будинком пана Гатчинсона», а така собі Еміті Гоу заявила на судовому засіданні 8 серпня у присутності судді Ґедні, що «тієї ночі диявол позначив своїм тавром Бріджет С., Джонатана Е., Саймона О., Деліверенс В., Джозефа К., Сьюзен П., Мегітейбл К. і Дебору В.».
Крім цього, існував каталог книг із страхітливими назвами з бібліотеки Гатчинсона, який знайшли після його зникнення, та незакінчений зашифрований манускрипт, написаний його почерком, який ніхто так і не зміг прочитати. Вард замовив фотокопію цього рукопису й одразу ж після отримання узявся його розшифровувати. До кінця серпня він працював над ним із особливою інтенсивністю, майже не відриваючись. І згодом із його слів і вчинків можна було виснувати, що в жовтні або листопаді він нарешті таки знайшов ключ до шифру. Але юнак ніколи прямо не повідомляв, чи йому вдалося досягти успіху.
Ще цікавішим виявився матеріал, що стосувався Орна. Варду знадобилося не надто багато часу, щоб довести, що Саймон Орн і той, хто оголосив себе його сином, насправді – одна й та сама особа. Як писав Орн приятелю, навряд чи було розумно в його обставинах жити занадто довго в Сале-мі, тому він провів тридцять років за межами батьківщини та повернувся за своєю власністю вже як представник нового покоління. Орн, аби дотримуватися всіх запобіжних заходів, ретельно знищив більшу частину своєї кореспонденції. Але люди, котрі зацікавилися його справою 1771 року, зберегли кілька документів і листів, що викликали їхнє здивування. Це були загадкові формули та діаграми з написами, які були зроблені рукою Орна й іншим почерком і які Вард ретельно переписав або сфотографував, а також надзвичайно таємничий лист, написаний, як з’ясувалося при зіставленні з деякими уцілілими уривками в міській книзі актів, поза всіляким сумнівом, рукою Джозефа Карвена.
Цей лист був, либонь, частиною раніше конфіскованого послання Орна. За змістом Вард встановив дату його написання – трохи пізніше 1750-го. Варто подати текст цього листа цілком як зразок стилю чоловіка, котрий вселяв страх сучасникам і чиє життя було таким таємничим.
До адресата Карвен звертається «Саймон», але це ім’я постійно перекреслюється. (Вард не міг визначити, хто це зробив: Карвен чи Орн?):
«Провіденс, I травня.
Брате мій!
Вітаю Вас, мій високошанований давній приятелю, і нехай вічно славиться Той, кому ми служимо, щоб оволодіти абсолютною владою. Я тільки-но дізнався щось, цікаве також і для Вас, щодо меж дозволеного і того, як чинити щодо цього маю. Я не схильний наслідувати Ваш приклад і покинути місто з приводу свого віку, бо в Провіденсі (не те що в Массачусетсі) не ставляться нетерпимо до речей невідомих і незвичних, і не тягнуть людей до суду з відповідною легкістю. Я пов’язаний турботами про свої товари та торгові кораблі і не зміг би вчинити так, як Ви, тим паче, що моя ферма в Потуксеті містить у своїх підземеллях те, про що Ви знаєте, і що не може чекати мого повернення під личиною когось іншого.
Але я готовий до будь-яких примх Фортуни, як уже Вам казав, і довго міркував про шляхи для повернення. Минулої ночі я натрапив на слова, які закликають Йоґ-Сотота, і вперше побачив цей лик, про який згадує Ібн-Шакабао в своїй праці. І Він сказав, що IX псалом ЬіЬег-Ватнаїш містить ключ.
Коли Сонце перейде в п’ятий дім, а Сатурн опиниться в сприятливому становищі, треба накреслити Пентаграму вогню і тричі промовити IX вірш. Повторюйте цей вірш щоразу Страсної п’ятниці та напередодні Дня всіх святих, і потрібний предмет зародиться в Зовнішніх світах.
І з насіння Стародавнього пращура відродиться Той, хто зазирне в минуле, хоча і не знаючи про свою мету.
Але не можна нічого очікувати від цього, якщо не буде Спадкоємця і якщо солі або спосіб виготовлення солей будуть ще не готові. Тут маю зізнатися, що не вжив достатньо заходів, щоб відкрити більше. Процес проходить доволі туго та вимагає такої кількості спецій, що мені навряд чи вдасться добути достатньо, незважаючи на безліч моряків, котрих мені вдалося завербувати у Вест-Індії. Люди навколо мене починають проявляти цікавість, але я ще можу тримати їх на належній відстані. Значно гіршим є простолюд, бо прискіпується до всіляких дрібниць і стає настирливішим у своїх діях, до того ж їхні слова користуються більшою довірою. Той настоятель і доктор Меррітт, як я й боявся, вибовкали дещо, але наразі немає якоїсь серйозної небезпеки. Хімічні субстанції діставати неважко, бо в місті є двоє хороших аптекарів – доктор Бовен і Сент-Кер’ю. Я дотримуюся інструкції Бореля11 та вдаюся до допомоги VII книги Абдула Аль-Хазреда. Я вділю вам частку з усього, що мені вдасться отримати. А поки що не нехтуйте промовлянням слів, які я вам повідомив. Я переписав їх з усією ретельністю, але, якщо маєте бажання побачити Його, застосуйте те, що записано на шматку пергаменту, який я вклав до цього конверта. Постійно промовляйте вірші з Псалму Страсної п’ятниці і в переддень Дня всіх святих, і, якщо ваш рід не обірветься, через роки має з’явитися Той, хто озирнеться в минуле та застосує солі або матеріал для виготовлення солей, який ви йому залишили. Дивіться Книгу Йова, 14:14.
Я щасливий, що ви вже знову в Салемі, та сподіваюся, що незабаром зможу з вами здибатися. Я купив баского скакуна і маю намір купити ще й екіпаж, на щастя, в Провіденсі вже є один (у доктора Меррітта), хоча дороги тут кепські. Якщо ви схильні до мандрівок, то не оминіть мене. З Бостона сідайте в поштову карету через Дедгем, Рентем та Еттлборо: в кожному з цих міст є непогана корчма. В Рентемі зупиніться в шинку пана Белкома, де ліжка кращі, ніж у Гетча. Але обідайте в останнього, бо там кухар вправніший. Поверніть до Провіденса на порозі Дотуксета, після чого рухайтесь дорогою повз корчму Сайлеса. Мій будинок – за Таун-стрит, навпроти шинку Епенетуса Олні, на північний схід від дитинця Олні. Відстань від Бостона – приблизно ХLIV милі.
Сер, залишаюся вашим вірним приятелем і покірним слугою в ім’я Альмонсена Метратона.
Джозефус К. – до пана Саймона Орна, Вільямс-лейн у Салемі».
О проекте
О подписке