Його гойдали у візку уздовж сонної Конґдон-стрит, що розляглася нижче на крутому схилі пагорба, на східному боці якої стояли будинки на високих палях. Тут стояли старовинні маленькі дерев’яні будиночки, адже зростаюче місто дерлося вгору пагорбом. Під час цих прогулянок маленький Вард, здавалося, збагнув колорит старого поселення часів колонізації. Нянька зазвичай любила посидіти на лавці на Террас-проспект і потеревенити з поліціянтом. Одним із перших дитячих спогадів Варда було величезне, вкрите легкою паволокою порожнього простору море дахів, куполів і шпилів, що тягнуться на схід, і далекі пагорби, які він побачив одного зимового дня з цього величезного, оточеного огорожею насипу, пофарбованого в містичний бузковий колір на тлі полум’яного апокаліптичного заходу сонця, що палав червоним, золотим, пурпуровим і був підсвічений дивними зеленими променями. Високий мармуровий купол ратуші виділявся суцільною темною масою, а скульптура, що увінчувала його, й на яку впав випадковий сонячний промінчик із роздертих темних хмар, що вкривали палаюче небо, була оточена фантастичним ореолом.

Коли Чарльз став старшим, почалися його нескінченні прогулянки; спершу хлопчик нетерпляче тягнув за руку свою няньку, потім швендяв сам, віддаючись мрійливому спогляданню. Він навмання залізав усе нижче і нижче, уздовж крутого схилу, щоразу досягаючи старішого та химернішого шару стародавнього міста. Передчуваючи нові відкриття, він недовго вагався перед тим, як спуститися майже прямовисною Дженкс-стрит, де будиночки обгороджені кам’яними парканами, а вхід затінювали навіси в колоніальному стилі, до тінистого куточка Бенефіт-стрит, де прямо перед ним височів стародавній будинок – справжній музейний експонат, із двома входами, кожен із яких оточували пілястри в іонійському ордері³, а поруч – майже доісторична будівля з двосхилим дахом, із залишками обори й інших допоміжних приміщень, потрібних для ферми, а ще трохи віддалік – грандіозне обійстя судді Дюфрена із залишками колишньої ґеорґіанської величі. Зараз це вже були нетрі; але велетенські тополі кидали навколо цілющу тінь, і підліток прошкував далі на південь, уздовж довгих шеренг будівель, зведених ще до революції, з високими коминами в самій середині будинку та класичними порталами. На східному боці вулиці вони стояли на високих фундаментах, до вхідних дверей провадили два переходи кам’яних сходів, і маленький Вард міг собі уявити, як виглядали ці будинки, коли вулиця була ще зовсім молодою. Він немов бачив червоні підбори та напудрені перуки людей, котрі прошкують по кам’яній бруківці, зараз майже зовсім стертій.

На захід униз від цієї вулиці майже такий же стрімкий схил, як і нагору, вів до старої Таун-стрит, яку засновники міста заклали вздовж берега річки 1636 року. Тут схил прорізали незліченні стежки, уздовж яких скупчилися напівроз-валені старі будиночки, збудовані в дуже давні часи. Хоча Чарльз був ними мало не зачарований, однак він далеко не відразу наважився спуститися у цей стрімкий стародавній лабіринт, остерігаючись, що вони виявляться сонними видіннями або брамою в невідомі жахіття. Він вважав менш ризикованим продовжувати свою прогулянку вздовж Бене-фіт-стрит, де за залізною огорожею ховався дитинець церкви Святого Іоанна, де 1761 року розміщалося Управління колоніями, і напіврозвалений заїзд «Золота куля», де колись зупинявся Вашинґтон. Стоячи на Мітинґ-стрит, колишній Ґаол-лейн, а потім на Кінґ-стрит, він зиркав угору на схід і бачив збудований для полегшення підйом, сходи, що згинаються пологою аркою, в яку переходило шосе; внизу, на заході, розрізняв стару цегляну будівлю школи, навпроти якої, через дорогу, ще до революції висіла старовинна вивіска із зображенням голови Шекспіра на будинку, де друкували «Провіденс ґазетт» і «Кантрі Джорнел». Далі стояла вишукана Перша баптистська церква, споруджена 1775 року, особливу красу якій надавала незрівнянна дзвіниця, створена Ґіббсом, ґеорґіанські дахи та куполи.

Звідси на південь стан вулиць помітно покращувався, з’являлися низки невеликих будиночків; але все ще залишалося чимало давним-давно протоптаних стежин, які провадили крутим схилом униз на захід; тут тісно скупчені хатинки з архаїчними загостреними дахами здавалися примарами. Їхні остови перебували на різних стадіях живописного строкатого розпаду. Ці будинки стояли там, де звивиста набережна старого порту, здавалося, ще пам’ятає славетну епоху колонізації – гріх, багатство і бідність. Там були напівзогнилі корабельні, мутноокі старовинні ліхтарі корабелів і вулички з багатозначними назвами: Видобуток, Злиток, Золотий провулок, Срібний кут, Монетний проїзд, Дублон, Соверен, Ґульден, Долар, Дайм і Цент.

Коли Вард став трохи старшим і вже наважувався на ризикованіші пригоди, він іноді спускався у цей лабіринт похилих хистких будиночків, зламаних шпангоутів, сходів, що загрозливо скрипіли, розхитаних перил, блискотливих чорних облич і невідомих запахів. Він чвалав від Сауз-Мейн до Сауз-Вотер, заходячи в доки, де ще стояли старі пароплави, впритул торкаючись бортами, і повертався північною дорогою вздовж берега, повз збудовані 1816-го склади з крутими дахами, та сквери біля Великого мосту, на старих прольотах якого височіла все ще міцна будівля міського базару. У цьому сквері хлопчак зупинявся, вбираючи в себе п’янку красу старого міста, що підіймалося на сході в невиразному серпанку імли, прорізаної шпилями колоніальних часів, і масивного купола нової християнської церкви, подібної до купола храму Святого Павла в Лондоні. Найбільше підлітку подобалося приходити сюди перед заходом сонця, коли косі промені спадають на будівлю міського ринку, на старі дахи на пагорбі та стрункі дзвіниці, забарвлюючи їх золотом, надаючи чарівної таємничості сонним корабельням, де раніше кидали якорі купецькі кораблі, які приходили до Провіденса з усього світу. Після довгого споглядання хлопець відчував, як йому паморочиться в голові від млосного відчуття захвату від цього прекрасного краєвиду.

Тоді підліток підіймався схилом, повертаючись додому вже в сутінках, повз стару білу церкву, вузькими крутими вуличками, куди починало проникати жовте світло крізь маленькі віконця та двері галерей, розташованих високо, над двома маршами кам’яних сходів із перилами з кованого чавуну.

Пізніше Вард часто відчував потяг до різких контрастів під час своїх прогулянок. Частину часу присвячував кварталам колоніальних часів, що розташувались на північний захід від будинку, де містився нижній виступ пагорба, Стем-перс-гілл із його ґетто та негритянським районом, розташованим навколо станції, звідки ще до революції відправляли поштові карети до Бостона. Після цього він вирушав у іншу частину міста, королівство краси та вишуканості, – на Джордж-стрит, Бенсволент, Повер і Вільямс-стрит, де зелені схили ще зберігали у первозданному вигляді розкішні маєтки й обнесені муром сади, де нагору вела крута, затінена густою зеленню дорога, з якою пов’язано стільки приємних спогадів. Всі ці мандри, що супроводжувалися ще й старанним вивченням документів, безперечно сприяли тому, що Вард здобув надзвичайно широкі знання в усьому, що стосувалося старовини. І ці знання, врешті-решт, повністю витіснили сучасний світ зі свідомості Чарльза; вони підготували ґрунт, де фатальної зими 1919—1920 рр. спостерігалися настільки незвичайні та жахливі події.

Доктор Віллетт упевнений, що до тієї злощасної зими, коли люди завважили перші зміни в характері Варда, його зацікавлення старовиною не мало в собі нічого надзвичайного чи містичного. Кладовища вражали його лише оригінальністю пам’ятників і своєю історичною цінністю, в характері молодика не помічали нічого схожого на схильність до насильства, не було також якихось проявів жорстоких інстинктів. Але поступово та майже непомітно стали проявлятися певні наслідки одного з його найблискучіших генеалогічних відкриттів, яке юнак зробив, виявивши, що серед його пращурів по материній лінії був такий собі Джозеф Карвен, котрий прожив напрочуд довге життя. Карвен переїхав до Провіденса із Салема в березні 1692 року, і про нього ширилися безліч дивних історій, що й досі вселяють жах.

Прапрадід Варда, Велкам Поттер, 1785-го взяв собі за дружину таку собі Енн Тіллінґест, доньку пані Елайзи, доньки капітана Джеймса Тіллінґеста, про котрого в родині не залишилося жодних спогадів. За два роки до своєї першої одміни 1918 року молодий історик, котрий мав пильний інтерес до генеалогії, вивчаючи міські акти, виявив запис про узаконену владою зміну прізвища, згідно з яким 1772-го пані Елайза Карвен, удова Джозефа Карвена, а також її семирічна донька Енн повернули собі дівоче прізвище матері – Тіллінґест. «Позаяк ім’я його дружини звучить як докір в устах місцевих жителів із причини того, що стало відомим після його смерті, остання підтвердила лиху славу, яка за нею, на загальну думку, зміцнилася, чому не могла повірити вірна своєму обов’язку законна його дружина, аж доки на слуху залишалася хоча б тінь сумніву». Цей запис дослідник знайшов цілком випадково, коли розтулив два аркуші книжки, які були навмисно і ретельно склеєні та пронумеровані як один.

Чарльзу Варду відразу ж стало ясно, що він знайшов невідомого йому прапрапрадідуся. Це відкриття неабияк схвилювало його, адже він уже дещо чув про Карвена і не раз зустрічав неясні натяки щодо цього чоловіка, про котрого залишилося так мало інформації, доступної для ознайомлення (деякі документи були виявлені лише останнім часом).

Складалося враження, що існувала якась змова, метою якої було повністю викорінити ім’я Карвена з пам’яті мешканців міста. Але ті спогади, що збереглися про нього, і доступні документи були настільки дивними та страшними, що мимоволі виникало бажання дізнатися, що ж саме настільки ретельно намагалися приховати та забути укладачі міських хронік колоніальних часів. Либонь, у них для цього були достатньо вагомі причини.

До свого відкриття Чарльз Вард ставився до Карвена зі суто романтичним інтересом; але виявивши свою спорідненість із цим таємничим індивідом, саме існування котрого намагалися приховати, юнак почав систематичні пошуки, буквально викопуючи з-під землі все, що стосувалося цієї людини. У своєму гарячковому прагненні дізнатися якомога більше про свого віддаленого пращура він досяг успіху більше, ніж міг навіть сподіватися, у старих листах, щоденниках і мемуарах, що так і залишилися в рукописі, які вдалося знайти на затягнутих густою павутиною горищах старих будинків Провіденса і в багатьох інших місцях, містилося безліч інформації, яка не видавалася аж такою секретною, щоб її приховувати. Додаткове світло пролили важливі документи з такого віддаленого від Провіденса міста, як Нью-Йорк, де в музеї Френсіс-таверн на Лонґ-Айленді зберігалося листування колоніального періоду. Але остаточною знахідкою, яка, на думку доктора Віллетта, спричинила зникнення Чарльза Варда, були папери, знайдені в серпні 1919 року за облицюванням напівзруйнованого будинку в Олні-корт. Саме вони відкрили перед юнаком шлях до чорної безодні глибокого падіння.