ІІ

Лише поступово приходив я до тями після того моторошного лету крізь Стігійський простір. Процес виявився напрочуд болісним і помережився фантастичними видивами, в яких своєрідно відбилася та обставина, що я був зв’язаний. Зміст цих мрій являвся мені цілком чітко лише доти, доки я їх відчував; потім усе якось відразу потьмяніло в моїй свідомості, і подальші страшні події – реальні чи лише уявні – залишили від нього одну голу канву. Мені здавалося, що мене стискає величезна жовта лапа, волохата п’ятипала пазуриста лапа, яка висунулася з надр землі, щоб розчавити й поглинути мене. І тоді я збагнув, що ця лапа і є Єгипет. У забутті я озирнувся на події останніх тижнів і побачив, як мене поступово, крок за кроком, підступно та поволі притягує і вабить якийсь ґуль^[14], злий дух стародавнього нільського чаклунства, що існував у Єгипті задовго до того, як з’явилася перша людина, і пробуде у ньому, коли зникне остання.

Я побачив весь жах і прокляття єгипетської давнини з її позначеними страшними відзнаками спальнями і храмами мерців. Я спостерігав за фантасмагоричними процесіями жерців із головами биків, соколів, ібісів і кішок; примарні процесії, що безперервно прошкують підземними переходами й лабіринтами, обрамленими гігантськими пропілеями^[15], поруч із якими людина виглядає, наче муха, і складають дивовижні жертви невідомим богам. Кам’яні колоси крокували в темряві вічної ночі, женучи табуни оскалених андросфінксів до берегів непорушно застиглих безмежних смоляних річок. І за всім цим ховалася шалена первісна лють некромантії, чорна і без форми; вона жадібно хапала мене в темряві, щоб розправитися з відлунням, що посміло її передражнювати.

У моїй пасивній свідомості відбувалася зловісна драма ненависті й переслідування. Я бачив, як чорна душа Єгипту вибирає мене, одного з багатьох, і вкрадливим шепотом закликає до себе, зачаровуючи зовнішнім блиском і чарівністю сарацинства, при цьому наполегливо штовхаючи в споконвічний жах і божевілля фараонства, в катакомби свого мертвого і бездонного серця.

Поступово марева стали набувати людської подоби, і мій провідник Абдул Раїс постав перед мене в царській мантії з презирливою посмішкою Сфінкса на устах. І тоді я побачив, що у нього ті ж самі риси обличчя, що й у Хефрена Великого, котрий воздвигнув Другу піраміду, і змінив зовнішність Сфінкса так, аби той був схожим на нього самого, і збудував гігантський вхідний храм із його незліченними ходами, таємниці яких не знають археологи, котрі їх відкрили; про неї знають лише пісок і німа скеля. Я побачив довгу вузьку негнучку руку Хефрена, точно таку ж, як у скульптури в Єгипетському музеї, у статуї, знайденій у страшному вхідному храмі. Тепер я був вражений, що не залементував свого часу, коли помітив, що точно такі ж руки мав і Абдул Раїс… Клята рука! Вона була огидно крижаною і хотіла розчавити мене… О, цей холод і тіснота саркофага… холоднеча і важкість Єгипту допотопних часів… Ця рука була самим Єгиптом, сутінковим і замогильним… Ця жовта лапа… І про Хефрена торочать такі речі…

Тут я почав оговтуватися. У будь-якому разі тепер я вже перебував у примарній владі не цілком. Я згадав і поєдинок на вершині піраміди, і напад віроломних бедуїнів, і моторошний спуск линвою в безодню колодязя, прорубану в скелі, і скажені злети й падіння в крижаній пустелі, що виділяє гнилі пахощі. Я второпав, що лежу на сирій кам’яній підлозі і що мотузка впивається в мене з колишньою силою. Було дуже зимно, і мені здавалося, ніби мене овіває якийсь згубний подих. Рани і садна, яких мені завдали нерівні стіни кам’яної копальні, нестерпно нили й палали, їхня хворобливість погіршувалась якоюсь особливою їдкістю згаданого протягу, і тому вже однієї спроби ворухнутися було досить, аби все моє тіло пронизало болісним пульсуючим болем.

Перевертаючись, я відчув натяг линви і виснував, що її горішній кінець, як і раніше, тягнеться на поверхню. Він іще в руках арабів чи ні, я не знав; не відав я й того, на якій глибині опинився. Я знав напевно лише одне: що мене оточує цілковитий або майже безпросвітний морок, бо жоден промінчик місячного сяйва не проникав крізь мою пов’язку. З іншого боку, я не настільки довіряв своїм відчуттям, аби усвідомлення значної тривалості спуску, яке оволоділо мною, приймати за свідчення неймовірної глибини.

Виходячи з того, що я, судячи з усього, перебував у достатньо просторому приміщенні, що має вихід на поверхню крізь отвір, розташований прямо над моєю головою, можна було припустити, що казематом для мене слугував похований глибоко під землею старовинний храм Хефрена, той, який ще називають Храмом Сфінкса; можливо, я потрапив в один із тих коридорів, які приховали від нас наші гіди в ході вранішньої екскурсії і звідки я зумів би легко вибратися, якби мені вдалося знайти шлях до замкненого входу в коридор. У будь-якому випадку мені потрібно було блукати лабіринтом, але навряд чи реальна загроза була важча за ті, в які я вже не раз потрапляв.

Насамперед, однак, треба позбутися мотузки, ганчірки й пов’язки на очах. Я думав, що ця процедура не буде для мене аж надто складною, позаяк за час моєї довгої і карколомної артистичної кар’єри набагато витонченіші експерти, ніж ці араби, випробували на мені весь світовий асортимент пут і кайданів, і жодного разу не досягли успіху в змаганні з моїми методами. Потім я раптом утямив, що коли почну звільнятися від мотузки, вона заворушиться, й араби, якщо вони, звісно, ще тримають у руках її кінець, збагнуть, що я намагаюся втекти, і стануть біля входу, щоб зустріти й атакувати мене там. Правда, це міркування мало сенс лише в тому випадку, якщо я справді перебував у хефренівському Храмі Сфінкса. Дірка у стелі, де б вона не ховалася, навряд чи могла бути на дуже великій відстані від сучасного входу поруч зі Сфінксом, якщо, певна річ, мова взагалі могла йти про якісь значні дистанції, бо площа, яку знають відвідувачі пірамід, аж ніяк не велика. Під час свого денного паломництва я не помітив нічого схожого на такий отвір, але речі такого штибу дуже легко прогледіти серед піщаних заметів.

Скорчившись на кам’яній підлозі зі зв’язаними руками й ногами і дозволяючи собі інтенсивно міркувати, я майже забув про всі жахи свого нескінченного падіння в прірву і запаморочливі печерні маневри, які ще донедавна доводили мене до нестями. Мої думки заполонило лише одне: як перехитрити арабів. І тоді я вирішив мерщій узятися до справи і звільнитися від пут якомога швидше і не натягуючи линви, щоб навіть не натякнути арабам про те, що я намагаюся накивати п’ятами. Прийняти рішення, однак, виявилося набагато легше, ніж його здійснити. Кілька пробних рухів переконали мене в тому, що без помітної метушні багато не досягнеш, і коли після одного особливо енергійного зусилля відчув, як поруч зі мною і на мене падає, згортаючись кільцями, линва, я анітрохи не здивувався. «А чого ж ти хотів? – сказав я собі. – Бедуїни, природно, помітили твої рухи і відпустили свій кінець мотузки. Тепер вони, без жодного сумніву, поквапляться до справжнього входу в храм і чекатимуть тебе там у засідці зі своїми кровожерливими намірами».

Перспектива малювалася невтішна, але в своєму житті я зіштовхнувся і з гіршим, тому зберіг спокій, який не мав наміру втрачати й тепер. Насамперед треба було розв’язатися, а потім уже вдатися до свого мистецтва і спробувати вибратися з храму цілим і неушкодженим. Сьогодні мене навіть смішить та беззастережність, із якою я переконав себе, що перебуваю в стародавньому храмі Хефрена на цілком незначній глибині.

Моя упевненість розсипалася в порох, а всі первісні страхи, пов’язані з надприродними прірвами й демонічними таємницями, постали в мені з подвоєною силою, коли я раптом виявив, що в той самий час, поки я холоднокровно обмірковував свої наміри, одна жахлива обставина, весь жах і значення якої я раніше не усвідомлював, прибуває, куди не глянь. Я вже казав, що линва, падаючи, звивалася в кільця, які збиралися поруч зі мною і на мені. Тепер я раптом побачив, що вона продовжує падати і звиватися, між тим як жодна нормальна мотузка не могла виявитися настільки довгою. Більше того, швидкість її падіння зросла, і вона валилася на мене лавиною. На підлозі виростала мотузяна гора, ховаючи мене під своїми завитками, число яких безперервно множилося. Дуже скоро мене завалило з головою, і мені стало важко дихати, тоді як кільця продовжували збиратися і відбирати у мене останнє повітря.

Мої думки знову затьмарилися, і я марно намагався уникнути загрози – страшної й неминучої. Бо весь жах мого становища полягав навіть не в тих нелюдських муках, які я відчував, не в тому, що в мені по краплині висихав дух і життєва сила, а в усвідомленні того, що означають ці в неймовірній кількості метри линви, і які безмірні невідомі простори в глибинах земних надр, либонь, оточують мене саме зараз. Отже, нескінченний спуск і політ через сатанинські безодні, що перехоплював дух, були реальністю, і тепер я лежу без будь-якої надії на порятунок в якомусь безіменному позамежному світі неподалік від центру землі? Понад людську силу було витерпіти цю жахливу, гірку правду, що раптово звалилася на мене, і я знову вимкнувся.

Кажучи «вимкнувся», я зовсім не маю на увазі відсутність марень. Навпаки, моя відчуженість від зовнішнього, реального світу супроводжувалася неймовірними видивами, описати які неможливо. Господи!.. І навіщо тільки я прочитав стільки сторінок з єгиптології до того, як відвідати цю землю, батьківщину всесвітньої пітьми і жаху?! Ця друга непритомність знову осяяла мій приспаний розум лячним розумінням самої суті цієї країни і її таємниць, і з якоїсь проклятої примхи долі мої мрії звернулися до уявлень про мертвих, котрі губляться у глибині століть, і про те, як вони іноді постають і живуть із душею й тілом в утробі загадкових гробниць, що більше нагадують будинки, ніж могили. У моїй пам’яті спливло, набувши химерного образу, якого я, на щастя, вже не пригадаю, оригінальне і вибагливе облаштування єгипетської поховальної камери; я пригадав також безглузді і дикі забобони, що породили таку схему.

Усі думки стародавніх єгиптян оберталися навколо смерті й мерців. Вони розуміли воскресіння в буквальному сенсі як воскресіння тіла. Саме це спонукало їх із особливою ретельністю муміфікувати тіло і зберігати всі життєво важливі органи в закупорених посудинах поруч із покійником. Тим часом, крім тіла, вони вірили й в існування ще двох елементів: душі, яка після того, як її оцінить і схвалить Осиріс, замешкує в країні блаженних, і темного, зловісного «ка» або життєвого початку, що, сіючи страх, мандрує горішнім і нижнім світами, спускаючись інколи в поховальну каплицю до збереженого тіла, щоб скуштувати жертовної їжі, принесеної туди жерцями й побожною челяддю. А іноді циркулюють ще й такі чутки: що воно входить у тіло або в його дерев’яного двійника, якого завжди кладуть поруч, і, покинувши межі гробниці, блукає околицями, чинячи свої темні справи.

Тисячоліттями спочивали тіла в помпезних саркофагах, вирячивши вгору свої мляві очі, якщо їх не відвідувало «ка», в очікуванні того дня, коли Осиріс відродить у них «ка» і душу, а також виведе леґіони задубілих мерців із глухих осель сну на світло. Яким тріумфом могло б обернутися це воскресіння, але, на жаль, не всі душі отримають благословення, не всі могили залишаться не спаплюженими, і тому неминуче варто чекати безглуздих помилок і жахливих збочень. Недарма й дотепер серед арабів сновигають чутки про несанкціоновані збіговиська мерзенних культів, які відбувають у найпотаємніших куточках нижнього світу, куди можуть без страху заходити лише крилаті невидимі «ка» і бездушні мумії.

Мабуть, найстрашніші перекази, що змушують кров стигнути в жилах, – це ті, що оповідають про якісь просто вже божевільні твори деградованого мистецтва жерців. Маю на увазі складені мумії, що є протиприродними комбінаціями людських тулубів із головами тварин, покликані імітувати найдавніших богів. У всі періоди історії існувала традиція муміфікації священних тварин – биків, кішок, ібісів, крокодилів тощо, щоб, коли настане потрібна година, вони могли повернутися в світ до ще більшої своєї слави. Але лише в період занепаду виникла тенденція до складання мумій із людини і тварини – тоді, коли люди перестали тямити справжні права і привілеї «ка» і душі.

Про те, куди поділися ті складені мумії, леґенди замовчують; виразно можна сказати лише те, що досі їх не знаходив жоден єгиптолог. Чутки арабів щодо цього занадто схожі на дитячі казочки, щоб ставитися до них серйозно. Адже вони доходять до того, що нібито старий Хефрен – той, що пов’язаний зі Сфінксом, Другою пірамідою і зяючим входом до храму, живе глибоко під землею зі своєю дружиною, царицею ґулів Нітокріс, і повеліває муміями, не схожими ні на людей, ні на звірів.

Усе це стало темою моїх марень – Хефрен, його царська половина, химерне збіговисько неприродних мерців – і, правду кажучи, я дуже радий, що всі будь-які чіткі обриси вивітрилися з моєї пам’яті. Найстрашніше з моїх видінь мало безпосередній стосунок до пустопорожнього запитання, яке я задавав собі напередодні, коли витріщався на висічене в скелі обличчя Сфінкса, цю вічну загадку пустелі. Глипав і запитував себе: в які невідомі глибини провадять потаємні ходи з храму, розташованого біля Сфінкса? Це запитання здавалося мені тоді таким безневинним і дріб’язковим, а тепер воно набуло в моїх снах форми бездумного і буйного шаленства: то яке ж велетенське, протиприродне й огидне чудовисько мало зображувати риси обличчя Сфінкса на початках?

Моє друге пробудження, якщо його можна назвати прокиданням, збереглося в пам’яті як мить безмежного жаху, подібного до якого і пережитого мною опісля я не відчував упродовж усього свого життя, а це життя було насичене перипетіями понад людську міру. Нагадаю, що я знепритомнів тієї миті, коли на мене каскадом валилася линва, що свідчило про незміренну глибину, на якій я опинився. Так от, очунявши, я не відчув на собі жодного тягаря і, перекинувшись на спину, переконався в тому, що поки я лежав непритомний, зв’язаний, із шматою у писку й пов’язкою на очах, якась незвідана сила цілком прибрала мотузяну гору, що звалилися на мене і майже задушила. Правда, усвідомлення всієї неймовірності того, що сталося, прийшло до мене не відразу; але воно тепер довело б мене до чергової втрати свідомості, якби до цього моменту я не досяг такого ступеня духовної знемоги, що ніяке нове потрясіння не могло б його посилити. Отже, я був сам на сам… із чим? Не встиг я, проте, хоч щось про це подумати, чим, імовірно, лише б утомив себе перед новою спробою звільнитися від пут, як про себе заявила, і вельми гучно, ще одна обставина, а саме: страшний біль, який я не відчував раніше, шматував мої руки і ноги, і все моє тіло, здавалося, було вкрите товстою кіркою засохлої крові, що ніяк не могло бути результатом моїх колишніх порізів і саден. Мої груди також нили від ран, ніби їх дзьобав якийсь велетенський кровожерливий ібіс. Чим би не була та сила, що прибрала линву, вона налаштувалася до мене явно недоброзичливо, і, ймовірно, завдала б мені й серйозніших ушкоджень, якби її щось не зупинило. Можна було очікувати, що після всього цього я остаточно занепаду духом, проте все вийшло якраз навпаки, і замість того, щоб зануритися в безодню відчаю, я відчув новий приплив мужності й потягу до боротьби. Тепер я знав, що злі сили, які переслідують мене, мають фізичну природу, і безстрашна людина може дієво їм протистояти.

Підбадьорений таким міркуванням, я знову взявся за линву і, використовуючи весь досвід, який накопичив упродовж свого життя, узявся розплутувати її, як часто це робив у сліпучому світлі софітів під шалені оплески публіки. Звичні подробиці процесу звільнення цілком заволоділи моєю увагою, і тепер, коли довга мотузка, якою я ще недавно був сповитий, як немовля, поступово спадала з мене, я знову майже повірив у те, що все пережите мною – не що інше, як звичайна галюцинація, і ніколи не було ні цього жахливого колодязя, ні запаморочливої безодні, ні нескінченної линви, і лежав я тепер не будь-де, а у вхідному храмі Хефрена біля Сфінкса, куди, поки перебував у нестямі, прокралися віроломні араби, щоб мене катувати. Тим більше мені варто було поквапитися з борсанням. Дайте мені тільки встати на ноги без ганчірки в роті й без пов’язки на очах, щоб я міг бачити світло, звідки б воно не лилося, і тоді я навіть буду радий битися з будь-яким ворогом, яким би злим і підступним він не виявився!

Як довго я розплутувався, сказати важко. У будь-якому разі на публіці, коли я не був ні поранений, ні виснажений, як тепер, я міг упоратися з цим значно швидше. Аж ось, нарешті, я звільнився і видихнув на повні груди. Гидкий запах, що витав у вогкому і холодному повітрі, здався мені тепер ще смердючішим, ніж колись, бо шмата й краї пов’язки заважали мені нюхати його повною мірою. Мої ноги затекли, в усьому тілі відчувалася неймовірна втома, і я не зміг зрушити з місця. Не знаю, чи довго я так пролежав, намагаючись розпрямити руки-ноги, що довгий час перебували в неприродному, скоцюрбленому стані, і напружено вдивляючись у темряву, в надії вловити хоча б відблиск світла і визначити місце свого перебування.

Поступово до мене повернулися сила і гнучкість; проте мої очі, як і раніше, нічого не розрізняли. Насилу зіп’явшись на ноги, я озирнувся: усюди була пітьма настільки ж непроникна, як і та, в якій я перебував із пов’язкою на очах. Я ступив кілька кроків; потомлені ноги ледь мене слухалися, й усе ж я переконався, що можу йти, тож залишалося лише вирішити, в якому напрямку. У жодному разі не можна було рухатися навмання, позаяк я міг посунути в бік, прямо протилежний до того, в якому знаходився жаданий вихід. Тому я зупинився і спробував визначити, звідки тягне холодним, сповненим запахом натру повітрям, яке я весь цей час не переставав відчувати. Припустивши, що джерелом протягу, ймовірно, є вхід у підземелля, я вирішив орієнтуватися по ньому і йти строго в той бік, звідки він долинав.

Вирушаючи напередодні ввечері на прогулянку, я прихопив із собою пуделко сірників і маленький електричний ліхтарик. Природно, що після всіх переживань у моїх кишенях, точніше в тому, що від них залишилося, не збереглося жодного хоча б якогось важкого предмета. Чим далі я просувався, тим виразнішою ставала тяга і настирливий запах, поки, нарешті, я не впевнився цілком у тому, що просуваюся назустріч смердючим випарам, що струмують із якоїсь дірки, неначе казковий джин, що являється рибалці у формі клубів диму, які випирають із глечика. Ох, Єгипет, Єгипет… Це справді темна колиска цивілізації й вічне джерело невимовних жахів і невимовних дивовиж!