Ненавиджу місяць, адже боюся, що він може звичну й улюблену мізансцену, вихопивши її з мороку, перетворити в чужу й огидну.
Того примарного літа місяць затьмарив усе над старим садом, в якому я блукав. Саме те примарне літо дурманних квітів і вологих водоростей принесло дикі багатобарвні марева. І поки я швендяв уздовж дрібного кристалічного потоку, то побачив незвичні брижі, легко оповиті жовтим світлом, так, начебто ті безтурботні води текли неспокійним плином до невідомих океанів, яким не знайшлося місця в нашому світі. Тихі й іскристі, яскраві й зловісні, ті прокляті місяцем води квапилися, а я не знав куди: лише білі квіти лотоса, що стороняться берегів, зривав дурманний нічний вихор один за одним, і, кружляючи в розпачі, вони падали в потік (жахливо далеко під кривобоким, різьбленим мостом), озираючись назад зі зловісним смиренням спокійних і мертвих облич.
І поки, топчучи сонні квіти незграбними ногами, я мчав уздовж берега, божеволіючи від страху перед невідомими створіннями і спокусливими мертвими суцвіттями, я побачив сад, у світлі місяця нескінченний, в якому вдень спиналися стіни – лише дерева, квіти й кущі, кам’яні ідоли й пагоди, вигини потоку, що світиться жовтим: між трав’янистих берегів і під химерним мармуровим мостом. А губи мертвих суцвіть лотоса сумно шепотіли. Вони кликали мене за собою, закликали не зупинятися, поки струмок не стане річкою і не поєднається (серед боліт із хиткими очеретами й мілинами з блискучим піском) із узбережжям величезного й безіменного моря.
Над тим морем сяяв сповнений ненависті місяць, і химерні запахи множилися над безгучними хвилями. Я палко мріяв про тенета – позаяк бачив, як у хвилях зникали суцвіття лотоса – щоб виловити суцвіття і дізнатись від них таємниці, які місяць приніс у ніч. Але коли світило просунулося на захід, а від похмурого узбережжя відлинули безгучні хвилі, я бачив у тому світлі, що хвилі більше не приховують старі шпилі й прикрашені зеленими водоростями білі колони. Я знав, що сюди, до цього затонулого міста, прибувають усі мерці, і тремтів, не прагнучи більше спілкуватися із суцвіттями лотоса.
Проте, побачивши далеко в морі чорного кондора, що спускається з небес відпочити на величезному рифі, я був схильний розпитати його, щоб дізнатися про тих, кого знав, коли вони все ще були живими. Ось про що я спитав би кондора, якби він був не настільки далеко, але він був-таки задалеко, ледь помітно наблизившись майже впритул до гігантського рифу.
Так я спостерігав за потоком, що линув під спадним місяцем, бачив блискучі шпилі, вежі та дахи мертвого, залитого водою міста. І поки я споглядав, ніздрі намагалися затулитися, опираючись нудотному запаху мертвого світу. У цьому загубленому і забутому місці і справді зібрали всю плоть із кладовищ, зібрали, щоб одутлі морські хробаки її гризли й наситилися нею.
Над цими жахіттями зависнув лиховісний місяченько… Проте хробакам, аби харчуватися, місяць не потрібен. І поки я витріщався на хвилі, що тягнуться від хробаків, що звиваються внизу, я відчув холод, що прийшов здалеку, звідти, де кружляв кондор (так, наче моя плоть злякалася, перш ніж очі помітили саму причину страху).
Лише тіло недовго тремтіло без причини, я звів погляд і побачив, що води відкотилися, оголивши велику частину величезного рифу, чий краєчок я бачив раніше. І тоді я побачив риф – лише чорну базальтову корону жахливого створіння, чиє величезне чоло тепер виднілося в тьмяному місячному сяйві і чиї огидні ратиці, либонь, топтали мул милями нижче. Я верещав, волав, поки раніше приховане обличчя не піднялося з води, і поки приховані раніше очі не ковзнули геть від того зрадницького жовтого місяченька, що пильно витріщався на мене.
І, щоб уникнути цього безжального створіння, я з насолодою рішуче пірнув у смердючі води, де серед порослих бур’янами стін і затонулих вулиць товсті морські хробаки бенкетували на трупі світу.
Таємниця вабить таїну. З того часу, як я став дуже популярним як виконавець неймовірних трюків у манері Гаррі Ґудіні, я постійно потрапляю у різного штибу загадкові історії, які публіка, знаючи мій фах, пов’язує з моїми інтересами й уподобаннями. Іноді ці історії цілком безневинні й тривіальні, часом глибоко драматичні й захопливі, насичені фатальними й небезпечними пригодами, а інколи навіть змушують мене заглиблюватися в обширні наукові й історичні дослідження. Багато про що я вже розповідав і розповідатиму надалі, нічого не приховуючи. Але є один випадок, про який я завжди теревеню з великою нехіттю, і якщо тепер маю намір це зробити, то лише за наполегливими і настирливими проханнями видавців цього журналу, до яких долинули неясні чутки про цю історію від інших членів моєї родини.
Цю подію я дотепер зберігав у таємниці. Вона сталася чотирнадцять років тому під час моїх відвідин Єгипту як пересічного туриста. Я мовчав про неї з кількох причин. По-перше, мені не хотілося оприлюднювати деякі факти й обставини, безумовно правдиві, про які навіть не здогадуються хмари туристів, котрі штурмують піраміди, і які ретельно приховує влада Каїра, хоча вона, звісно, не може про них не знати. По-друге, мені якось незручно викладати інцидент, де таку важливу роль відіграла моя власна невгамовна фантазія. Чи відбувалося те, свідком чого я був або вважаю, що був насправді, достеменно сказати неможливо. Швидше те, що трапилося, необхідно розглядати як наслідок моїх тодішніх студій у царині єгиптології й навіяних ними міркувань, до яких мене до того ж природним чином підштовхувало навколишнє оточення. Підігріта цими причинами уява в поєднанні з порушеннями виявилися результатом реальної події, що була жахливою вже сама по собі. Усе це, без сумніву, й призвело до жахіття, яким увінчалася та фантастична ніч, що залишилася далеко в минулому.
У січні 1910 року, відпрацювавши за контрактом в Англії, я уклав угоду на турне театрами Австралії. Умови договору надавали мені можливість самому вибрати терміни поїздки, й я вирішив скористатися нагодою та подався в своєрідну подорож, до яких дуже ласий. Разом із дружиною ми здійснили приємну морську прогулянку уздовж континенту і, діставшись до Марселя, сіли на пароплав «Мальва» компанії «П. й О. Стімер», який тримав курс на Порт-Саїд, звідки я мав намір почати екскурсію головними історичними пам’ятками нижнього Єгипту й уже потім вирушати до Австралії. Вояж був дуже приємним, зокрема й через кілька кумедних для розслідування обставин, від яких жоден ілюзіоніст не застрахований навіть тоді, коли перебуває на відпочинку. Я намірявся тримати своє ім’я в таємниці, щоб під час мандрівки мене ніхто не турбував. Але серед пасажирів виявився один факір, чиї наполегливі потуги приголомшити пасажирів демонстрацією цілком пересічних вивертів були настільки сміховинними, що я не зміг утриматися від спокуси поставити його на місце і повторив ті ж фокуси з набагато більшим професіоналізмом. У результаті моє інкогніто було безнадійно зруйноване. Я розповідаю про це не заради пихи, але через усі ті наслідки, що їх спричинила моя необачність і які мені варто було передбачити, перш ніж викривати себе перед цілою юрмою туристів, готових миттю розсіятися долиною Нілу. Куди б я відтепер не прямував, мене всюди обганяла моя слава, позбавляючи нас із дружиною спокою й затишку, яких ми так прагнули. Подорожуючи в пошуках дивовиж, я сам часто ставав об’єктом розглядання як якась чудасія.
Вирушивши до Єгипту за яскравими й містичними враженнями, ми неабияк розчарувалися, коли після прибуття до Порт-Саїда побачили лише невисокі піщані дюни, буйки, що плавали на мілководді, і типове європейське містечко, де все було нудним і нецікавим, за винятком хіба величезної статуї де Лессепса[9]. Тим дужче охопило нас бажання побачити щось, що більше заслуговує на увагу, і порадившись, ми вирішили не зволікаючи їхати до Каїра, до пірамід, а звідти – до Александрії, де можна буде сісти на корабель, що відпливає до Австралії, а мимохідь оглянути всі ті греко-римські пам’ятки, якими тільки зможе похвалитися ця стародавня метрополія.
Подорож потягом минула ще якось стерпно. Усього чотири з половиною години, але за цей час ми встигли побачити значну частину Суецького каналу, вздовж якого залізниця тягнеться до самої Ісмаїлії, а трохи згодом і зачепити Стародавнього Єгипту, краєм ока черкнувши канал із прісною водою, викопаний ще в епоху Середнього царства і лише нещодавно відновлений. Аж ось, нарешті, і Каїр замерехтів у згуслих сутінках і постав перед нами, як якесь сузір’я, тьмяний відблиск якого перетворився на сліпуче сяйво, коли ми прибули на грандіозний центральний вокзал. І знову нас спіткало розчарування, бо все, що ми побачили, виявилося європейським, якщо не брати до уваги одягу й облич. Нудний підземний перехід провадив на майдан, загачений екіпажами, таксі й трамваями і залитий яскравим сяйвом електричних вогнів на височенних будівлях, а той театр, в якому мене марно вмовляли виступити і куди я згодом потрапив як глядач, незадовго до нашого приїзду перейменували на «Американський космограф». Маючи намір зупинитися в готелі «Шепард», ми гукнули таксі й помчали широкими проспектами з фешенебельною забудовою; і серед комфорту, що оточив нас у готелі (в основному англо-американського взірця), серед усіх цих ліфтів і бездоганних офіціантів у ресторані чарівний Схід із його сивою давниною уявлявся нам чимось нескінченно далеким.
Однак уже наступного дня ми із задоволенням поринули в саму гущу атмосфери «Тисячі й однієї ночі», і в лабіринті вулиць, в екзотичних контурах Каїра на тлі неба, здавалося, знову ожив Багдад Гаруна аль-Рашида. Звіряючись за Бедекером[10], ми оминули сади Езбекії й рушили вулицею Мускі на схід, у бік кварталів, заселених корінними мешканцями. Досить скоро ми опинилися в руках енергійного чичероне, і, незважаючи на всі пізніші метаморфози, маю визнати, що він-таки був майстром своєї справи.
Тоді я ще не тямив, якої хиби припустився, не звернувшись у готелі за послугами офіційного гіда. Тепер перед нами стояв чисто поголений, порівняно акуратний жевжик із дивно глухим голосом. Він скидався на фараона і назвався Абдулом Раїсом ель-Дроґманом. Було очевидно, що він – великий авторитет серед інших представників свого ремесла. Правда, в поліції нам потім повідомили, що чоловіка з таким ім’ям вони не знають, що слово «раїс», вочевидь, є частиною звернення до будь-якої шанованої людини, а Дроґман – це, без сумніву, не що інше, як спотворена форма слова «драґоман», яким називають керівника туристичних груп.
Абдул показав нам такі дива, про які ми раніше лише читали і мріяли. Старий Каїр уже сам по собі – місто-казка і місто-мрія: лабіринти вузьких вуличок, оповитих таємничими пахощами; балкони найвибагливіших форм, що сходяться майже впритул над вимощеними бруківкою вулицями; цілком азійський вир вуличного руху з його багатомовним галасом, клацання батогів, торохтіння бричок і скрипіння підвод, дзенькіт монет і репетування віслюків; калейдоскоп строкатого одягу, тюрбанів, чадр і фесок; водоноси і дервіші, собаки та кішки, ворожки і цирульники; і, перекриваючи всі інші звуки, голосіння сліпих жебраків, котрі скорчилися в своїх нішах, і тужливі азани[11] муедзинів на мінаретах, що тонко стриміли на тлі яскравого, бездоганно синього неба.
Не менш привабливими виявилися і вкриті базарні ряди, де до того ж було не так гамірно. Прянощі, парфуми, ароматичні кульки, килими, шовки, мідь; старий Махмуд Сулейман сидить, схрестивши ноги, посеред своїх сусідів із ароматичними смолами, поруч юнаки, котрі весело теревенять і товчуть зерна гірчиці в заглибині капітелі давньоримської класичної колони коринфського ордеру, завезеної сюди, ймовірно, із сусіднього Геліополя, де розміщувався один із трьох леґіонів імператора Августа. А ще мечеті й музей – ми оглянули їх усі, і заледве зберегли свій піднесений арабський настрій, коли мало не піддалися темним чарам Єгипту фараонів, безцінні скарби якого пропонував нашій увазі музей. Більше ми наразі не шукали, а тому зосередили свою увагу на середньовічній сарацинській розкоші халіфів, пишних надгробках-мечетях, що складають помпезний феєричний некрополь на краю Аравійської пустелі.
Наостанок Абдул повів нас по Шаріа-Мухаммед-Алі до старовинної мечеті султана Гасана і воріт Баб-ель-Азабу з вежами обабіч, відразу за якими прохід між двох стін, що круто здіймаються, провадить до величної цитаделі, яку звів сам Саладін із блоків зруйнованих пірамід. Сонце вже заходило, коли ми піднялися на цю кручу; обійшли навколо сучасну мечеть Мухаммеда Алі і, зупинившись біля парапету, окинули поглядом із запаморочливої висоти чарівний Каїр, весь у золоті різьблених куполів, повітряних мінаретів і сліпучих садів.
Високо над містом здіймався величезний романський купол нового музею, а за ним, по інший бік загадкового жовтого Нілу, батька часів і династій, зачаїли вічну загрозу хвилясті піски Лівійської пустелі, що переливаються всіма барвами веселки та стережуть темні таємниці століть.
Услід за багряним заходом припхався пронизливий холод єгипетської ночі. Споглядаючи сонце, що балансує на краю світу, як той стародавній бог Геліополя Ра-Горахті[12], або Сонце горизонту, ми чітко розрізнили на тлі червоної заграви зловісні обриси пірамід Ґізи, цих давніх гробниць, на яких на той час, коли Тутанхамон сходив на золотий престол у далеких Фівах, уже лежав пил тисячоліть. І тоді нам стало ясно, що Каїра сарацинського з нас годі, і настав час торкнутися потаємних таємниць Єгипту предковічного чорного Хем Ра, а також Амона, Ізиди й Осиріса.
Екскурсія до пірамід відбулася наступного дня. Сівши у «Вікторію», ми перетнули острів Гезіра з його гігантськими лебахіями і невеликим англійським місточком виїхали на західний берег. Звідти ми помчали спершу між двох рядів значної висоти лебахій, а потім повз великий зоологічний сад у бік Ґізи, передмістя Каїра, де згодом спорудили міст, що сполучає Ґізу безпосередньо з Каїром. Завернувши в глиб країни по Шаріа-ель-Харам, ми минули дільницю дзеркально-гладких каналів і убогих тубільних селищ, і ось, нарешті, попереду замаячила мета наших пошуків, проступаючи крізь світанковий серпанок і відбиваючись у перевернутому вигляді у придорожніх калюжах. Воїстину, сорок століть витріщалися тут на нас згори донизу, як казав Наполеон своїм солдатам.
Дорога злетіла круто вгору, і незабаром ми досягли пункту пересадки між трамвайною станцією і готелем «Мена-гаус». Ми не встигли й озирнутися, як наш провідник уже роздобув квитки на відвідини пірамід і знайшов спільну мову з натовпом галасливих і агресивних бедуїнів, котрі жили в сусідньому селищі, злиденному і брудному, і чіплялися до всіх мандрівників. Абдул тримався з гідністю і не лише не підпустив нікого до нас, а й навіть роздобув у них кілька чудових верблюдів для мене і дружини й віслюка для себе, а також винайняв групу хлопчаків і дорослих чоловіків як погоничів для наших тварин. Усе це виглядало, втім, абсолютно зайвим, та до того ж і недешевим, бо відстань, яку нам треба було подолати, була настільки мізерною, що ми цілком могли б обійтися й без верблюдів. Але ми не пошкодували про те, що збагатили свій досвід їздою на такому не надто зручному засобі пересування пустелею.
Піраміди Ґізи розмістилися на високому скелястому плато по сусідству з найпівнічнішим із царських і аристократичних некрополів, збудованих в околицях тепер уже не існуючого міста Мемфіс, яке розкинулося на тому ж березі Нілу, що й Ґіза, але дещо південніше, і процвітало в період між 3400 і 2000 роками до Різдва Христового. Найбільша з пірамід, так звана Велика піраміда, стоїть ближче за всіх інших на сучасному шляху. Її звів фараон Хеопс, або Хуфу, близько 2800 року до Р. Х.; її висота становить понад 450 футів. На північний захід від неї в один ряд стоять піраміди Хефрена і Мікеріна. Першу з них спорудили через покоління після піраміди Хеопса, вона має трохи меншу висоту, хоча й здається вищою через те, що встановлена на височині. Піраміда Мікеріна, збудована близько 2700 року до Р. Х., значно поступається висотою двом першим. На схід від другої піраміди, на самому краю плато, височіє жахливий Сфінкс – німий, загадковий і обтяжений мудрістю тисячоліть. Він стоїть тут із заповітних часів, і ніхто не знає, яким був його первісний вигляд, адже в правління фараона Хефрена риси його обличчя змінили з метою надати їм схожості з обличчям його вельможного реставратора.
По сусідству з трьома великими пірамідами стояли також безліч другорядних пірамід; частина їх збереглася, від іншої залишилися лише жалюгідні сліди. Крім цього, всі плато поцятковані могилами представників нижчого, ніж царський, сану. Ці гробниці спершу були глибокими поховальними ямами або камерами, з установленими над ними кам’яними штабами, спорудами у формі лавок. Надгробки такого штибу виявили і в інших некрополях Мемфіса. Їхнім зразком можна вважати надгробок Пернеба, виставлений у Метрополітен-музеї в Нью-Йорку. У Ґізі, однак, усі видимі сліди штаб або знищив час, або їх розікрали мисливці за старожитностями, і лише висічені в скелястому ґрунті камери, одні з яких, як і раніше, засипані піском, а інші розчищені археологами, свідчать про те, що тут колись були поховання. З кожною могилою сполучалася своєрідна каплиця, де жерці й рідня пропонували їжу й молитву. Вони вірили, що молитва, яка витає над покійником, це його життєвий початок. Каплиці малих гробниць розміщувалися в уже згаданих надбудовах-штабах; а поховальні каплиці пірамід, в яких покоївся царський прах фараонів, були ніби окремі храми, кожен із яких розташовувався на схід від своєї піраміди і сполучався доріжкою з доволі помпезним парадним входом із пропілеями, які розмістилися на краю скелястого плато.
Вхід до храму другої піраміди, майже похований під піщаними заметами, зяє своєю бездонною глибочінню на південний схід від Сфінкса. Традиція наполегливо називає ці руїни Храмом Сфінкса, що, може, й справедливо, якщо, певна річ, обличчя Сфінкса насправді демонструє справжнє зображення Хефрена, будівничого другої піраміди. Найжахливіші чутки поширюють про те, як виглядав Сфінкс до Хефрена, але якими б не були початкові риси його обличчя, правитель замінив їх своїми власними, щоб люди могли дивитися на колоса не сіпаючись.
Саме у величезному вхідному храмі неподалік від Сфінкса і знайшли діоритову скульптуру Хефрена в натуральну величину. Тепер її зберігають в Єгипетському музеї. А я стояв перед нею, охоплений побожним тремтінням. Не знаю, чи розкопали цю споруду до цього дня, але тоді, 1910-го, його велика частина ще залишалася під землею, і вхід туди на ніч надійно замикали. Розкопками займалися німці, тож цілком можливо, що довести справу до кінця їм завадила війна або щось іще. З огляду на те, що довелося пережити мені самому, а також деякі побрехеньки, поширені серед бедуїнів, майже невідомі й уже у будь-якому разі не прийняті на віру в Каїрі, я багато віддав би за те, щоб дізнатися, чим скінчилася історія з одним колодязем у поперечній галереї, де свого часу виявили скульптури фараона в достатньо дивному сусідстві зі скульптурами бабуїнів.
О проекте
О подписке