II

Такий стан речей зберігався ще півстоліття після купівлі музеєм мумії. Цей жахливий експонат став для освічених жителів Бостона визначною місцевою пам’яткою та джерелом для гордощів, але не більше, а про саме існування супутніх циліндра та сувою – після десятиліття безплідного дослідження – фактично забули. Діяльність музею Кабо вирізнялася таким консерватизмом і скромністю, що жодному репортерові або письменнику й на гадку не спало б завітати в його нудні межі в пошуках матеріалу, здатного зацікавити широкий загал.

Галас зчинився навесні 1931 року, коли придбали нові екстравагантні експонати: дивовижні предмети і на диво добре збережені тіла, знайдені у гробницях біля французького міста Аверуань, під майже знищеними руїнами Шато Фоссесфламма^[7], що набули зловісної популярності та викликали ажіотаж серед газетярів. Вірна своїй манері працювати ліктями міська газета «Бостонська колонка» замовила своєму дописувачу для недільного числа розлогу статтю про нові придбання та порадила приправити її загальним описом музею. Але цей молодик, котрого звали Стюарт Рейнолдс, уздрів давно всім відому жахливу мумію і побачив у ній набагато карколомніший матеріал для сенсації, ніж опис новопридбаних знахідок, заради яких його й послав сюди редактор. Поверхневе ознайомлення з теософськими працями, захоплення вигадками таких письменників, як полковник Черчворд і Льюїс Спенс^[8], котрі розповідають про давні континенти та забуті цивілізації, пробудили в Рейнолдсі особливий інтерес до таких реліквій.

У музеї журналіст довго дошкуляв усім своїми нескінченними і не завжди розумними запитаннями, а також вимогами допомогти йому сфотографувати мумію в незвичайних ракурсах, для чого знадобилося совати її то туди, то сюди. У музейній бібліотеці, розміщеній у підвальному поверсі, він годинами розглядав дивний металевий циліндр і сувій, фотографуючи їх під різними кутами, а також зобразив у всіх подробицях загадковий ієрогліфічний текст. Він попросив показати всі книги, які хоча б трохи пов’язані з примітивними культурами та затонулими континентами, а потім по три години щодня робив виписки з них, покидаючи музей лише для того, щоб тут же податися до Кембриджа, де в бібліотеці Вайденер можна було погортати (попередньо отримавши дозвіл) жахливий і заборонений «Некрономікон».

5 квітня його велика стаття з’явилася в недільному випуску «Бостонської колонки» – рясно ілюстрована світлинами мумії, циліндра та сувою з ієрогліфами, виконана в звичайному дурнувато-інфантильному стилі, яким газета звикла просторікувати на догоду широкому колу своїх розумово незрілих читачів. Сповнена невідповідностей, перебільшень, потуг на сенсацію, вона достеменно відповідала тому штибу статей, які зазвичай порушують поверхневий і недовгий інтерес загалу. В результаті ще недавно малолюдні й тихі зали залюднили балакучі натовпи людей, котрі тупо витріщалися і яких строгий інтер’єр музею ніколи раніше не знав.

За всього інфантилізму статті, вона привернула до музею й тямущих, освічених відвідувачів, бо світлини в ній свідчили самі за себе. Адже й серйозним людям іноді трапляється зазирнути до «Бостонської колонки». Пригадую, наприклад, одного дивного відвідувача, котрий з’явився в музеї в листопаді. Темнолиций, у тюрбані, з густою бородою, з якимось вимученим, неприродним голосом і дивно байдужим обличчям, із незграбними руками, схованими в білі рукавиці, що безглуздо виглядали тут. Він сказав, що живе в нетрях Вест-Енду, і назвався Свамі Чандрапутрою. Цей індус виявився феноменальним ерудитом в окультних науках і, мабуть, дуже зацікавився схожістю ієрогліфів сувою з деякими знаками та символами забутого стародавнього світу, про який у нього, нібито інтуїтивно, склалося доволі чітке уявлення.

У червні популярність мумії вихлюпнулася за межі Бостона, і на адресу музею від окультистів та інших знавців містичних наук посипалися запитання, а також вимоги вислати фотографії. Загалом це не дуже тішило персонал музею, оскільки наша суто наукова установа не симпатизує всіляким фантастам і мрійникам, і все ж ми сумлінно відповідали на всі листи. Одним із результатів такого листування стала дуже вчена стаття знаменитого новоорлеанського містика Етьєна-Лорана де Маріньї в журналі «Окульт-ревю», де він доводив абсолютну тотожність багатьох геометричних орнаментів циліндра й ієрогліфів сувою з деякими ідеограмами зловісного значення (узятих із первісних монолітів і атрибутики таємних ритуалів езотеричних товариств), які були відтворені в жахливій «Чорній книзі», а також у праці фон Юнцта «Таємні культи».

Де Маріньї пригадав жахливу смерть фон Юнцта, що сталася 1840 року, через рік після опублікування в Дюссельдорфі його жахливої праці, і розповів про страхітливі леґенди й інші достатньою мірою підозрілі джерела інформації, з яких користав учений. Головне ж, він підкреслював разючу одноманітність леґенд, із якими фон Юнцт пов’язував більшість відтворених ним ідеограм. Ніхто не міг заперечувати того факту, що стародавні перекази, які наполегливо згадували про циліндри та сувої, мали прямий стосунок до експонатів музею, але при цьому їх характеризували з такою захопливою екстравагантністю, зокрема, абсолютно неохопні діапазони часів і неймовірні, фантастичні аномалії забутого стародавнього світу, що набагато легше було просто захоплюватися ними, ніж у них повірити.

А захоплення публіки і справді не мало меж, позаяк передруки в пресі відбувалися повсюдно. Статті з численними ілюстраціями, які розповідають або коротко переказують суть леґенд із «Чорної книги», розлого мовили про мумію, що вселяє жах, а також порівнювали орнамент на циліндрі й ієрогліфи сувою зі знаками, відтвореними фон Юнцтом, і викладали напрочуд дикі, безглузді й ірраціональні вигадки та теорії. Такі публікації з’явилися скрізь. Число відвідувачів музею потроїлося, а всеосяжний характер зацікавлення, що спалахнув раптово, підтверджувався надлишком кореспонденцій, які ми одержували, здебільшого беззмістовних. Схоже, мумія та її походження створили для людей із бурхливою уявою гідного суперника депресії, що панувала у 1931–1935 роках, і стали головною темою для балачок. Щодо мене, то головний ефект усього цього фурору полягав у тому, що мені мимоволі довелося здолати жахливий фоліант фон Юнцта в скороченому викладі «Ґолден ґоблін» – і це уважне читання, з одного боку, змусило мене не лише раз по раз відчувати запаморочення, нудоту, але й подякувати долі за те, що вона позбавила мене від дикого огиддя, що незабаром настало після повного видання тексту.

III

Стародавні перекази, цитовані в «Чорній книзі» й пов’язані з орнаментами та символами, настільки близько спорідненими зі знаками й ієрогліфами сувою та циліндра, і справді приголомшували і навіювали неабиякий страх. Здолавши неймовірну низку століть і проминувши всі відомі нам цивілізації, раси та держави, вони зосередилися навколо зниклого народу й континенту, що згинув, які стосуються нечувано далеких, туманних і первісних часів. Навколо народу й континенту, які в найдавніших переказах називають My і які, судячи із записів мовою наакаль, процвітали двісті тисяч років тому, коли Європа ще слугувала притулком для деяких гібридних істот, а Гіперборея, що не дожила до наших часів, поклонялася чорному аморфному Цатоґґуа.

Там згадували і про королівство або країну К’наа, де перше людське плем’я виявило грандіозні, жахливі руїни, залишені невідомими істотами, що хвиля за хвилею проникали сюди з далеких зірок і жили тут призначені їм довгі століття в світі, що тільки народжувався і нікому ще не потрібному. Королівство К’наа було священним місцем для поклоніння, тому із самої його серцевини тягнулися до неба похмурі базальтові скелі священної гори Яддіт-Ґго, а її вінчала складена з гігантських кам’яних блоків фортеця, набагато давніша, ніж саме людство, яку збудувало плем’я вихідців із темної планети Юґґот, що колонізували наш світ задовго до зародження земного життя.

Чужинці з Юґґоту зникли багато тисячоліть тому, але залишили після себе моторошну безсмертну істоту – свого жахливого бога та покровителя Ґатанотоа, що спустився в глиб гори Яддіт-Ґго і з того часу таїться в підземеллі під твердинею. Жодна людина ніколи не підіймалася на Яддіт-Ґго і не бачила тієї зловісної фортеці, хіба що інколи на тлі вечірнього неба вимальовувалися її віддалені, збудовані за законами дивної геометрії обриси. Більшість посвячених людей вірила, що Ґатанотоа завжди живе там, перевертаючись у таємничих глибинах під мегалітичними стінами. І багато хто вважав, що чудовиську мають постійно приносити жертви, щоб воно не вибралося зі своїх таємних глибин і не згубило світ людей, як колись був знищений світ прибульців із Юґґоту.

Якщо не приносити жертви, подейкували люди, то Ґатанотоа вибереться на денне світло і важкою ходою спуститься з базальтових скель Яддіт-Ґго, заподіюючи смерть кожному на своєму шляху. Бо жодна жива істота не може поглянути не лише на саме чудовисько, але і на його близько до правди виконане різьблене зображення будь-якого розміру без того, щоб не зазнати мук, жахливіших за саму смерть. Споглядання великого бога або його подоби, як свідчать леґенди планети Юґґот, призводить до паралічу й скам’яніння надзвичайно моторошного на вигляд, у результаті якого тіло жертви обертається в щось середнє між шкірою та каменем, тоді як її мозок залишається вічно живим, незбагненним чином застиглим і замурованим на століття, у божевільній тузі усвідомлюючи своє проходження крізь нескінченні епохи безпорадності й бездіяльності, допоки випадок або сам час не довершать руйнування скам’янілої оболонки, тим самим залишивши сіру речовину без зовнішнього захисту, не приречуть його на смерть. Але, певна річ, здебільшого жертва була приречена збожеволіти задовго до того, як настане це відтерміноване на багато епох позбавлення від тортур у вигляді смерті. Жодне людське око, твердять леґенди, дотепер не посміло кинути погляд на Ґатанотоа, бо і нині небезпека настільки ж велика, як і в ті нескінченно далекі часи.

Щороку в жертву Ґатанотоа приносили дванадцять юних воїнів і дванадцятьох дівчат. Їхні тіла вкладали на палаючі вівтарі в мармуровому храмі, збудованому біля підошви гори, бо ніхто не наважувався піднятися на базальтові скелі Яддіт-Ґго і тим більше підійти до циклопічної твердині, зведеної на його шпилі ще до появи на Землі людини. Влада жерців Ґатанотоа була безмежною, позаяк лише вони могли захистити К’наа й усю країну My від божества, яке будь-якої миті може вийти з таємного притулку назовні й обернути всіх присутніх на камінь.

На чолі сотні жерців Темного бога стояв Аймеш-Мо, верховний жрець, котрий на святі Нат завжди прошкував попереду короля Табона і гордо стояв, випроставшись на весь зріст, перед каплицею Дгорік у той час, як володар смиренно схиляв перед нею коліна. Кожен жрець мав мармурове житло, скриню золота, дві сотні рабів і сотню наложниць, не кажучи вже про його незалежність від цивільного закону і про владу дарувати життя або карати смертю кожного жителя К’наа, за винятком королівської свити. Але якою б великою не була влада жерців, країна завжди жила в страху, щоби Ґатанотоа не вислизнув із похмурих глибин і не спустився донизу, сіючи серед людства жах і скам’яніння. Згодом жерці заборонили людям навіть думати про Темного бога або уявляти собі його жахливий вигляд.

Це був рік Червоного місяця (за підрахунками фон Юнцта, 173–148 тисяч років до P. X.), коли вперше людська істота наважилася не скоритися Ґатанотоа і повстати проти жахливої його погрози. Цим відважним єретиком був Т’йоґ, верховний жрець Шуб-Ніґґурата і хранитель мідного храму Всемогутнього цапа з леґіоном юних. Він довго міркував про владу різних богів, йому послали дивовижні сни й одкровення, пов’язані з життям цього і ще давніших світів. Урешті-решт, він набув упевненості, що добрих богів можна налаштувати проти злих, і повірив, що Шуб-Ніґґурат, Нуґ та Єб, як і змієбог Йґг, стануть на бік людей у боротьбі проти тиранії пихатого Ґатанотоа.

За навіюванням богині-матері Т’йоґ вписав у Наакаль – ієратичний текст свого жрецького ордену – небувале раніше закляття, здатне, як йому здавалося, запобігти небезпеці скам’яніння, яке може спричинити Темний бог. Під його захистом, вважав він, людина, котра зважиться на подвиг, зуміє піднятися на базальтові скелі та першою з усіх людей увійти до циклопічної цитаделі, під якою ховається Ґатанотоа. Т’йоґ був упевнений, що, ставши віч-на-віч із жахливим богом, за підтримки могутнього Шуб-Ніґґурата і його синів, він зможе змусити його до згоди і назавжди звільнить людство від прихованої в безодні загрози. Вдячні люди будуть готові віддати своєму визволителю всю шану, яку він сам собі забажає. До нього перейдуть усі привілеї жерців Ґатанотоа, а потім стануть досяжними не лише королівське звання, але, можливо, й навіть ореол нового божества.

Своє охоронне закляття Т’йоґ накреслив на сувої, зробленому з плівки птаґон (за фон Юнцтом, зворотний бік шкіри давно вимерлої ящірки якіт), і замкнув його у вкритий орнаментом циліндр із лаґ-металу, який принесли із собою найдавніші представники планети Юґґот. Ця магічна формула могла навіть повернути скам’янілим жертвам їхній первісний вигляд. Відступник нарешті зважився, сховав циліндр під мантією і проникнув до циклопічної фортеці з обрисами, що ґрунтуються на якійсь чужорідній геометрії, і зійтися віч-на-віч із монстром у його ж лігві. Що станеться після цього, він навіть не здогадувався, але надія стати рятівником людства зміцнювала рішучість сміливця.