Останній жалісливець Марнів

Блискавка освітила ліс, і кожен сірий зморщений листочок на пониклих деревах став чітким, немов тонкий рисунок або гравюра на сріблі. Підкоряючись забаганкам закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мільйони дрібниць, чітким стало все – від неприбраних, але мальовничих залишків пікніка на скатертині під широким деревом до білої звивистої дороги, де чекав білий автомобіль. Похмурий будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а цього сірого вечора безформний, немов хмара, раптово виник поблизу, показуючи зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу це було й справді схоже на притчу, бо для декого з присутніх він випірнув із глибин пам’яті на авансцену буття.

Срібне сяйво освітило на мить і чоловіка, нерухомого, мов вежа. Він був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в козуб посуд та їжу. Срібна застібка театрального плаща чоловіка блиснула зіркою в світі блискавки, а біляве кучеряве волосся стало буцімто золотим. Металом відливало й обличчя, не настільки молоде, як постава. На мить світло посилило його орлину чіткість, але висвітлило й зморшки. Може, обличчя це й постаріло від постійного гриму, адже Г’юґо Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси обличчя і срібне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожості з лицарем в обладунку, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому тлі дощового неба.

Однак спокій і раніше відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто в прямому сенсі слова валявся у нього в ногах, мимоволі сіпнулися, коли раптовий спалах розірвав сіру завісу, бо до цієї миті сумовитий дощ ніяк не віщував грози. Єдина леді, котра носила свою сивину з тією гордою витонченістю, що вирізняє світських американок, заплющила очі і зойкнула.

Її чоловік – флегматичний лорд Аутрем, англійський генерал, котрий служив в Індії – сердито підняв голову. Молодик з прізвищем Меллоу залупав добрими собачими очима і впустив горнятко. Елегантний пан із якимось винюхувальним носом – сам Джон Кокспер, газетний магнат – неголосно вилаявся не так на англійський, як на канадський лад, бо родом він був із Торонто. Але чоловік у плащі стояв, як скульптура, навіть повіки його не поворухнулися.

Коли склепіння, розколоте блискавкою, знову потемніло, актор зронив:

– Грім гримить що півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не сховає, хіба що від дощу.

Молодик звернувся до жінки.

– Мені здається, – несміливо сказав він, – що неподалік є будинок.

– Будинок є, – похмуро зауважив старий військовий, – але сховатися там не можна.

– Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.

Щось у її інтонації не дозволило витонченому і розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонів, грубувато спитав:

– Що з ним таке? – поцікавився він. – Більше схоже на руїну.

– Це місце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркізу Марні.

– Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер. – В усілякому разі я чув усе про цю птаху, і птаху непросту. Про нього як про загадку писали на першій сторінці «Комети» торік. Шляхтич, про котрого ніхто нічого не знає…

– Я також чув про нього, – тихо промовив юний Меллоу. – Існує безліч дивних історій, чому він переховується в такий спосіб. Я чув, що він носить маску, як у прокаженого. А ще хтось цілком серйозно казав мені, що на цій сім’ї лежить прокляття. Дитина, народжена із жахливими деформаціями, яку тримають у темній кімнаті.

– Маркіз Марні має три голови, – зауважив Ромейн без тіні усмішки. – Кожні триста років триголовий шляхтич прикрашає родове дерево. Жодна людина не насмілюється наближатися до проклятого дому, крім мовчазної процесії капелюшників, посланих, аби принести сюди незвичну кількість капелюхів. Але, – і його голос набув глибоких і моторошних обертонів, які могли б викликати трепет навіть у театрі, – друзі мої, ці капелюхи призначені не на людську голову.

Американська леді глянула нього спохмурнівши і з певною недовірою, наче цей трюк із голосом усе ж схвилював її.

– Мені не подобаються ваші потойбічні жарти, – промовила вона. – Й я воліла б, аби ви більше так не жартували.

– Слухаю і корюся, – відповів актор. – Та чи мені, як втаємниченому, не дозволено дізнатися чому?

– Тому, – відказала жінка, – що це не він шляхтич, котрого ніхто не знає. Особисто я знаю його, точніше знала дуже добре, коли він працював аташе у Вашингтоні тридцять років тому, коли ми всі були молодими. І він не носив маску, в усілякому разі не у моїй присутності. Він не був прокаженим, хоча майже так само самотнім. І мав лише одну голову й одне серце, яке було розбите.

– Нещасливе кохання, он воно як, – задумався Кокспур, – якраз для «Комети».

– Припускаю, що це комплімент нам, – відповіла леді задумано. – Те, що ви завжди переконані, що серце чоловіка розбиває жінка. Але існують інші форми любові й утрат. Невже ви ніколи не читали In Memoriam, невже ніколи не чули про Девіда та Джонатана? Марні знищила смерть його брата, принаймні, двоюрідного брата, котрий ріс із ним як рідний брат і був значно ближчим, ніж більшість братів. Джеймс Мейр, ось як звали маркіза, коли я була з ним знайома, був найстарший між ними, але він завжди обожнював Моріса Мейра. І за його словами Моріс справді був справжнім дивом. Джеймс не був дурнем і добре давав собі раду зі своєю політичною кар’єрою. Але, як виглядало, Моріс міг справлятися із нею і з усім іншим. Він був чудовим художником і актором-аматором, музикантом і ще багато ким. Джеймс був красенем, високий, сильний і енергійний, із прямим носом, хоча, гадаю, для молоді він би здався надто дивним із своєю розділеною навпіл, за тодішньою вікторіанською модою, борідкою. Та Моріс був гладко поголений і за показаними мені портретами – дуже навіть привабливим. Хоча він більше скидався на тенора, що не личить джентльменові. Джеймс раз по раз питав у мене, чи його приятель не дивовижний, чи будь-яка жінка не закохається у нього і таке інше, доки це не стало надокучати. І врешті-решт дуже швидко це перейшло у трагедію. Здавалося, що все його життя у цьому ідолопоклонстві, та одного дня ідол упав і розбився, як звичайна китайська лялька. Застуда на морському курорті й усе скінчилося.

– З того часу він і живе відлюдьком? – спитав Меллоу.

– Ні, – відповідала леді Аутрем. – Спершу він довго мандрував. Кажуть, не міг і не може стерпіти жодних нагадувань. Він навіть портрети не зберігає. Тоді, після смерті брата, він поїхав відразу, того ж дні. Я чула, що років через десять повернувся. Може, він трохи заспокоївся, але раптом піддався релігійній меланхолії.

– Кажуть, у нього вчепилися католицькі священики, – пробурчав лорд Аутрем. – Знаю точно, що він роздає милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самітник. Не розумію, яка з цього користь. Навіщо це потрібно його духовним наставникам?

– Мракобісся якесь, – сказав Кокспер. – Ви тільки подумайте! Людина може бути корисною суспільству, служити людям, а ці кровопивці тримають нещасного на мотузці. Вони йому навіть одружитися не дають, ви вже мені повірте!

– Аякже, він не одружився, – сумно підтвердила леді. – Коли ми були молоді, він кохав мою близьку подругу. А потім… Розумієте, як у Гамлета, втративши все, втратив любов. Власне, всі ви знаєте його колишню наречену. Це – Віола, донька адмірала Ґрейсона. Вона також залишилася самотньою.

– Яка гидота! – гаркнув сер Джон. – Яке безглузде звірство! Це не драма, а злочин. Я просто зобов’язаний сповістити суспільство про цей жах. Ні, ви тільки подумайте, в двадцятому столітті…

Він хекнув від гніву, а лорд Аутрем, помовчавши трохи, сказав:

– Мені здається, ченцям не завадило б згадати слова: «Дозвольте мертвим ховати своїх мерців».

Дружина його глибоко зітхнула.

– Так це і виглядає, – сказала вона. – Мрець ховає мерця, роками, знову і знову.

– Буря минулася, – зауважив Ромейн, посміхаючись невідомо чому. – Вам не доведеться ховатися в негостинному замку.

Леді Аутрем сіпнулася.

– Я ніколи знову туди не зайду! – вигукнула вона.

– Знову? – перепитав Меллоу. – Отже, ви там були?

– Спробувала, – гордо відповіла леді. – Але не будемо про це згадувати. Дощ скінчився, можна йти до автомобіля.

І вони пішли, а генерал сказав дорогою своєму молодому приятелеві:

– Мені дуже прикро за Кокспера, але вам про це краще знати. Одного я не можу пробачити Джеймсу. Коли моя дружина прийшла до нього, він гуляв у парку. Дружина послала з лакеєм свою картку і чекала його біля входу. Він незабаром з’явився і пройшов повз, навіть не озирнувшись. Навіть не глянув на жінку, з якою колись товаришував. У ньому не залишилося нічого людського. Вона має право називати його мерцем.

– Усе це дуже дивно, – сказав його співбесідник. – Це зовсім… зовсім не те, що я спочатку чекав.

Розлучившись із друзями, Меллоу подався шукати товариша. Монахів зустрічати йому не доводилося, але католицького панотця він знав і дуже хотів побалакати з ним про те, що почув. Тому став шукати його, щоб з’ясувати правду про те жахливе мракобісся, що нависло похмурої хмарою над замком Марні.

Шукав він по різних місцях, поки не знайшов патера Брауна в одній знайомій їм обом багатодітній родині. Священик сидів на підлозі і, напружено хмурячись, намагався натягти на плюшевого ведмедя ляльковий капелюх.

Меллоу стало ніяково, але він був занадто поглинений у свої сумніви, тому розмову відкладати не міг. Він розповів, що почув, не забувши про зауваження генерала та газетяра. При згадці про газетярів священик спохмурнів.

Патер Браун ніколи не знав і не думав про те, чи смішний він. Зараз він сидів на підлозі, головатий і коротконогий, як дитина. Але сірі очі священика дивилися так, як дивилися очі багатьох людей за дев’ятнадцять століть, тільки люди ці сиділи на престолах єпископів або стояли на кафедрі. Такий відчужений і пильний погляд, сповнений смирення перед завданням, непосильним для людини, буває у моряків і у тих, хто веде крізь бурі човен святого Петра.

– Добре, що ви мені про це сказали, – промовив нарешті він. – Я вам дуже дякую, тепер треба щось робити. Якби знали тільки ви і лорд Аутрем, це б нічого, але Джон Кокспер здійме галас у газетах. Що ж, таке у нього ремесло!..

– А що ви думаєте про саму історію? – неспокійно спитав Меллоу.

– Перш за все, – відказав патер Браун, – я думаю, що вона не схожа на правду. Припустімо, що ми – похмурі кровопивці і мета у нас одна – позбавляти людей щастя. Припустімо, я – злісний песиміст. – Він почухав медведиком ніс, зніяковів і поклав на підлогу плюшеву тваринку. – Припустімо, що ми з усіх сил руйнуємо людські та родинні зв’язки. Навіщо ж тоді станемо підтримувати та посилювати майже безрозсудну прихильність до родича? Мені здається, не зовсім чесно сварити нас і за те, що ми виступаємо проти родинних почуттів, і за те, що не даємо про них забути. Не розумію, чому релігійний маніяк має шаленіти саме на цьому і чому віра підтримує його відчай, а не дає йому хоч краплю надії?

Він помовчав і додав:

– Я хотів би побалакати з вашим знайомим.

– Це розповіла його дружина, – пояснив Меллоу.

– Атож, – сказав священик, – але мені цікаво не те, що вона розповіла, а те, про що він промовчав.

– По-вашому, він знає ще щось? – зацікавився Меллоу.

– Мені здається, він знає більше, ніж сказав, – підтвердив слуга Божий. – Ви кажете, що він не може пробачити тільки грубощі до його дружини. Цікаво, що ж ще він має дарувати?

Священик встав, обтрусив мішкувату сутану і пильно поглянув на свого молодого співрозмовника. Потім узяв стару парасольку, старий капелюх і швидко, хоча і незграбно, пішов вулицею.

Минувши багато вулиць і площ, він дістався гарного старовинного будинку і спитав слугу, чи не можна провідати лорда Аутрема. Незабаром його провели в кабінет, де серед книг, мап і глобусів високий генерал із чорними вусами цмулив довгу темну сигару і встромляв шпильки в одну з карт.

– Даруйте мені мою нахабність, – почав священик. – Я до вас без запрошення припхався. Але мені треба побалакати про одну приватну справу, щоб вона й залишилася приватною. Як це не прикро, але декотрі люди можуть зробити її суспільною. Знаєте сера Джона Кокспера?

Темні вуса приховали посмішку господаря, але в темних його очах щось блиснуло.

– Всі його знають, – зауважив лорд Аутрем. – Та я не дуже близько з ним знайомий.

– Як би там не було, – посміхнувся патер Браун, – всі зрозуміють, що саме знає він, якщо вважатиме за потрібне про це повідомити. Мій приятель, пан Меллоу, сказав, що сер Джон має намір надрукувати цілу серію антиклерикальних статей. «Ченці і маркіз» або щось подібне.

– Цілком можливо, – визнав господар, – але до чого тут я? Чому ви прийшли до мене? Маю попередити, що я переконаний протестант.

– Я дуже люблю переконаних протестантів, – сказав священик. – А до вас прийшов тому, що хочу дізнатися правду. Вірю, що ви не збрешете. Сподіваюся, я не грішу проти милосердя, якщо не так упевнений у правдивості сера Джона.

Темні очі знову засвітилися, але господар промовчав.

– Генерале, – вів далі мову патер Браун, – уявіть собі, що Кокспер збирається публічно зганьбити вашу країну і ваш прапор. Уявіть, що він торочить, ніби ваш полк утік із поля бою або ваш штаб підкуплений. Невже ви стерпите, невже не захочете будь-якою ціною з’ясувати правду? Я солдат, як і ви, я також служу в армії. Її ганьблять, на неї зводять наклеп, я впевнений в цьому, але не знаю, який вогонь породив цей мерзенний дим. Засудите мене за те, що я хочу це з’ясувати?

Солдат мовчав, і священик сказав ще:

– Меллоу повідомив мені те, що чув. Не сумніваюся, що чув він не все. Чи знаєте ви ще щось?

– Ні, – сказав господар. – Не можу розповісти вам більше нічого.

– Генерале, – наполягав патер Браун і широко посміхнувся, – ви назвали б мене єзуїтом, якби я спробував так вивернутися.

Тоді господар засміявся, але відразу насупився.

– Ну, гаразд, – промовив він, – я не хочу розповісти вам. Що ви на це?

– Я сам розповім вам, – лагідно промовив священик.

Темні очі пильно дивилися на гостя, але блиску в них не було.

– Ви змушуєте мене, – продовжував патер Браун, – підозрювати, що все було складніше. Переконаний, що маркіз так сильно страждає і так ретельно ховається не тільки від любові до побратима. Не вірю, що священики хоч якось із цим пов’язані. Гадаю навіть, що він не звертався до Бога, а просто намагається полегшити совість щедрими пожертвами. Але одне знаю точно: він не просто останній жалісливець. Якщо хочете, я скажу вам, що саме мене в цьому переконало. По-перше, Джеймс Мейр мав намір одружитися, але чомусь не зробив це після смерті Моріса. Чи стане порядна людина кидати жінку з горя за померлим товаришем? Швидше він буде шукати у ній розради. У будь-якому разі, він пов’язаний, і смерть друга ніяк не звільняє його від обітниці.

Генерал кусав темний вус. Темні очі дивилися насторожено і навіть тривожно, але він не промовив ані слова.

– По-друге, – не вмовкав священик, похмуро дивлячись на стіл, – Джеймс Мейр запитав наречену та її подругу, чи здатна жінка встояти перед Морісом. Спало їм на гадку, що може означати таке запитання?

Генерал підвівся і став міряти кроками кімнату.

– А, дідько… – сказав він без особливого запалу.

– По-третє, – продовжував патер Браун. – Джеймс Мейр дуже дивно горює. Він не в змозі чути про брата, бачити його портретів. Так буває, не сперечаюся. Це може означати, що спогад занадто болісний. Та може означати й інше.

– Довго ще будете мене мучити? – спитав господар.