– Тут хтось волочиться біля самого будинку. Я знав, що всіляке може трапитися. Піду вниз, замкну двері, що б там не казали.

Він щодуху кинувся вниз по сходах, і Бойл почув гуркіт засувів. Молодик вийшов на балкон, подивився на сіру стрічку дороги, що веде до будинку, і йому подумалося, що він ще не прокинувся. На темній дорозі, що перетинала пустир, порослий скромним північним вереском, і виходила на площу звичного англійського села, маячила постать, наче прямо з джунглів чи східного базару – точнісінько живий герой віконтових історій чи «Тисячі й однієї ночі». Примарні сірі сутінки, в яких на світанку починають проявлятися і знебарвлюються всі предмети, повільно розступалися, ніби розсувалася каламутна серпанкова фіранка, і з’явився чоловік у химерному вбранні. Широка і довга тканина разючого кольору морської хвилі охоплювала його голову, немов тюрбан, і закривала підборіддя, так що виходило щось на зразок шалика. Обличчя схоже на маску – полотнище, огорнуте навколо голови, прилягало щільно, як вуаль. Голова була схилена до якогось дивовижного музичного інструменту, чи то сталевого, чи то срібного, схожого на дивно вигнуту або зламану скрипку. Замість смичка було щось на зразок срібного гребеня, і звуки виходили бридко тонкі та різкі. Не встиг Бойл відкрити рота, як з-під шалика пролунав той же голос із нав’язливим акцентом:

 
Як золоті птахи звертають до дерев
Мої рибки золоті повернуться до мене…
Повернуться…
 

– Яке ви маєте право? – обурено закричав Бойл, сам не дуже усвідомлюючи, що каже.

– Я маю право на золотих рибок, – відповів чоловік на дорозі, наче цар Соломон, а не босоногий бедуїн у синьому балахоні. – І вони відгукнуться на мій поклик. Слухайте!

Різко підвищивши голос на останньому слові, він торкнувся до своєї дивної скрипки. Пролунав пронизливий звук, він вп’явся в мозок, а потім, буцімто у відповідь йому, почувся слабкий тремтячий стогін. Він походив із темної кімнати, де зберігалася коштовна чаша. Бойл кинувся туди, і в цей момент вібруюче відлуння перейшло в довгий напружений дзвін, що нагадував електричний дзвінок, а потім – у глухий тріск. Він гукнув обірванця всього кілька секунд тому, але старий клерк вже з’явився нагорі сходів, трохи захекавшись, оскільки вік давався взнаки.

– Ну ось, двері я замкнув, – сказав він. – Хто його зна, що цьому солов’ю тут знадобиться.

– Що ж, пташок він заманив, – відгукнувся Бойл із темної внутрішньої кімнати. – Клітка спорожніла.

Джеймсон кинувся туди і застав молодика над купою кольорового скла, що була встелена уламками розбитої веселки.

– Як це заманив, яких пташок? – спитав Джеймсон.

– Що мало бути вкрадене – вкрадено, – пояснив Бойл. – Рибки полетіли. Летючі були рибки! Нашому приятелеві-факіру вартувало тільки свиснути, і вони зникли.

– Як же він міг? – вибухнув службовець, ніби йшлося про порушення пристойності.

– Та вже міг, – коротко відповів Бойл. – Ось і розбита куля. Розкрити її так відразу і не розкриєш, а щоб розбити, досить і секунди. Й риби зникли – як, одному Богу відомо, хоча, мені здається, спитати варто було б цього молодика.

– Ми гаємо час, – нагадав Джеймсон, – треба зараз же шукати його.

– Ні, треба телефонувати в поліцію, – заперечив Бойл. – Їм легше його перехопити, у них автомобілі і телефони, це вам не те, що ганятися селом у нічних сорочках. Тільки, боюся, бувають такі крадії, що за ними ні на яких автомобілях не вженешся.

Поки розпашілий Джеймсон балакав по телефону з поліційною дільницею, Бойл знову вийшов на балкон і роззирнувся навколо. Ніде не було чоловіка в тюрбані й узагалі жодних ознак життя, хіба що в готелі «Синій дракон» досвідчене око могло б помітити слабкий рух.

Однак зараз Бойл збагнув те, на чому весь час наголошував підсвідомо, немов якась думка борсалася в мозку і вимагала ясності. Зводилася вона до того, що сірий ландшафт перед ним не був монотонно-безбарвним – каламутну імлу розривав яскравий прямокутник: в одному з будинків навпроти світилося вікно. Щось, усупереч здоровому глузду, підказувало Бойлу, що воно горіло всю ніч і зблякло лише на світанку. Він полічив будинки, і результат ніби збігався з чимось, хоча і не відомо, з чим. Так чи інакше, це був будинок віконта де Лара.

Приїхав із кількома полісменами інспектор Піннер і вчинив кілька невідкладних справ, цілком усвідомлюючи, що безглуздість коштовної дрібнички наробить галасу в газетах. Він усе оглянув, все обміряв, вислухав свідчення під присягою, взяв відбитки пальців, всім набрид до нудоти і врешті-решт постав перед фактом, в який не міг повірити. Якийсь мешканець аравійської пустелі пройшов собі сільською дорогою і зупинився перед будинком пана Смарта, де у внутрішній кімнаті зберігалася посудина з рибками із золота. Потім він чи то проспівав, чи то продекламував кілька рядків віршів, і посудина вибухнула, наче бомба, причому рибки безслідно зникли. Інспектор анітрохи не втішився і тоді, коли іноземець віконт м’яким, вуркотливим голосом повідомив йому, що ця подія розширює межі наших знань.

Та й у поведінці кожного цілком проявився його характер.

Сам пан Смарт почув про свою втрату, повернувшись вранці з Лондона. Природно, він був вражений. Але так уже був улаштований цей завзятий, хоча і трохи безглуздий чоловік, котрий нагадував задиркуватого горобця, що він, не піддавшись зневірі, бадьоро зайнявся пошуками. Джентльмен на прізвище Гармер приїхав сюди зумисне, щоб купити рибки, і певне роздратування, коли дізнався, що купити їх уже не можна, було цілком природним. Однак його люті вуса висловлювали щось більше, ніж злість, а погляд, яким він пронизував присутніх, був сповнений настороженості, щоб не сказати – підозрілості.

Бліде обличчя керуючого банку, котрий також повернувся з Лондона, тільки пізніше, притягувало цей свердлувальний, нервовий погляд, немов магніт. З двох інших вчорашніх співрозмовників патер Браун, якщо з ним не балакали, здебільшого мовчав, а приголомшений Гартопп не відповідав, навіть коли до нього зверталися.

Натомість віконт не міг пропустити нагоди, щоб зміцнити свої позиції в принциповій суперечці. Він посміхнувся своєму супротивнику-раціоналісту, як посміхаються, знаючи, що можна сердити вже самою ґречністю поводження.

– Погодьтеся, лікарю, – сказав він, – принаймні деякі з випадків, які ви вважали неймовірними, сьогодні правдоподібніші, ніж учора. Якщо якийсь волоцюга зумів, прочитавши вірша, зруйнувати міцну посудину, та до того ж за подвійною стіною, це непогано підтверджує мої слова про духовні сили та матеріальні перешкоди.

– Це нітрохи не гірше підтверджує і мої слова, – їдко відбивався доктор. – Якщо мати малу частку наукових знань, то можна дати пояснення і таким витівкам.

– Що ж, лікарю, – не без хвилювання спитав Смарт, – ви справді можете хоча б частково пояснити цю загадку?

– Я можу пояснити те, що називає загадкою віконт, – сказав доктор, – тому що загадки тут ніякої немає. Цей бік справи просто тривіальний. Звук – це коливання повітряних потоків, і вони можуть руйнувати скло. Або коливання – певного типу, а скло – певної структури. Викрадач не передавав уявних наказів за методом, до якого, за словами віконта, вдаються на Сході, коли хочеться побалакати. Він заспівав, що на гадку спало, і провів по потрібній струні. Таких експериментів скільки завгодно – звуком розколювали скло певного складу.

– І при цьому зникало кілька шматків чистого золота, – незворушно додав віконт.

– Ось іде інспектор Піннер, – сказав Бойл. – Між нами кажучи, гадаю, що йому природна теорія медика здалася б такою ж казкою, як і надприродна версія віконта. Недовірливий він чоловік, пан Піннер, особливо щодо мене. Упевнений, що я у нього під підозрою.

– Можете бути певні, ми всі під підозрою, – зауважив віконт.

Ця підозра і спонукала Бойла шукати поради у патера Брауна. Коли через кілька годин вони гуляли навколо зеленої площі, священик, котрий задумливо і похмуро слухав, дивлячись у землю, раптом зупинився.

– Дивіться-но! – сказав він. – Тут мили панель, тільки тут – у будинку полковника Варни. Цікаво було б знати, вчора або сьогодні.

Він допитливо оглянув будинок, високий і вузький, з рядами смугастих жалюзі, колись яскравих, але тепер уже вицвілих.

Щілини, крізь які виднілася середина будинку, були ще темніше і здавалися чорними тріщинами на фасаді, золотом у променях ранкового сонця.

– Це ж будинок полковника Варні? – уточнив священик. – Він, здається, також приїхав зі Сходу. А що він за чоловік?

– Я ніколи його не бачив, – відповів Бойл. – Так, мені здається, й інші, крім хіба доктора Бердока, але і той буває у нього не частіше, ніж необхідно.

– Що ж, побачуся з ним сам, – сказав патер Браун.

Великі двері відчинилися і поглинули маленького священика, а його приятель безглуздо дивився йому вслід, ніби сумніваючись, чи випустять вони відвідувача. Через кілька хвилин вони, однак, розчинилися, патер Браун вийшов, чомусь усміхаючись, і неквапливо, наче без мети, продовжував прогулянку. Часом здавалося, що він забув про предмет, що займав їх, так як то тут, то там робив сторонні зауваження: про місцеве товариство, про минуле цих країв, про майбутні зміни. Близько банку, де починали нову дорогу, він заговорив про ґрунти і з якимось невизначеним виразом оглянув галявину.

– Це ж суспільний вигін, – сказав він. – Тут годилося б пасти свиней і гусей, якби у тутешніх жителів вони були. А годуються на ньому тільки кропива та чортополох. Як шкода, що така чудова галявина перетворилася в нікчемний, непотрібний пустир! Скажіть, он там, навпроти, це будинок доктора Бердока?

– Атож, – сіпнувшись від несподіваного запитання, відповів Бойл.

– Чудово, – сказав священик. – Постукаємо тоді і в ці двері.

Потім вони повернулися в будинок пана Смарта, і, поки піднімалися сходами, Бойл знову переказував своєму супутнику подробиці драми, що розігралася на світанку.

– А ви самі тоді не задрімали? – поцікавився патер Браун. – Поки Джеймсон бігав униз і вовтузився з дверима, не міг хтось піднятися на балкон?

– Ні, – відповів Бойл, – не міг. Я прокинувся, коли Джеймсон репетував із балкона. Потім я чув, як він поспішає сходами і гримить засувами, і вийшов на балкон одразу ж після цього – там же два кроки.

– А хто б міг прослизнути між вами, через якийсь інший вхід? – наполягав священик. – Чи не можна проникнути сюди, минаючи парадні двері?

– Ні, ніяк не можна, – впевнено відповів Бойл.

– Я все ж, мабуть, гляну сам, – вибачаючись сказав священик і нечутно збіг сходами.

Бойл із сумнівом дивився йому вслід. Доволі скоро нагорі сходів знову з’явилася кругла фізія, схожа на зроблену з гарбуза голову жартівливого привида.

– Ви маєте рацію, іншого входу немає, – переможно проголосив примарний гарбуз. – А тепер, зібравши всі курйози воєдино, подивимося, що ми маємо. Цікава виходить справа.

– Гадаєте, – запитав Бойл, – що в ньому якось замішаний віконт чи полковник, або хтось із цих мандрівників? Щось надприродне?

– О, так, – серйозно сказав священик. – Якщо припустити, що віконт чи полковник або хтось іще, одягнувшись бедуїном, прокрався сюди в темряві – тоді це, безумовно, надприродно.

– Як вас розуміти? – здивувався Бойл.

– Бачите, цей араб не залишив слідів, – відповів патер Браун. – Полковник і банкір – ваші найближчі сусіди з різних боків. Але між вашим будинком і банком – пухкий червоний ґрунт, на ній босі ноги закарбувалися б, як на гіпсі, і червоні сліди були б усюди. А перед будинком полковника мили панель, причому вчора, а не сьогодні. Це я з’ясував, ризикнувши випробувати на собі пекучий перець полковницького норову. Мокрі сліди залишилися б по всій дорозі. Ну, якби нічний гість був віконтом чи лікарем, котрі живуть навпроти, він, певна річ, міг би піти галявиною. Однак йти по ній босоніж надзвичайно важко, оскільки там суцільні колючки, чортополох і зарості кропиви. Він обов’язково поколов би ноги і вже, певна річ, залишив би якісь сліди. Якщо тільки він не був, як ви вважаєте, істотою надприродною.

Бойл уважно стежив за серйозним і непроникним обличчям священика.

– То хто ж то був, як гадаєте? – нарешті спитав секретар.

– Треба пам’ятати одну загальну істину, – помовчавши, промовив патер Браун. – Те, що занадто близько, наче невидиме. Один астроном спостерігав місяць, коли йому в око потрапила мушка, і виявив там дракона, якого на місяці бути не може. І мені розповідали, що власний голос впізнати неможливо. Й узагалі – того, що у нас перед самими очима, ми часто-густо не бачимо, а побачивши, не впізнаємо. Якщо ж близьке трохи віддалиться, ми, мабуть, вирішимо, що воно далеко. Давайте ж вийдемо на хвильку з дому і подивимося, як усе виглядає з іншого кута зору.

Він підвівся і, спускаючись сходами, продовжував свої пояснення так, немов, міркуючи вголос, намацував у темряві нитку думки.

– Віконт і вся ця азійщина, природно, теж годяться до справи, в таких випадках усе залежить від нахилів розуму. Людина може бути налаштована так, що впалу на нього цеглину прийме за покритий клинописом кахель із висячих садів Семіраміди. Він навіть не подивиться на нього і не побачить, що з такої ж точно цегли складений його власний будинок. І з вами трапилося те ж…

– Оце так штукенція! – перебив його Бойл, вирячившись на вхідні двері. – Що б це означало? Двері знову замкнені!

У ці двері вони увійшли кількома хвилинами раніше, а тепер упоперек них лежали масивні темні шматки покритого іржею заліза, ті самі, які не змогли, за словами Бойла, утримати пташок у клітці. Було щось похмуре й іронічне в цих старих замках. Вони немов самі зачинилися за гостями і не бажали їх випускати.

– Ах, ви про це! – недбало відповів патер Браун. – Це я сам тільки-но замкнув їх. А ви і не чули?

– Ні, – здивовано відповів Бойл, – нічого не чув.

– Я, власне, так і думав, – флегматично сказав священик. – Нагорі це і поготів не може бути чутно. Тут щось на зразок гачка, що без зусилля входить в гніздо. Коли ти поруч, то чуєш тільки глухе клацання. А щоб почули нагорі, треба зробити ось що.

Він вийняв гак із отвору, і той упав, з брязкотом стукнувшись об одвірок.

– Він гримить, коли двері відмикають, – пояснив патер Браун. – Навіть якщо відмикати дуже обережно.

– Отже…

– Це означає, – продовжував патер Браун, – що ви з кімнати чули, як Джеймсон відмикає, а не замикає двері. А тепер давайте і ми відчинимо.

На вулиці священик продовжував так безпристрасно, буцімто читав лекцію з хімії:

– Я вже казав, що людина, налаштована певним чином, може угледіти далеке в близькому, близькому до себе ж самого, можливо – дуже схожому на себе. Так сталося і з вами, коли ви згори дивилися на гостя в химерному вбранні. Ви, природно, не подумали про те, в якому вигляді ви самі постали перед ним, коли він дивився на вас згори?

Бойл не відводив очей від балкона і мовчав, тоді його товариш продовжив:

– Вам здавалося диким, неймовірним, щоб по цивілізованій Англії міг вештатися бедуїн, та ще й босоніж. Ви забули, що в ту мить ви і самі були босі.

Бойл нарешті повернув собі дар мовлення, але йому довелося повторити слова, які вже були сказані:

– То це Джеймсон відімкнув двері.

– Атож, – підтвердив патер Браун. – Джеймсон відімкнув двері і вийшов на дорогу майже тоді, коли й ви виходили на балкон. Він був у нічній сорочці і прихопив із собою дві речі, які ви сто разів бачили: шматок старої блакитної фіранки – нею він обгорнув голову – й якийсь музичний інструмент із купи східного мотлоху. Решта доробили настрій і справжнісінька акторська гра, гра майстерна, оскільки в злочинній справі він – справжній художник.

– Джеймсон! – не вірячи, вигукнув Бойл. – Ця непоказна, дохла курка! Я на нього і не дивився…

– І тим не менше, – сказав священик, – справжній художник. Як гадаєте, якщо він шість хвилин грав чаклуна або трубадура, міг він шість тижнів грати скромного клерка?

– Не розумію, навіщо… – сказав Бойл. – Яка у нього була мета?

– Своєї мети він досяг, – відповів патер Браун, – або майже досяг. Рибки тоді він, певна річ, вже забрав – можна було встигнути двадцять разів. Але якби він обмежився цим, ви б все одно допетрали. І він вигадав зіграти екзотичного чародія, щоб у всіх на гадці були Індія й Аравія. Тепер уже і вам важко повірити, що розгадка криється в самому будинку. Вона була до вас занадто близькою, і ви не розгледіли її.

– Якщо все це так, – сказав Бойл, – то це дуже ризикована затія і він розрахував усе дуже точно. Адже і справді, людини на дорозі не було чутно, поки Джеймсон кричав із балкона. І, мабуть, він справді міг вибратися з будинку раніше, ніж я почав мізкувати і вийшов на балкон.

– У будь-якому злочині розрахунок будується на тому, що хтось не встигне вчасно зметикувати, – зауважив священик. – Найчастіше ми і не встигаємо. Я ось, наприклад, спізнився зі своїми міркуваннями. Він, гадаю, давно вже зник – або відразу ж після того, як у нього взяли відбитки пальців, або й ще до цього.

– Ну, ви почали міркувати раніше за всіх, – заперечив Бойл. – А я і зовсім не стямився. Джеймсон був такий бездоганний і безбарвний, що на нього й увагу не звертали.

– Остерігайтеся людей, на яких не звертаєте уваги, – сказав священик. – Ви цілком у їхніх руках. Але і я не запідозрив його, поки ви не розповіли, що чули, як він замикає двері.

– Ні, заслуга повністю належить вам, – промовив Бойл.

– Заслуга належить пані Робінсон, – із посмішкою заперечив патер Браун.

– Пані Робінсон? – здивовано перепитав секретар. – Нашій домогосподарці?

– Остерігайтеся жінок, на котрих не звертаєте уваги. Джеймсон – шахрай високого класу, чудовий актор, тому він став і хорошим психологом. Такі люди, як віконт, нікого не чують, крім себе, але цей чоловік умів слухати і, коли ви всі про нього забули, зумів підібрати матеріал для свого романтичного спектаклю. Він точно знав, яку взяти ноту, щоб ви не відчули фальші. Однак і він припустився грубого психологічного прорахунку, не подумавши про пані Робінсон.

– Не збагну, – сказав Бойл, – а вона тут до чого?

– Джеймсон не очікував, що двері будуть замкнені, – пояснив патер Браун. – Він знав: чоловіки, особливо такі безтурботні, як ви з вашим господарем, можуть без кінця і без міри твердити, що треба зробити те і те. Але якщо про це почує жінка, завжди є небезпека, що вона візьме та й зробить.