Хоча ретельно завите волосся було, без сумніву, перукою, у нього вистачило мудрості носити сиву перуку, як і личить немолодим людям.

– Щодо питання, яке вас цікавить, – сказав він, – відповідь на нього дуже проста. Я маю твердий намір залишити все своє майно синові, так само, як мій батько залишив його мені. І ніщо, чесно кажу, ніщо не змусить мене вчинити інакше.

– Красно дякую вам за ці відомості, – відповів юрист, – але ваша люб’язність дає мені сміливість сказати, що ви бачите все в занадто чорному світлі. Не думаю, щоб ваш син учинив щось страшне і ви визнали його негідним спадщини. Звісно, він може…

– Саме так, – сухо сказав сер Джон Масґрейв, – може. Чи не будете ви такі люб’язні зазирнути зі мною на хвилинку в сусідню кімнату?

Він повів їх у галерею, яку вони вже трохи розглянули крізь прочинені двері, і похмуро застиг перед почорнілими, насупленими портретами.

– Це сер Роджер Масґрейв, – сказав він, вказуючи на довговидого чоловіка в чорній перуці. – Він був одним із найгірших брехунів і негідників в мерзотні часи Вільгельма Оранського – навушник двох королів, вбивця двох дружин. Ось його батечко, сер Роберт, взірець чесності та добропорядності. Ось його син, сер Джеймс, один із найблагородніших якобістських мучеників і один із перших, хто пожертвував гроші на Церкву і на бідних. Чи зрозуміло тепер, що будинок Масґрейвів, його сила, честь, влада переходили від одного доблесного чоловіка до іншої через покоління, від діда до онука? Едуард I правив Англією чудово, Едуард III покрив Англію славою, і все ж слава ця виросла з тієї, першої, через безчестя і дурість Едуарда II, котрий плазував перед Гейвстоном і втік від Брюса. Повірте мені, пане Ґренбі, велич знатного будинку, велич самої історії – більше, ніж випадкові люди, котрі несуть її крізь століття. Спадщина наша переходила від батька до сина, так і буде надалі. Мого сина можете запевнити, що я не залишу свої гроші притулкові для бродячих кішок. Масґрейв буде успадковувати Масґрейв, поки стоїть світ.

– Авжеж, – задумливо сказав патер Браун, – розумію, що ви маєте на увазі.

– Будемо тільки раді, – сказав правник, – передати настільки приємне запевнення вашому синові.

– Атож, запевнення передати ви можете, – серйозно сказав господар. – Нехай не турбується, все відійде йому – і замок, і титул, і земля, і гроші. Є лиш один маленький і доволі особистий додаток. У жодному разі я не стану розмовляти з ним, поки живий.

Юрист дивився все так же шанобливо, але тепер вже й здивовано.

– Чому? Що ж таке він міг вчинити?

– Я приватна особа і джентльмен, – сказав Масґрейв, – так само, як і хранитель великого спадку. Син мій викинув щось настільки жахливе, що його не можна назвати не те що джентльменом, але й навіть людиною. Це – найгірший злочин у світі. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Дуґлас, коли Мерміон, його гість, хотів потиснути йому руку?

– Аякже, – відповів патер Браун.

– Короні віддаю я замок мій від темних льохів аж до зубців на мурі, – процитував Масґрейв. – Рука ж Дуґласа належить лиш мені.

Баронет повернувся до іншої кімнати і провів в неї своїх добряче приголомшених відвідувачів.

– Сподіваюся, тут ви трошки відпочинете, – сказав він тим же рівним тоном. – Якщо не маєте, куди подітися, то буду щиро радий надати вам замок на цю ніч.

– Дякую вам, сер Джон, – сказав священик нудним голосом. – Гадаю, що ми краще підемо.

– Я зараз же накажу опустити міст, – сказав господар і через кілька хвилин брязкіт величезної, химерної споруди наповнив замок, немов скрип жорен.

Іржавий механізм спрацював цього разу чудово, і вони знову опинилися на трав’янистому березі по той бік рову.

Ґренбі раптом пробрало до кісток.

– Що ж за витівку утнув його синочок?! – заволав він.

Патер Браун не відповів. Але коли вони зупинилися неподалік, в селі під назвою Ґрейстоунз, де їх прихистив заїзд «Сім зірок», правник із великим здивуванням виявив, що священик не збирається їхати далі. Він, без сумніву, намірявся триматися неподалік від замку.

– Не можу я залишити все як є, – серйозно сказав він. – Автомобіль я відішлю назад, і ви, природно, можете їхати разом із ним. Ви отримали відповідь на своє запитання, воно був нескладне: чи може ваша фірма позичити гроші на проекти молодого Масґрейва? Я ж на моє запитання відповіді не отримав – не дізнався, чи підходить цей чоловік для Бетті. Що ж, спробую з’ясувати, чи справді він вчудив щось жахливе чи це вигадки старого божевільного.

– Якщо хочете щось у нього вивідати, – зауважив юрист, – чому б вам не поїхати до нього? Навіщо вам стирчати в цій дірі, куди він навряд чи завітає?

– Який сенс ходити за ним по п’ятах? – заперечив його супутник. – Нерозумно підійти до модника на Бонд-стрит і сказати: «Вибачте, чи не вчинили ви часом найжахливіший злочин?» Якщо він достатньо поганий, щоб щось таке зробити, то він досить поганий і для того, щоб у цьому зізнатися. А ми навіть не знаємо, що це за злочин. Ні, є лише одна людина, котра знає і може це сказати з гордого дивацтва. Я буду триматися поблизу від нього.

І справді патер Браун намагався бути неподалік від дивака-баронета. Він справді зустрівся з ним, і не раз, причому трималися обидва з якнайбільшою ввічливістю. Баронет, незважаючи на свої роки, був досить рухливим. Його часто бачили в селі і на полях графства. Лише через день після прибуття патер Браун, вийшовши зі заїзду на мощений бруківкою базарний майдан, помітив здалеку темну постать, що великими кроками прошкує кудись. Баронет був дуже скромно одягнений, весь у чорному, але обличчя його здавалося ще більш владним у сильному сонячному світлі. Сріблястим волоссям, темними бровами і довгим підборіддям він нагадував Генрі Ірвінґа або іншого знаменитого актора. Незважаючи на сивину, постать його, як і обличчя, виражали силу, а паличку він ніс скоріше, як кийок, ніж як милицю. Шляхтич помахав священику рукою і заговорив із ним, так само прагнучи негайно перейти до суті справи, як і вчора, коли вразив гостей своїми одкровеннями.

– Якщо вас все ще цікавить мій син, – сказав він, виділивши останнє слово з крижаною байдужістю, – ви його навряд чи знайдете. Він тільки-но покинув країну. Між нами кажучи, я сказав би – втік із країни.

– Справді, – погодився патер Браун, серйозно дивлячись на баронета.

– Якісь люди з прізвищем Ґрунови намагалися дізнатися в мене, де він, – сказав сер Джон. – Я саме відправив телеграму, в якій повідомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навіть тут вийшло непорозуміння. Вчора я зібрався на пошту і запізнився на п’ять хвилин. Ви довго тут пробудете? Сподіваюся, що ви завітаєте до мене ще раз?

Коли священик переказав юристу цю невелику бесіду, той був і здивований і спантеличений.

– Чому капітан утік? – спитав він. – Хто ці люди, котрі його розшукують? Хто ж такі ці Ґрунови?

– На перше запитання я вам навряд чи відповім, – сказав патер Браун. – Можливо, виплив якийсь його таємний гріх. Швидше за все вони його шантажують. На інше запитання, гадаю, відповісти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – пані Ґрунова, а коротун – начебто її чоловік.

Наступного дня патер Браун увійшов до кімнати рано і кинув на ліжко свою чорну парасольку так, як пілігрим кидає патерицю. Виглядав він втомлено, під час його розслідувань це траплялося не рідко. Цього разу це була втома невдачі, але й утома успіху.

– Яка страшна історія!.. – сказав священик нудним голосом. – Треба було відразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледь увійшовши і побачивши, що там стоїть.

– Що ж ви побачили? – нетерпляче поцікавився Ґренбі.

– Я побачив лише один обладунок, – відповів патер Браун.

Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:

– Не далі як учора я мав намір сказати своїй племінниці, що тільки два типи чоловіків можуть сміятися, коли залишаться самі. Той, хто сміється сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Річ у тім, що він звіряє свій жарт або Богу, або нечистому. У будь-якому разі, у нього є внутрішнє життя. Цей чоловік, гадаю, звірявся дідькові. Йому було байдуже, чи почує його хто-небудь. Жарт самодостатній, якщо він досить низький.

– Про що ви патякаєте? – спитав Ґренбі. – Точніше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяє собі жартувати з його сатанинською Величністю?

Патер Браун подивився на нього і блідо посміхнувся.

– Ах, – сказав він, – в тому й жарт!..

Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченішою та важчою. Вона опустилася на них, немов сутінки, які щораз поступалися місцем темряві. Священик продовжував, стомлено знизивши голос і поклавши лікті на стіл:

– Я цікавився родом Масґрейвів. Це – відважна родина, і живуть вони довго, і навіть якщо тут усе так просто, гадаю, ви маєте почекати з виплатою.

– Ми до цього цілком готові, – відповів юрист, – і все ж безконечно це тривати не може. Старому майже вісімдесят, хоча він ще живчик. Люди в тутешньому готелі сміються і кажуть, що він ніколи не вмре.

Патер Браун різко схопився, що бувало з ним нечасто, але руки його залишалися на столі. Він подався вперед і зазирнув в обличчя співрозмовнику.

– Ось! – зойкнув він неголосно, але палко. – У цьому вся проблема. Як він помре? Як же він помре?

– Заради Бога, про що ви? – спитав Ґренбі.

– Я про те, – пролунав із напівтемряви голос священика, – що я знаю, який злочин скоїв Джеймс Масґрейв.

Ґренбі ледь вдалося придушити трепет, але він все ж спитав:

– Який?

– І справді найгірший у світі, – відповідав патер Браун. – У будь-якому разі, багато суспільств і цивілізацій вважають його таким. З давніх-давен, у племенах і в громадах, вони каралися жахливо. Як би там не було, тепер я знаю, що вчинив молодий Масґрейв і чому він це зробив.

– Що ж він вчинив? – поцікавився юрист.

– Він убив свого батька, – відповів священик.

Правник аж схопився зі стільця і подивився через стіл.

– Його батько в замку! – різко вигукнув він.

– Його батько в рові, – сказав священик. – Який же я дурень, що не здогадався відразу, коли щось не сподобалося мені в цих обладунках! Пам’ятаєте, як виглядає та кімната? Як ретельно вона прибрана і прикрашена? Дві схрещених бойові сокири по один бік каміна, дві – по інший. На стіні круглий шотландський щит, і такий самий, круглий і шотландський – на іншій стіні. Один бік вогнища охороняють лицарські обладунки, а по інший бік – порожнеча. Ніколи не повірю, що людина, котра прикрасила кімнату настільки симетрично, залишить несиметричною одну деталь. Звісно, там були й другі обладунки. Що ж з ними сталося?

Він почекав трохи, і потім продовжував вже спокійніше:

– Чим більше я думаю, тим більше переконуюся, що це дуже хороший план убивства. Він вирішує вічну проблему: куди подіти труп? Тіло може стояти всередині цих обладунків години, навіть дні, слуги будуть ходити і виходити з кімнати, поки вбивця не дочекається зручного випадку і, витягнувши його під покровом ночі, не кине в рів. А тоді як легко все піде! Якщо тіло занурене в стоячу воду, рано чи пізно в обладунках XIV століття залишиться один скелет – тож, виявлення його в рові старого прикордонного замку досить імовірне. Навряд чи хтось буде його там шукати, але якщо візьмуться, не знайдуть нічого, крім того самого скелета в обладунках. Але ж я про це здогадувався. Коли ви сказали, що я шукаю якісь сліди, то мали рацію. Я побачив сліди, глибоко вдавлені в берег, і збагнув: той, хто залишив їх, або занадто важкий, або ніс щось дуже важке. Так, до речі, з цієї маленької події можна витягти ще одну мораль. Пам’ятайте, коли я стрибнув, як кішка?

– У мене в голові мутиться, – сказав Ґренбі, – але я потроху вловлюю суть цього жаху. Добре, ви стрибнули, і що ж?

– Сьогодні на пошті, – сказав патер Браун, – я згадав, що баронет, за його словами, був там саме тоді, коли ми до нього з’явилися. Розумієте, що це означає? Це означає, що його не було в замку і повернувся він, поки ми його чекали. Ось чому ми чекали так довго. Коли я це збагнув, то раптово побачив все.

– Ну, – нетерпляче спитав правник, – що ж це було?

– Вісімдесятилітній стариган може ходити, – сказав патер Браун. – Він навіть може розгулювати по полях собі на втіху. Але дідусь не може стрибати. У нього це вийде ще гірше, ніж у мене. Так, якщо баронет повернувся, поки ми чекали, він мав прийти, як і ми, перестрибнувши через рів, – міст і пізніше не опустили. Я скоріше припущу, що він сам не дав йому опуститися, щоб відкласти прихід небажаних гостей, – міст дуже швидко полагодили. Але це не має значення. Коли я побачив смішну картинку – сивочолий чоловік у чорному скаче через рів, то вже знав, що цей чоловік молодий, переодягнений старим. Ось вам і вся історія.

– Ви хочете сказати, – повільно вимовив Ґренбі, – що цей милий юнак вколошкав свого батечка, сховав тіло в обладунки, а потім у рів, змінив зовнішність, і так далі?

– На його щастя, вони з батьком дуже схожі, – сказав священик. – Ви бачите за цими портретами, яка велика в родині сімейна схожість. І потім: ось ви кажете, що він змінив свою зовнішність. Але в якомусь сенсі будь-який одяг – маскарад. Старий приховує себе під перукою, молодик – під іноземною борідкою. Коли він поголився й одягнув перуку на свою стрижену голову, то став точнісінько, як татусь, ну, підгримувався трішечки. Гадаю, тепер ви розумієте, чому він із такою ввічливістю радив вам приїхати сюди наступного дня і в автомобілі. Сам він приїхав уночі, потягом. Він випередив вас, вчинив злочин, переодягнувся і був готовий до перемовин.

– Ох, – сказав задумливо Ґренбі, – готовий до перемовин!.. Ви, певна річ, хочете сказати, що справжній баронет вів би інакше?

– Він би просто сказав вам, що капітан не отримає ні пенса, – пояснив священик. – Як не дивно, тільки вбивство могло стати цьому на заваді. Але я хочу, щоб ви оцінили всю хитрість того, що він сказав вам. Його план відповідав кільком завданням одразу. Ці росіяни шантажували його за якийсь злочин, гадаю, за зраду під час війни. Йому ледве вдалося втекти, і, можливо, він послав їх помилковим слідом у Ригу. А найвишуканіша його вигадка – це слова про те, що він визнає сина спадкоємцем, але не людиною. Хіба ви не бачите? Так, вона гарантувала post obit, але ще й дозволяла те, що незабаром стане найбільшою проблемою.

– Я бачу тут кілька проблем, – сказав Ґренбі, – яку з них ви маєте на увазі?

– Якби навіть сина не позбавили спадщини, – сказав патер Браун, – виглядало б щонайменше дивним, що батько з ним ніколи не зустрічається. Зречення вирішувало це питання. Так що залишалася лише одна заковика. Мабуть, він і зараз над нею міркує. Як же теперішній господар помре?

– Я знаю, як він мав би померти, – сказав Ґренбі.

Слуга церкви, здавалося, був занурений у свої думки.

– Але і це не все, – задумливо сказав він. – У цій теорії йому подобалося щось… ну, щось теоретичне. Розум його бридко радів, коли він зізнався, граючи одну роль, що скоїв злочин в іншій ролі. Ось що я розумію під інфернальною іронією, під жартом, який можна розповісти нечистому. Сказати вам те, що назвали б парадоксом? Коли ти – в самому серці пекла, дуже приємно говорити правду, та так, щоб ніхто нічого не второпав. Ось чому він із таким задоволенням видавав себе за іншого, а потім зневажив сам себе, як того і заслуговує. Ось чому він сміявся сам у картинній галереї.

Ґренбі аж підскочив на стільці, ніби його ривком повернули до простих, життєвих справ.

– Ваша племінниця! – зойкнув він. – Адже її матінка хотіла, щоб вона вийшла заміж за Масґрейва! Мабуть, справа тут у багатстві і титулі?

– Атож, – сухувато відповів патер Браун. – Сестра моя дуже цінує розсудливий і пристойний шлюб.