– Це не квадрат, один із куточків відрізаний. До чого це, як гадаєте?

– Дідько його знає! – сердито кинув медик. – Підіймімо бідолаху, він уже не дихає.

– Краще облишмо все, як є, і повідомимо поліцію.

Патер Браун, як і раніше, не відривав очей від записки. Виходячи, він затримався біля столу й узяв маленькі ножиці.

– Ага, ось чому він це зробив, – відкриття, здавалося, втішило його. – Та тільки навіщо?

По чолу священика побігли зморшки.

– Не забивайте собі голову дурницями, – гаряче запротестував Герріс. – Це була примха, черговий вибрик, яких у нього були тисячі. До того ж весь папір так обрізаний.

І він вказав на невеликий стосик чистого паперу, що лежав на маленькому столику віддалік. Священик узяв один аркуш – він був такої ж форми, як і записка.

– Точно такий же, – сказав він, – а ось і відсутні шматочки.

На обурення медика, священик став їх лічити.

– Ну ось, – патер Браун винувато посміхнувся, – два-дцять три аркуші і двадцять два обрізки. Ви, бачу, поспішаєте повернутися в будинок.

– Кому з нас піти до дружини? Гадаю, краще вам. А я викличу поліцію.

– Як скажете, – безпристрасно кинув священик і вийшов на ґанок.

Там він застав іншу драму або скоріше бурлеск. Головний її герой, довготелесий товариш слуги Божого, Фламбо, стояв у давно забутій ним бійцівській стійці над розпростертим на землі Аткінсоном, котрий борсався біля сходів, теліпаючи черевиками в повітрі. Його прогулянковий ціпок і габік валялися на доріжці. Не витримавши нарешті батьківської опіки колишнього короля злодіїв, Аткінсон спробував збити його з ніг, що було дещо ризиковано навіть після того, як монарх зрікся трону. Фламбо приготувався до відповідного стрибка, але тут його плеча торкнулася рука патера Брауна:

– Не сваріться з Аткінсоном, друже мій. Даруйте йому, прийміть його вибачення і відпустіть спати. Не сміємо вас затримувати, пане.

Той невпевнено зіп’явся на ноги, зібрав свої розкидані речі і пішов геть.

– А де індус? – спитав священик вже без тіні гумору.

До них приєднався лікар і, не змовляючись, усі троє повернули в сад до порослого травою горбочка під неспокій-ними фіолетовими кронами, де тільки-но в молитовному екстазі гойдався темношкірий факір. Але його там не було.

– Ну ось, все ясно, його порішив той темнолиций бовван.

Медик люто тупнув ногою.

– Ви ж не вірите в магію, – спокійно заперечив священик.

– Анітрохи! Я зі самого початку терпіти його не міг, завжди вважав шахраєм, але якщо він і справді чародій, то він мені ще в стократ гидкіший.

Лікар люто вертів очима.

– Він утік, але що з того? – заперечив Фламбо. – Провину його цим не доведеш, в суд не викличеш і з вигадками про самогубство через навіювання до констебля не підеш.

Священик зник у господі, час було повідомити дружині про те, що трапилося. Незабаром він з’явився, змарнілий і засмучений, але і потім, коли все з’ясувалося, їхня розмова залишилася в таємниці.

Фламбо, котрий тихо перемовлявся з медиком, замовк при наближенні того, кого не чекав назад так швидко. Але, навіть не зиркнувши на приятеля, патер Браун відвів убік Герріса:

– Ви викликали поліцію?

– Так, вона прибуде хвилин за десять.

– У мене до вас прохання, – безпристрасно продовжував священик. – Я, знаєте, колекціонер – збираю дивовижні історії. Майже завжди в них є якась дрібиця, що її не вліпиш у поліційний протокол, на зразок нашого теперішнього приятеля-індуса. Ось я і хочу вас просити, щоб ви описали все, що сталося, але тільки для мене, без права на розголос. Справа у вас тонка, і, здається, ви опустили багато подробиць. Священикам, як і лікарям, доводиться зберігати таємниці, і, що б ви не написали, все залишиться між нами. Прошу вас, напишіть все, що знаєте.

Трохи схиливши голову набік, лікар напружено слухав, потім, впритул глянувши на співрозмовника, сказав: «Згоден» і кинувся в кабінет. За ним грюкнули двері.

– Ходімо на веранду, Фламбо, – попросив француза священик. – Там сухо, і ми покуримо собі на лавці. У мене нікого немає ближчого за вас, тому хочу побалакати або, правильніше, помовчати з вами.

Вони влаштувалися яканайзручніше, і, всупереч звичаю, патер Браун прийняв запропоновану йому сигару. Він мовчки міркував, а дощ стукотів у них над головами.

– Так, друже мій, дивна історія, – сказав він нарешті.

– Неймовірно дивна. – Фламбо зіщулився, немов від холоду.

– Ви кажете «дивна», й я кажу «дивна», але розуміємо ми під цим різне, – заперечив священик. – Новітній здоровий глузд змішав в одне два різних поняття: ми називаємо таємницею все чудове і водночас заплутане. Від дива завмирає серце, але суть його проста. На те воно і диво, і послане нам Богом чи дияволом, а не петляє кривими стежками природи і людських жадань. Ви вважаєте, що побачили диво тому, що тут сталося незрозуміле: прийшов підступний індус і приманив нещастя. Я зовсім не хочу сказати, що справа обійшлася без раю чи пекла, бо лише їм відомий ланцюг причин і наслідків, через які люди чинять дивні гріхи. Але мені відомо лише одне: якщо ви маєте рацію і справа в магії, отже, це диво, і немає ніякої таємниці, точніше, немає нічого складного, бо диво незбагненне, але шляхи його прості. Однак простотою тут і не пахне.

Стихла було буря повернулася з новою силою, і з потужним гулом дощу злився неголосний гуркіт грому. Священик почекав, поки з сигари впав попіл, і знову озвався:

– Все тут таке заплутане, все до неподобства складне і дуже далеке від прямизни ударів неба чи пекла. Як по петляючому сліду впізнають равлика, так і тут я чую хитрі повадки людини.

Лупнувши гігантським білим оком, небесне склепіння знову вкрилося темрявою, і патер Браун продовжував:

– І саме тут підлий, підліший за все інше, цей обрізаний аркуш паперу. Він гірший, ніж кинджал, який проштрикнув Квінтону серце.

– Це ви про записку, де він написав, що зводить рахунки з життям?

– Так, про аркуш, де написано: «Я вбиваю себе сам, але все ж мене вбили». Він неправильно обрізаний, друже мій, нічого гіршого я не зустрічав у цьому грішному світі.

– Там просто бракує шматочка. Квінтон, видно, обрізав так свій папір.

– Отже, він обрізав його дивно і, більше того, огидно. Слухайте, Фламбо, певна річ, Квінтон упокоївся, Господи, врятуй душу його. Він був зіпсованою людиною, але ж художником – справжнім. Чудово володів і пензлем, і пером. Навіть у його нерозбірливому почерку видно витонченість і сміливість ліній. Не можу вам довести, я не вмію доводити, але чим хочете поручуся: він ніколи не обкарнав би так аркуш паперу. Якби забаглося його обрізати, підігнати, переплести, та що завгодно, рука мистця зробила б зо-всім інший рух. Ви тільки уявіть собі цей аркуш: який жахливий, дикий, обурливий обріз – ось такий! Невже не пам’ятаєте?

Тліючим кінчиком сигари священик швидко креслив у повітрі неправильні квадрати. «Як вогняні руни вночі, – по-думалося Фламбо, – загадкові письмена, що зачаїли загрозу, про яку він згадував нещодавно». Відкинувшись на спинку лави, священик затягнувся сигарою і закотив очі догори. Фламбо відволік товариша:

– Припустімо, кутики обрізав не він, але до чого тут самогубство?

Патер Браун продовжував дивитися вгору не відповідаючи. Нарешті він вийняв сигару з рота і сказав:

– Ніякого самогубства не було.

Фламбо здивовано глянув на нього:

– Тоді навіщо він у ньому зізнався?

Священик знову подався вперед, поставив лікті на коліна, опустив погляд і виразно, але тихо вимовив:

– Він у ньому не зізнавався.

Сигара випала з рук Фламбо.

– Отже, це фальсифікація?

– Ні, написано його рукою.

– Ото ж бо й воно! – в запалі гукнув Фламбо. – Людина своєю рукою пише на аркуші паперу: «Я вбиваю себе сам…»

– На кепсько обрізаному аркуші паперу, – спокійно поправив його патер Браун.

– Яке це має значення, матері його ковінька?

– Там було двадцять три аркуші і двадцять два обрізки, – патер сидів нерухомо, – один шматочок знищений. Легко припустити – якраз його бракує в записці. Вам це не навіює ніяких роздумів?

Світло думки осяяло обличчя Фламбо:

– Мабуть, там було щось написано, щось на кшталт: «Не вірте, якщо скажуть», або «Хоча».

– Як кажуть діти, тепер тепліше, – кивнув слуга Божий. – Та тільки шматочок був крихітний, на ньому не вмістити навіть слова. Вам не спадає на гадку якийсь значок, трохи більший за кому, який міг би стати доказом? Його й довелося прибрати тому, хто продав душу нечис-тому…

– Щось не второпаю, – гмукнув помовчавши Фламбо.

– А що б ви сказали про лапки? – спитав Браун, відкинувши сигару, вогник якої прорізав темряву, як падаюча зоря.

Від подиву Фламбо наче онімів, а священик терпляче продовжував, немов втовкмачував основи грамоти:

– Не треба забувати, що Квінтон жив уявою. Він писав повість про знахарство та магію Сходу, йому…

Позаду з тріском розчахнулися двері, і з них вийшов лікар у капелюсі. Він на ходу простягнув патерові Брауну пухкий конверт:

– Ось документ, про який ви просили. А мені вже час. Бувайте.

– На добраніч, – в спину йому відповів священик.

Медик віддалявся швидким кроком. З розчинених дверей на двох друзів падало світло від газового ліхтаря. Слуга Божий розпечавав конверт і прочитав таке послання:

«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.^[5] Інакше кажучи, будь прокляті ваші всевидющі очі! Невже щось криється за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, із самого дитинства моїм богом була природа, я вірив лише в інстинкти та функції людського організму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’єру медика, я розводив мишей і павуків, і бачив у людині досконалу тварину, що вважав найзавиднішою долею. Невже у ваших мареннях щось є? Мені здається, я занедужав.

Я покохав дружину Квінтона. Що тут поганого? Я слідував велінням природи, що світ рухається любов’ю. І чесно гадав, що їй зі мною буде краще, ніж із Квінтоном, бо шаленець і мучитель набагато гірший, ніж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усі факти з неупередженістю вченого – зі мною їй, без сумніву, було б краще.

Мої погляди дозволяли мені вбити його. Від цього вигравали всі, навіть він сам. Але як здорова тварина, я зовсім не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене ніхто не запідозрить. І така нагода трапилася нині вранці.

Я тричі заходив сьогодні до Квінтона. Першого разу він патякав без угаву про свою нову містичну повість «Прокляття відлюдника». Я застав його над рукописом. Мій пацієнт негайно відклав усе, розповів сюжет: англійський полковник накладає на себе руки, піддавшись навіюванню індуса-відлюдника, показав останні сторінки і прочитав уголос заключні рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумію, яка все ще вражала своїм гігантським зростом. Із зусиллям спершись на лікоть, він підвівся і шепнув племіннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторінка. То був рідкісний шанс – один із тисячі. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступність задуманого.

Тут і дві інших обставини склалися на мою користь: ви запідозрили індуса і знайшли кинджал, який міг служити йому знаряддям. Я непомітно запхав кинджал у кишеню, повернувся до Квінтона і дав йому снодійне. Він не хотів балакати з Аткінсоном, але я його змусив, бо важливо було продемонструвати, що він був живий, коли я виходив. Квінтон ліг в оранжереї, а я трохи затримався в кабінеті. Знадобилося півтори хвилини, щоб зробити все необхідне, я дуже меткий. Рукопис я закинув у камін – залишився тільки попіл. Лапки псували справу, й я обрізав кутик. Для повного реалізму я відхопив кутики в усьому стосі чистого паперу і вийшов, твердо знаючи, що Квінтон живий і спить в оранжереї і що його зізнання в самогубстві лежить на видному місці стола.

Останній крок був найзухвалішим. Збрехавши, що виявив труп, я кинувся в оранжерею першим, затримав вас запискою і встромив у Квінтона кинджал. Я не часто вагаюся. Через снодійне моя жертва була в забутті, й я поклав його кисть на руків’я. Ніхто, крім хірурга, не міг би так спрямувати кривий ніж, щоб потрапити прямо в серце. Невже ви помітили і це?

Але тут сталося непередбачуване: природа відвернулася від мене. Я немов охляв. Відчуваю, що зробив погане, і мені відмовляє розум: при думці, що ви все знаєте і я не буду жити під тиском цього тягара сам-один, якщо одружуся і матиму дітей, мене охоплює нерозважлива радість. Не знаю, що це? Божевілля? Чи, можливо, що докори сумління і справді існують, як у героїв Байрона? Закінчую, бо більше не можу.

Джеймс Ерскін Герріс».

Старанно складений лист уже лежав у нагрудній кишені патера Брауна, коли почувся дзвінок з-за дверей і на порозі заблищали мокрі плащі поліціянтів.