Молодик у бриджах, із жвавим відкритим обличчям, грав у гольф на полі, паралельному до морського берега, де сутінки забарвили все в сірий колір. Грав він сам із собою і не кутуляв м’яч надарма, а відпрацьовував прийоми з якоюсь ретельною люттю, наче акуратний невеликий ураган.
Він швидко навчився багатьом іграм, але йому хотілося вчитися трохи швидше, ніж це можливо, і тому він став явною жертвою тих привабливих афер, які обіцяють навчити гри на скрипці за шість уроків, а французькій – заочно. Він дихав свіжим повітрям дуже обнадійливих запрошень і пригод, а зараз був особистим секретарем у адмірала сера Майкла Крейвена, котрий мав великий будинок і парк, трохи віддалік від моря.
Він був честолюбний і не мав наміру все життя бути чиїмось секретарем, але він був розумний і знав, що найкращий спосіб піти з секретарів – стати хорошим секретарем. Жевжик і став ним, навчившись розправлятися зі стосами листів так само швидко та зосереджено, як із м’ячем. Зараз він бився з листами сам, на власну руку: останні півроку адмірал був у плаванні, і його чекали додому через кілька днів, а то й годин.
Гарольд Гаркер бадьоро і хутко зійшов на гребінь між полем і морем і, глянувши на берег, побачив щось дивне. Бачив нечітко, бо сутінки з кожною хвилиною збиралися під грозовими хмарами, але на мить йому примарився сон із далекого минулого або драма, розіграна примарами іншого століття.
Захід догорав мідними та золотими пасмами над останнім шматочком моря, який здавався швидше чорним, ніж синім. Але ще чорнішими в яскравому сяйві призахідного сонця, чіткі, як силуети в театрі тіней, пройшли двоє чоловіків у трикутних капелюхах, при шпагах, немов вони щойно зійшли з дерев’яних кораблів Нельсона. Така галюцинація була б неприродною для Гаркера, якби він навіть був схильний до галюцинацій. Він належав до того нетерплячого і науково орієнтованого типу, якому легше уявити літаючий корабель із майбутнього, ніж вітрильник із минулого. Тому юнак дійшов цілком адекватного висновку, що і футурист може вірити своїм очам. Його ілюзія тривала лише секунду.
З іншого погляду видовище виявилося незвичайним, але цілком імовірним. Від моря йшли один за одним, один – ярдів на п’ятнадцять позад іншого, пересічні сучасні офіцери флоту, але в тій майже екстравагантній формі, яку моряки вдягають тільки в особливому випадку, скажімо, коли їх відвідує особа королівської крові. У того, хто йшов попереду, мабуть, не підозрюючи про того, хто йшов позаду, Гаркер відразу розгледів орлиний ніс і гостру борідку свого адмірала. Чоловіка позад нього він не знав. Зате він знав, чому вони так одягнені. Знав, що коли судно адмірала приходить у сусідню гавань, його відвідує найвища особа. Це й пояснювало парадну уніформу. Та він знав і моряків, принаймні адмірала, і не міг збагнути, чому адмірал зійшов на берег у такій одежі, коли він міг миттєво перевдягнутися в цивільне або хоча б у буденний мундир. Що-що, а це було не в його дусі, і надовго залишилося однією з головних таємниць нашої таємничої історії. Тоді ж обриси фантастичних одностроїв на тлі оголених декорацій – темного моря та піску – нагадували якусь комічну оперу Пінафора.[7]
Другий чоловік був ще дивніший, незважаючи на акуратний мундир лейтенанта. Особливо незвичною була його поведінка. Він ішов нерівною, неспокійною ходою, то швидко, то повільно, немов не міг зважитися, чи наздоганяти йому адмірала. Адмірал був глухуватий і не чув кроків на м’якому піску, але кроки ті, якби на них натрапив якийсь детектив, породили б сотню припущень – від кульгавості до танцю. Смагляве обличчя було затемнене сутінками, очі блищали і сяяли, підкреслюючи збудження. Один раз він навіть побіг, але раптом знітився до недбалого повільного пересування. Потім він зробив те, що, на погляд Гаркера, жоден офіцер флоту не зробив би навіть у божевільні. Він оголив шпагу.
У цей момент дивної вистави обидва силуети зникли за мисом, і секретар, котрий спостерігав за ними, зауважив тільки, як смаглявий незнайомець безтурботно зрубав квітку. Мабуть, він більше не намагався нагнати адмірала. Однак Гаркер задумався і простояв там якийсь час, а вже потім заклопотано попрямував до дороги, що бігла повз ворота садиби і довгим вигином спускалася до моря.
З цього звивистого манівця і мав прийти адмірал, якщо взяти до уваги, звідки він ішов, і припустити, що він має намір прийти додому. Стежка між морем і полем для гольфа завертала відразу за мисом і, ставши дорогою, поверталася до Крейвен-гаузу. Тому секретар зі звичною своєю імпульсивністю кинувся до неї, щоб зустріти господаря, коли той поверне до дому, але адмірал додому не йшов.
Ще дивовижніше було те, що і секретар не йшов туди. У будь-якому разі, він затримався на багато годин, зродивши в садибі подив і тривогу.
За колонами і пальмами цієї занадто розкішної вілли очікування переростало в хвилювання. Дворецький Ґрайс, великий жовчний чолов’яга, напрочуд мовчазний і з панами, і зі слугами, проявляв певний неспокій, вештаючись у головній залі і споглядаючи у вікно тераси білу дорогу до моря. Меріон, сестра і домогосподарка адмірала, з таким же орлиним носом, але ще зарозумілішим поглядом, була балакуча та гостра на язик, а в хвилюванні голос її ставав пронизливим, як у папуги. Донька адмірала, Олівія, була смаглява та замріяна, зазвичай вона неуважно мовчала, а то і журилася. Тому переважно балакала її тітка. Але племінниця могла раптово і дуже мило засміятися.
– Не розумію, чому їх досі немає, – сказала старша леді. – Листоноша бачив, як адмірал ішов із берега з цим жахливим Руком. І чому його звуть лейтенантом?
– Може, – сумно припустила панночка, – тому, що він лейтенант…
– Не знаю, навіщо адмірал його тримає, – пирхнула тітка, ніби мова йшла про покоївку. Вона дуже пишалася братом і завжди називала його «адмірал», але її уявлення про флотську службу були не зовсім чіткими.
– Авжеж, Роджер похмурий і мовчазний, – відповіла Олівія, – але це не завадить йому стати хорошим моряком.
– Моряком! – обурилася тітка, знову вражаючи справжнім папужим тембром. – Я їх уявляю інакше. «Любила юнка моряка», як співали, коли я була молода. Тільки подумайте! Ні веселощів, ні хоробрості, нічого. Він не співає, не танцює матроських танців…
– Однак, – серйозно зауважила племінниця, – і сам адмірал танцює не так уже й часто.
– Ох, ти знаєш, що я маю на увазі! – не вгамовувалася тітка. – У ньому немає ні жвавості, ні бадьорості. Той секретар і то кращий.
Сумне обличчя Олівії перемінив її гарненький сміх.
– Гаркер уже точно станцював би для вас, – зауважила вона, – і сказав би, що вивчився по книзі. Він постійно все вчить… – дівчина раптово замовкла і зиркнула на стиснуті тітчині губи. – Не втямлю, чому його немає, – додала вона.
– Я не про Гаркера хвилююся, – відповіла тітка, встала і визирнула у вікно.
Вечірнє світло давно стало з жовтого сірим і тепер перетворювалося на біле, у міру того як місяць вставав над прибережною рівниною, де виднілися лише викривлені дерева навколо ставка та нижче, на горизонті, стара рибальська таверна «Зелений чоловічок». Жодної живої душі не було ні на дорозі, ні на рівнині. Ніхто не бачив ні чоловіка в трикутному капелюсі, котрий на початку вечора показався біля моря, ні його ще дивнішого супутника. Ніхто не бачив і секретаря, котрий бачив їх.
Тільки після опівночі секретар увірвався в будинок і підняв усіх на ноги. Його примарно-біле обличчя здавалося ще блідішим, коли поруч стояв солідний інспектор поліції. Але червоне, грубе, байдуже обличчя було більше схоже на маску фатуму, ніж бліде та перелякане. Жінкам повідомили з усією можливою обачністю, що адмірала Крейвена випадково знайшли в брудних водоростях і твані в ставку, під деревами – він потонув.
Кожен, хто знайомий із Гарольдом Гаркером, збагне, що, незважаючи на хвилювання, до ранку він приготувався стати якнайкориснішим. Молодик покликав для особистої розмови інспектора, котрого зустрів уночі на дорозі біля «Зеленого чоловічка», і допитував його, як сам інспектор міг би допитувати котрогось селюка. Але інспектор Бернс, чоловік ґрунтовний, був чи то занадто дурний, чи то занадто розумний, аби ображатися через дрібниці. Незабаром виявилося, що він зовсім не такий дурний, як виглядає, бо відповідав на палкі розпитування повільно, але розумно та логічно.
– Отже, – сказав Гаркер (голова його була переповнена книгами на кшталт «Стань детективом за десять днів»), – отже, це старий трикутник: нещасний випадок, самогубство й убивство.
– Нещасного випадку бути не може, – відповів поліціянт. – Ще не стемніло, ставок за п’ятдесят ярдів від дороги, а дорогу він знав, як свій ґанок. Для нього впасти в цей ставок – все одно що влягтися в калюжу. І самогубство малоймовірне. Адмірал був чоловік бадьорий, процвітаючий, дуже заможний, майже мільйонер, – правда, це нічого не доводить. І в особистому житті у нього ніби все гаразд… Ні, його б я ніяк не запідозрив у самогубстві.
– Ну от, – таємниче стишив голос секретар, – отже, у нас залишився третій варіант.
– Не варто занадто поспішати і з цим, – сказав інспектор до прикрості вічно квапливого Гаркера. – Хотілося б з’ясувати одну-дві речі. Наприклад, щодо майна. Хто це успадкує? Ви, його особистий секретар, щось знаєте про заповіт?
– Я не такий уже й особистий секретар, – пояснив Гаркер. – Його адвокати – Вілліс, Гардман і Дайк, Саттфордська Хай-стрит. Мабуть, заповіт у них.
– Що ж, доведеться завітати до них, – зітхнув інспектор.
– Ходімо зараз же, – сказав нетерплячий секретар.
Він неспокійно пройшовся по кімнаті і знову вибухнув:
– А що з тілом, інспекторе?
– Доктор Стрейкер оглядає його в поліції. Результати будуть десь за годину.
– Не занадто скоро, – сказав Гаркер. – Ми заощадимо час, якщо зустрінемося з лікарем у юристів.
Він запнувся, поривчастість його раптово змінилася збентеженням.
– Послухайте, – сказав він, – я хотів би… ми всі хотіли б, якщо можливо, подбати про неї… про доньку бідолашного адмірала. Вона просила, може, це і нісенітниця, але не варто їй відмовляти. Їй треба порадитися з приятелем, котрий зараз у місті. Це такий собі Браун, якийсь патер чи пастор. Вона дала мені адресу. Я не дуже люблю священиків, але…
Інспектор кивнув.
– Я їх зовсім не люблю, але я високо ціную патера Брауна, – сказав він. – Я бачив його в одній цікавій справі, коли вкрали коштовності. Йому б стати поліціянтом, а не священиком.
– Чудово, – сказав секретар, ідучи. – Нехай він також прийде до юристів.
Так і вийшло, що, коли вони поспішно прибули в сусіднє місто, щоб зустрітися з доктором Стрейкером у конторі, вони виявили там патера Брауна. Він сидів, поклавши руки на свою важку парасольку, і з приємністю балакав із тим компаньйоном цієї фірми, котрий зараз працював. Доктор Стрейкер також прибув, але, мабуть, тільки що, бо акуратно укладав рукавички в циліндр, а циліндр на столик.
Судячи з лагідного і круглого обличчя священика і тихого сміху сивого юриста, з котрим він розмовляв, лікар ще не повідомив їм сумну звістку.
– Все ж таки хороший день, – промовляв священик. – Буря, схоже, минула нас. Були великі чорні хмари, але я не помітив і краплі дощу.
– Ні краплі, – погодився правник, бавлячись ручкою. Це був третій компаньйон, пан Дайк. – А тепер на небі ні хмаринки. Прямо святковий день. – Він побачив відвідувачів, поклав ручку і встав. – А, Гаркер, як справи? Я чув, адмірала чекають вдома.
Тут озвався секретар, і голос його глухо рознісся кімнатою.
– На жаль, ми принесли погану звістку. Адмірал Крейвен утонув, так і не діставшись до будинку.
Навіть повітря цієї контори змінилося, хоча люди й не рухалися. Вони дивилися на молодика, немов жарт застиг у них на устах. Обидва повторили слово «утонув» і глянули один на одного, потім – знову на вістуна і стали його неголосно розпитувати.
– Коли це сталося? – поцікавився священик.
– Де його знайшли? – спитав юрист.
– Його знайшли, – сказав інспектор, – у ставку біля берега, неподалік від «Зеленого чоловічка». Він був весь у багні та водоростях, могли й не впізнати, але доктор Стрейкер… Що таке, патере Браун? Вам зле?
– «Зелений чоловічок», – сказав патер Браун, сіпнувшись. – Даруйте… Вибачте, що я так засмутився…
– Засмутився? – здивувався поліціянт. – Чим же ще?
– Мабуть, тим, що він у зеленій твані, – сказав слуга Божий зі слабкою посмішкою. І додав твердіше: – Я думав, що це морські водорості.
До цього часу всі дивилися на священика, вочевидь, вважаючи, що він з’їхав з глузду. І все ж найбільше здивував їх не він, після мертвої мовчанки озвався лікар.
Доктор Стрейкер привертав увагу своєю зовнішністю: високий і незграбний, він був одягнений цілком коректно, але так, як одягалися лікарі років сімдесят тому. Відносно молодий, він носив довгу темну бороду, розправляючи її поверх жилетки, і в контрасті з нею його гарне обличчя здавалося напрочуд блідим. Псувало його щось дивне в погляді – не косий погляд, але ніби натяк на зизоокість. Всі помітили це, бо промовляв той владно, хоча сказав небагато:
– Раз ми дійшли до подробиць, доведеться уточнити. – І відчужено додав: – Адмірал не втонув.
Інспектор повернувся з несподіваною спритністю і швидко спитав:
– Про що ви?
– Я тільки-но оглянув тіло, – сказав Стрейкер. – Смерть настала від удару в серце вузьким лезом, на кшталт стилета. А вже потім, через якийсь час, тіло сховали в ставку.
Патер Браун дивився на Стрейкера так жваво, як він рідко на когось дивився, і, коли всі покинули контору, завів із ним балачку на зворотному шляху. Їх ніщо не затримало, крім доволі формального питання про заповіт. Нетерплячку юного секретаря підігрівали професійні церемонії юриста. Нарешті такт священика (а не влада правоохоронця) переконав пана Дайка, що таємницю робити ні з чого, і він із посмішкою визнав, що заповіт цілком пересічний: адмірал залишив усе єдиній спадкоємиці, і немає жодних причин це приховувати.
Лікар і священик повільно йшли дорогою з міста до садиби. Гаркер вирвався вперед, прагнучи, як завжди, потрапити кудись, але цих двох більше займала бесіда, ніж дорога. Високий лікар досить загадковим тоном сказав низенькому священику:
– Що ви про це думаєте, патере Браун?
Той пильно глянув на нього і відповів:
– Та, бачите, дещо я думаю, але труднощі в тому, що я ледь знаю адмірала, хоча добре знайомий із його донькою.
– Адмірал, – похмуро сказав медик, – з тих, про кого кажуть, що у них немає жодного ворога.
– Гадаю, ви хочете сказати, – зауважив священик, – що ще про щось пліткують?
– Це не моя справа, – поспішно і різкувато сказав Стрейкер. – Він бував у поганому настрої. Якось він погрожував подати на мене в суд за одну операцію, але, мабуть, передумав. Мені здається, він міг образити підлеглого.
Погляд патера Брауна спинився на секретареві, котрий крокував далеко попереду, і, придивившись, збагнув, чому той поспішає: ярдів за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олівія.
Незабаром секретар наздогнав її, і весь інший час священик спостерігав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з відстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик і знав, чим саме, то промовчав. Коли вони дійшли до повороту до будинку лікаря, він тільки сказав:
– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповіли.
– Чого б це мені?… – різко сказав лікар, обернувся і пішов, не пояснивши, як закінчив би він запитання: «Чого б це мені розповідати?» або «Звідкіля б мені ще щось знати?».
О проекте
О подписке