Август

На вулиці Мостакер жила собі одна молода жінка, яка невдовзі після свого весілля втратила чоловіка – він загинув через нещасний випадок – і тепер сиділа бідолашна й покинута у своїй маленькій кімнатці та чекала на появу дитини, яка вже не знатиме свого батька. А оскільки вона зосталася зовсім сама, то всі її думки кружляли довкола очікуваної дитини – яких тільки благ вона їй не бажала і яких тільки багатств їй не вигадувала, про яку тільки розкіш для неї не мріяла. Кам’яний будинок із дзеркальними шибками й водограєм у саду здавався їй більш-менш придатним житлом для її малюка, а щодо його майбутнього, то він повинен стати принаймні професором або королем.

Поряд із бідолашною жінкою Елізабет мешкав один старий чоловік, який майже не виходив на вулицю, а коли це траплялося, то перед людьми поставав маленький сірий дідок у шапочці з китичкою та зеленою парасолькою, спиці якої були виготовлені ще з китового вуса, як у давні часи. Діти боялися його, а дорослі вважали, що в нього, напевно, є якісь причини, щоб так сторонитися людей. Його довгенько ніхто не бачив, але подеколи увечері з його маленького старенького будиночка линула ніжна музика, немовби зроджена багатьма маленькими ніжними інструментами. Тоді дітлахи, проходячи мимо, запитували своїх матерів, чи це, бува, не янголи співають або, може, русалки, але матері нічого про це не знали й тільки відповідали: «Ні, ні, це, напевне, музична шкатулка».

Цей чоловічок, якого сусіди називали паном Бінсвангером^[33], у дивний спосіб приятелював із фрау Елізабет. Вони ніколи не розмовляли одне з одним, але, проходячи повз вікна будинку своєї сусідки, старенький пан Бінсвангер щоразу люб’язно вітався з нею, а вона вдячно кивала йому у відповідь і була дуже приязно налаштована до нього. Вони обоє розмірковували так: якщо мені стане зовсім сутужно, то я, звісно, звернуся за порадою до сусіднього будинку. І коли починало сутеніти, і фрау Елізабет, сидячи біля вікна, сумувала за загиблим коханим та думала про свою дитятку й віддавалася мріям, пан Бінсвангер тихенько відчиняв стулку вікна, і з його темної кімнати линули тихі сріблисті звуки заспокійливої музики, наче місячне сяйво з розірваної хмари. А біля заднього вікна росло кілька старих гераней, які він, хоча й забував поливати, стояли завжди зеленими, на них було багато цвіту, і вони ніколи не в’янули, тому що фрау Елізабет щоранку поливала їх і доглядала за ними.

Стало повертати на осінь, й одного непогожого вітряного дощовитого вечора на вулиці Мостакер не було жодної душі, і ось бідолашна жінка відчула, що настав її час, їй стало лячно від того, що вона самотня. Проте ближче до півночі прийшла якась старенька жінка з ліхтарем, увійшла до будинку, закип’ятила воду, розстелила ряднину й зробила все, що роблять у такому разі, коли на світ має з’явитися немовля. Фрау Елізабет мовчки спостерігала за її діями, і тільки коли дитятко з’явилося на світ і заснуло в нових м’якеньких пелюшках своїм першим сном на землі, вона поцікавилася у старенької, як та тут опинилася.

«Мене направив до вас пан Бінсвангер», – відповіла старенька, і після цього втомлена породілля заснула. Прокинувшись уранці, вона побачила, що для неї вже було спряжено молоко, в кімнаті все було чистенько прибрано, а біля неї лежав її синочок і кричав, тому що був голодний, але стара тоді вже пішла. Мати піднесла малятко до грудей і пораділа з того, що хлопчик такий гарненький і міцненький. Вона подумала про його загиблого батька, який ніколи не побачить свого синочка, і на її очі навернулися сльози, вона притиснула сирітку до серця і ще раз посміхнулася, а тоді заснула разом із малюком. Коли вона прокинулася, то молоко й суп вже були на столі, а дитятко лежало в чистеньких пелюшках.

Невдовзі, однак, мати одужала, набралася сил і вже сама могла піклуватися про себе та маленького Августа. І тут її осяйнула думка, що синочка треба похрестити, а в неї немає для нього хрещеного батька. Ввечері, коли стало сутеніти й із сусіднього будиночка знову долинала солодка музика, вона пішла до пана Бінсвангера й нерішуче постукала у темні двері. Той привітно вигукнув: «Заходьте!» і вийшов їй назустріч, але музика несподівано припинилася, і в кімнаті на столі перед книжкою стояла маленька стара лампа – все було так, як і в інших людей.

–Я прийшла до вас, промовила фрау Елізабет, – щоб подякувати вам за те, що ви прислали до мене таку милу жінку. Я їй радо заплачу, як тільки знову зможу працювати, і щось зароблю, але тепер я маю інший клопіт. Хлопчика треба похрестити й назвати Августом на честь його батька, та я нікого не знаю і не маю кого покликати за хрещеного батька.

–Так, я теж подумав про це, – відказав сусід і провів долонею по своїй сивій бороді. – Було б добре підшукати йому порядного та заможного хрещеного батька, який піклувався б про нього, якби ваші справи пішли зовсім кепсько. Але ж я теж тільки стара й самотня людина, і в мене мало друзів, тому я не можу вам когось порадити, хіба що ви візьмете мене самого за хрещеного батька.

Бідна мати зраділа, подякувала старенькому й запросила його стати хрещеним батьком. Наступної неділі вони понесли немовля до церкви й охрестили його, і та старенька жінка теж прийшла туди й подарувала хрещенику один талер, а коли мати стала відмовлятися від такого подарунка, старенька проказала:

– Візьміть, я вже стара і маю все, що мені потрібно. Може, цей талер принесе вам щастя. Я колись радо зробила одну добру послугу пану Бінсвангеру— ми з ним давні друзі.

Затим вони пішли разом додому, і фрау Елізабет зварила гостям каву, а сусід приніс торт, отож і вийшли справжні хрестини. І коли вони поїли й попили, а дитя давно вже спало, пан Бінсвангер скромно проказав:

– Отже, я тепер хрещений батько маленького Августа. І я був би радий подарувати йому королівський замок і повну торбу золотих монет, але цього я не маю, а можу тільки докласти ще один талер до талера пані куми. Однак усе, що я можу зробити для нього, це обов’язково повинно здійснитися, фрау Елізабет. Ви, звісно, вже побажали своєму синочку всіляких благ і гараздів. Поміркуйте ж тепер над тим, що, на ваш погляд, було б для нього з усього найкращим, і я потурбуюся про те, щоб це справдилося. Ви можете загадати для свого хлопчика будь-яке бажання, але тільки одне, порозмисліть гарненько, і коли ви сьогодні ввечері почуєте мою музичну шкатулку, прокажіть своє побажання хлопчику на ліве вухо, і воно справдиться.

З цими словами він хутко пішов. Хрещена мати пішла разом із ним, і фрау Елізабет зосталася сама. Вона була здивована і, якби в колисці не лежали два талери, а на столі не стояв торт, то вона подумала б, що все це їй наснилося. Вона сіла біля колиски, і, гойдаючи дитину, розмірковувала та придумувала всілякі чудові побажання. Спочатку вона хотіла зробити його багатим або красивим, або дуже сильним, або кмітливим і розумним, але у всьому завжди виявлялася якась заковика, і врешті-решт вона подумала: це старий, напевне, просто пожартував.

Уже стемніло, і вона задрімала, сидячи біля колиски, стомлена і від гостей, і від турбот і від своїх розмірковувань, як тут із сусіднього будинку долинула приємна, лагідна музика, така ніжна й мила, яку ще не видавала жодна музична шкатулка. Від цих звуків фрау Елізабет очýтилась, отямилася, і тепер знову повірила в сусіда Бінсвангера та його подарунок хрещенику. І чим більше вона думала, чим більше побажань з’являлося в неї, тим більше заплутувалися її думки, і вона не могла ні на що зважитися. Вона зажурилася, у її очах з’явилися сльози, аж тут музика стала затихати й завмирати. Вона вирішила, якщо не загадає бажання цієї ж миті, то буде пізно, і все пропаде.

Зітхнувши, вона нахилилася над своїм дитятком і прошепотіла йому на ліве вушко:

– Синочку, бажаю тобі… бажаю тобі… – і коли чарівлива музика вже зовсім затихла, вона злякалася й ураз проказала: – Бажаю тобі, щоб тебе любили всі люди.

Звуки тепер замовкли, і в темній кімнаті запанувала мертва тиша, а вона схилилася над колискою й плакала, сповнена страху та тривоги, й промовляла:

– Ах, я побажала тобі всього найкращого, що тільки знаю, але, можливо, що це все-таки не те, бо навіть, якщо всі люди полюблять тебе, ніхто не любитиме тебе так, як твоя матір.

Август ріс, як і всі інші діти. Він був вродливим русявим хлопчиком зі світлими, жвавими очима. Мати його голубила, і всі люди приязно ставилися до нього. Фрау Елізабет ще раніше помітила, що її побажання синочкові збувається, бо як тільки він зіп’явся на ніжки й став виходити на вулицю, всі люди, хто бачив його, вважали хлопчика красивим, жвавим і, як для дитини, винятково кмітливим. Усі подавали йому руку, заглядали в очі й виявляли свою прихильність. Молоді матері посміхалися до нього, а бабусі дарували яблука, а якщо він, бува, підло вчинить,^[34] то ніхто не вірив, що це він міг так зробити, якщо ж заперечити це було неможливо, всі стенали плечима й промовляли: «На таке миле хлоп’ятко ображатися не можна».

До його матері приходили люди, яких притягував цей гарненький хлопчик, і якщо раніше її мало хто знав і мало хто шив у неї, то тепер замовлень стало набагато більше, ніж вона сама собі колись цього бажала. Їй і хлопчику жилося добре, і куди б вони не приходили вдвох, сусіди тішилися їм, привітно вітали і довго дивилися услід щасливцям.

Найбільше подобалося Августу гостювати в його хрещеного батька, який запрошував його іноді ввечері до свого будиночка. Там було темно, тільки в чорній ніші каміна жевріло невеличке червонясте полум’я. Старенький клав хлопчика біля себе на розстелену на підлозі звірячу шкіру, дивився разом із ним на тихе полум’я й розповідав йому довгі історії. Траплялося, коли довга історія закінчувалася і хлопчика хилило на сон, він дивився у темній тиші напівсонними очима на вогонь, із темряви зринала приємна, багатоголоса музика. А після того як вони обидва довго й мовчки слухали її, часто траплялося, що вся кімната несподівано наповнювалася маленькими осяйними янголятами, вони змахували своїми світлими золотавими крильцями, мов у чудовому танці, майстерно кружляли парами, і співали в лад танцю, сотні голосів зливалися у співзвуччя, сповнене радості й світлої краси. Це було найпрекрасніше з усього того, що Август будь-коли чув і бачив. Коли він згодом згадував своє дитинство, то у його пам’яті зринала ця тиха темна кімната хрещеного батька й червонясте полум’я в каміні, музика й урочистий, чарівний лет золотавих янголят.

Тим часом хлопчик підріс, і тепер у його матері траплялися такі моменти, коли вона із сумом поверталася подумки до ночі після хрестин. Август весело гасав сусідніми вулицями, йому завжди тішилися, дарували горіхи та груші, тістечка й іграшки, його годували й поїли, підкидали верхи на колінах, дозволяли рвати квіти в садках. Він часто приходив додому пізно ввечері й з відразою відсував від себе суп, що зварила його матір. Коли вона журилася через це й починала плакати, йому ставало нудно, і він із невдоволеним виглядом лягав у своє ліжко, а коли вона якось посварила його й покарала, він почав кричати та скаржитися, що всі поводяться з ним дуже мило і люб’язно, одна тільки матір – ні. Тому вона часто сумувала, а іноді й не на жарт сердилася на свого синочка. Проте коли він потім засинав на своїй подушці, і на його невинному дитячому обличчі мигтіло світло від її свічки, серце її лагіднішало, і вона обережно, щоб не розбудити, цілувала його. Це вона сама винна в тому, що всі любили Августа. І вона часом із сумом і мало не з жахом думала про те, що, можливо, краще б вона тоді не загадувала такого бажання.

Одного разу, коли вона стояла біля гераней під вікном пана Бінсвангера й зрізала ножицями зі стебел зів’ялі квіти, несподівано почула з боку подвір’я, що за двома будинками, голос свого хлопчика. Вона заглянула за ріг будинку й побачила, як він, красивий і гордовитий, стоїть, притулившись спиною до стіни, а перед ним стоїть дівчинка, на зріст вища від нього й благально дивиться на нього й промовляє:

– Будь ласочка, поцілуй мене!

– Не хочу, – відказав Август і засунув руки в кишені.

– Ну, будь ласочка, – повторила вона, – я тобі теж дам щось гарне.

– А що саме? – поцікавився хлопчик.

– Я маю два яблука, – промовила вона нерішуче.

Але він відвернувся і скривив обличчя.

– Я не люблю яблук, – проказав він зневажливо й хотів тікати.

Але дівчинка схопила його за руку й догідливо промовила:

– Чуєш, я маю гарну каблучку.

– Ану, покажи! – велів Август.

Вона показала йому каблучку, він прискіпливо оглянув її, затим зняв з її пальця й надів на свій, подивився на світло й зостався задоволений.

– Ну, гаразд, один раз я тебе поцілую, – промовив він мимохідь і недбало поцілував дівчинку в губи.

– А тепер підемо пограємося разом, – довірливо сказала вона і взяла його за руку.

Але він відштовхнув її і сердито вигукнув:

– Дай мені врешті-решт спокій. У мене і без тебе багато друзів, з якими я можу гратися.

Заплакавши, дівчинка пішла, а він скривив обличчя, що виражало нудьгу й роздратування, затим покрутив каблучку на пальці, роздивився її і, насвистуючи, повільно пішов геть.

Матір його стояла із садовими ножицями в руці, налякана жорстокістю й пихатістю, з якою її син приймав любов іншої людини. Вона забула про квіти і стояла, хитаючи головою, і повторювала про себе: «Який же він злий. Який же він безсердечний».

Однак невдовзі, коли Август повернувся додому і вона закликала його до відповіді, він, сміючись, подивився на неї своїми голубими очима без найменшого відчуття провини, а тоді заспівав і почав підлещуватися до неї, і був він такий утішний, такий милий і лагідний, що вона розсміялася й вирішила, що в дитячих справах не слід до всього ставитися занадто серйозно.

Тепер уже не всі прокази сходили хлопчику з рук. Хрещений батько Бінсвангер був єдиною людиною, до кого він ставився з повагою, і коли Август приходив увечері до нього в кімнату, старий промовляв: «Сьогодні вогню в каміні не буде і музики теж, янголятам сумно від того, що ти так нечемно поводився». Тоді Август мовчки йшов додому, падав на ліжко і плакав, а потім кілька днів намагався з усіх сил бути чемним і люб’язним.

Проте вогонь у каміні горів дедалі рідше й рідше, і підкупити хрещеного батька не вдавалося ні сльозами, ні улещанням.

Коли Августу виповнилося дванадцять років, чарівний лет янголят у кімнаті старого став уже далеким сном, і якщо він колись снився йому вночі, то наступного дня сам ставав особливо бешкетним і галасливим, і, немов полководець, проганяв своїх численних товаришів через різні перешкоди.

Його мати давно втомилася вислуховувати від усіх вихваляння синочка і чути, який він милий і люб’язний, коли вона сама мала з ним тільки проблеми. І коли одного чудового дня до неї завітав учитель Августа й повідомив, що він знає когось, хто може відправити хлопчика на навчання в чужі краї, вона порадилась зі своїм сусідом, і невдовзі потому весняного ранку до їхнього будинку під’їхала карета, і Август у новому гарному вбранні сів у неї й сказав матері, хрещеному батькові та всім сусідам: «Бувайте здорові», бо, він їде на навчання до столиці. Мати причесала наостанок його русяве волосся й благословила сина, затим коні рушили, й Август відбув у невідомий світ.