Флейта мрій

– Ось, – промовив тато, передаючи мені маленьку кістяну флейту. – Візьми її і не забувай свого старого батька, коли будеш тішити людей у далеких країнах. Грай на ній. Тобі саме час, щоб пізнати себе і чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нічого не вмієш, окрім як співати й награвати симпатичні й милі пісеньки, і було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе наділив Господь.

Мій любий батько мало знався на музиці, він був ученим і думав, що варто мені тільки подути в чудову флейту, і все буде добре. Я не хотів розчаровувати його, тому тільки подякував, заховав флейту і попрощався.

Нашу долину я знав до великого млина: за ним відкривався новий світ, і він мені навіть дуже сподобався. Якась бджілка, налітавшись досхочу, всілася мені на рукав, і я ніс її із собою, щоб потім, коли робитиму перший перепочинок, мати відразу гінця, аби відіслати його з вісточкою на батьківщину.

Ліси й луги були моїми супутниками в дорозі, ріка діловито пробігала поруч, і я помічав, що світ мало чим відрізнявся від рідного краю.

Дерева й квіти, колоски пшениці та кущі ліщини промовляли до мене, я співав разом із ними їхні пісні, і вони розуміли мене так само, як і вдома. Та ось прокинулася моя бджілка, поповзла повільно вгору до мого плеча, відлетіла вбік і двічі облетіла довкруж мене зі своїм милим глухим дзижчанням, а затим полетіла прямісінько в бік рідного краю. І тут із лісу вийшла юна дівчина з кошиком у руці й у капелюшку з широкими крисами, що затінювали її обличчя на русявій голові.

– Бог у поміч, – промовив я до неї. – Куди прямуєш?

– Несу женцям обід, – пояснила вона, порівнявшись зі мною, – а куди ти зібрався?

– Іду світ за очі, батько звелів. Він уважає, що я повинен грати на флейті для людей, але цього я ще по-справжньому не вмію, мені ще потрібно навчитися.

– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмієш робити ? Ти ж все-таки щось умієш?

– Нічого особливого. Я вмію співати пісень.

– І які ж це пісні?

– Різні, такі, що підходять для ранку і для вечора, для всіх дерев, звірів і квітів. Зараз, наприклад, я міг би проспівати пісеньку про юну дівчину, яка вийшла з лісу і несе обід женцям.

– І ти це можеш? Так заспівай же!

– Так, але ж як тебе, власне, звати?

– Брігітта.

І я заспівав пісню про чарівну Брігітту в солом’яному капелюшку, і я співав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неї квіти, як голубий вітер несеться їй назустріч через огорожі садиб і все, як належить.

Вона уважно наслухала, а потім сказала, що пісня красива. А коли я розповів їй, що голодний, вона трохи підняла скатертинку, що накривала кошик, і дістала звідти кусень хліба. Коли я, смачно відкусивши від скибки, бадьоро закрокував далі, вона дорікнула мені:

– Не гоже їсти на ходу. Спочатку потрібно робити одне, а потім інше.

І ми сіли на траву, і я їв свій хліб, а вона, обхопивши руками коліна, поглядала на мене.

Коли я доїв свій хліб, вона запитала:

– Чи не хочеш ти чогось заспівати мені?

– Хотіти, то я хочу. Але ж про що?

– Про дівчину, від якої пішов коханий, і як це сумно.

– Ні, цього я не можу. Я не знаю, як це буває, та й не варто так дуже перейматися. Мій тато велів мені співати тільки порядні й милі пісні. Я заспіваю тобі про зозуленьку чи про метелика.

– А про кохання ти нічого не знаєш? – запитала вона перегодя.

– Про кохання? Звісно, що знаю, адже це щось найпрекрасніше!

І я, не гадаючи довго, заспівав про сонячний промінчик, який кохає червоні маки, і як він грається з ними, і який він щасливий, і про самку зяблика, яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.

І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.

– Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.

Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!

І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.

Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.

– Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?

– Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти у світ. Дуже тобі дякую, Брігітто, за хліб і за поцілунок. Я пам’ятатиму тебе.

Вона взяла кошик із моїх рук, і її карі очі ще раз нахилися брунатною тінню до мене, і її вуста притулилися до моїх. Її поцілунок був таким ніжним і солодким, що я від повноти щастя мало не зомлів. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.

Дівчина неспішно сходила на гору, а потім зупинилася під низькими кронами буків на краю лісу й подивилася вниз услід мені. І коли я помахав їй капелюхом, вона кивнула ще раз і тихо зникла у тіні буків, немов якесь видіння.

А я спокійно продовжував свій шлях, заглибившись у свої думки, аж доки дорога круто не повернула.

Я опинився перед млином, біля нього на воді гойдався кораблик, на якому сидів самотній чоловік. Здавалося, що він чекає тільки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привітався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рікою вниз. Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна^[30], і коли я запитав, куди ж ми пливемо, він уважно глянув на мене своїми сірими очима.

– Куди забажаєш, – проказав він, знизивши голос. – Вниз рікою або в море чи до великих міст – вибирай. Тут все належить мені.

– Усе належить тобі? Так ти король?

– Можливо, – відповів він. – А ти, як я бачу, поет? Тоді заспівай мені пісню на дорогу!

Я зібрався духом, відчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловіком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далі вниз. Я заспівав про ріку, що несе на собі кораблі й віддзеркалює сонце, і біля скелястого берега піниться, завершуючи весело свої мандри.

Обличчя чоловіка було незворушним, і коли я закінчив співати, він кивнув злегка, ніби вві сні. Затим на мій превеликий подив він заспівав сам, і його пісня була також про ріку і про мандри її водами, але вона була кращою й могутнішою, ніж моя, і звучала зовсім по-іншому.

Ріка, яку він оспівував, зривалася з гір, мов руйнівник, похмура й дика^[31], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавиділа будь-який корабель, що повинна була його нести на собі та у своїх хвилях і довгих косах річкових водоростей гойдала з посмішкою білі тіла потопельників.

Мені все це не подобалося, але лунало воно так таємниче й звабливо, що я розгубився і присоромлено замовк. Якщо те, про що співає цей літній статечний і мудрий чоловік своїм глухуватим голосом, було правдою, то всі мої пісні були всього тільки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що світ по своїй суті не добрий і не світлий, як Боже серце, а темний і стражденний, злий і похмурий. І коли ліси шумлять своїм листям, то це не від радості, а від печалі?

Ми пливли далі, і тіні ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пісню, вона звучала дедалі менш світло, а голос мій ставав тихішим, і щоразу незнайомий співак відповідав мені своєю піснею, яка робила світ дедалі загадковішим і небезпечнішим, а мене більш стражденним і сумнішим.

Душа моя знемагала, і я вже шкодував, що не зостався на березі, в гостях у квітів чи у своєї вродливої Брігітти, і щоб утішитися в останніх відблисках західного сонця, я знову заспівав голосно пісню про Брігітту та її поцілунок.

Однак уже зовсім стемніло, і я замовк, а чоловік за стерном затягнув свою пісню, і співав він про кохання та про любовну пристрасть, про карі й голубі очі, про червоні вологі вуста – і це було таким чудовим і зворушливим, про що він так пристрасно співав над стемнілою рікою! Проте в його пісні кохання було темним і небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таємницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпіли, мордували й вбивали коханням одне одного.

Я слухав його з такою втомою і таким сумом, наче вже роками мандрую крізь страждання і печалі. Я відчував, як тихий і холодний потік суму й душевного остраху, що відходив від незнайомця, закрадається в моє серце.

– Отже, не життя є чимось найвищим і найпрекраснішим, – вигукнув я врешті-решт гірко, – а смерть! Тоді прошу тебе, о сумний королю, заспівай мені пісню про смерть!

Чоловік за стерном заспівав про смерть, і співав він так гарно, як я ще ніколи не чув. Але і смерть не була найпрекраснішим і найвищим, і в ній теж не було втіхи. Смерть була життям, а життя – смертю, і вони спліталися одне з одним у вічному шаленому любовному герці. І це було останньою істиною й сенсом світу: звідти виривався промінь сонця, який міг оживити й зробити втішною всю безрадісну картину. І звідти виходила тінь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темряві пристрасть палала інтимніше і яскравіше, а кохання дужче розпалювалося у цій ночі.

Я дослухався і весь затих. Я не мав більше іншої волі як волі незнайомця. Його погляд застиг на мені, якийсь сумовито-добрий, його сірі очі були повні болю та краси світу. Він посміхнувся до мене, тоді я, зібравшись духом, відчайдушно проказав:

– О, повернімо назад! Мені тут лячно вночі, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брігітту або повернуся додому, до свого батька.

Незнайомець підвівся і показав у нічну пітьму – ліхтар виразно освітлював його худе вольове обличчя.

– Вороття немає, – промовив він серйозно й доброзичливо. – Потрібно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пізнати світ. А від дівчини з карими очима ти вже все найкраще і найпрекрасніше отримав і чим далі ти будеш від неї, тим дивовижнішим і чарівнішим воно здаватиметься тобі. Але ти все ж завжди їдь туди, куди тебе кличе душа. Я віддаю тобі моє місце біля стерна!^[32]

Засмучений, я розумів, що він має рацію. З тугою подумав я про Брігітту, про батьківський дім і про все, що ще недавно було таким близьким і світлим, належало мені – і ось тепер я втратив його. Але тепер мені хотілося сісти на місце незнайомця біля стерна. Так було визначено.

Тому я мовчки встав і попрямував палубою до стерна, а чоловік рушив мовчки мені назустріч. Коли ми порівнялися, він суворо подивився мені в очі й передав ліхтар.

Однак коли я сів біля стерна й поклав ліхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподівано, що на палубі корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер мені здавалося, що це була чудова мандрівка. І Брігітта, і мій батько, і рідний край – усе було тільки сном, а я старим і засмученим чоловіком, і завжди знову й знову плив цією нічною рікою.

Я зрозумів, що не смію кликати незнайомця, і пізнання істини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навів ліхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне і суворе обличчя із сірими очима, старе, яке усе пізнало, – і це був я. А оскільки вороття назад немає, я продовжив свій шлях темними водами нічної ріки.

1912