Правду кажучи, ярмарку вже не було: все місто, немов річка з джерела, розпливалося від одного місця – крамниці з люстерками, де стояв незнайомець і де можна було загадати заповітне бажання. Щоразу юрба вибухала сміхом, криками захоплення й заздрості, а коли маленький голодний хлопчик забажав усього-на-всього шапку слив, то якийсь інший чоловік – не такий вибагливий – наповнив шапку дзвінкими талерами. Затим бурю захоплення заслужила товстуля – дружина торговця, яка захотіла позбутися зобу. Тут-то, однак, і з’ясувалося, на що здатні злоба й заздрість. Оскільки її власний чоловік, із яким вона не ладила і який щойно посварився з нею, використав своє бажання, – а воно ж могло озолотити його! – на те, щоб повернути дружині її попередній вигляд. Приклад усе ж було зроблено: привели багатьох хворих і знедолених, і юрба знову зашваркотіла, коли кульгаві затанцювали, а сліпі зі сльозами на очах замилувалися світлим днем.

Молодь тим часом оббігала все місто, поширюючи чутки про чудо. Розповідали про стару віддану кухарку, яка саме смажила гуску своєму господарю, коли почула через вікно дивну звістку, і, не встоявши, підтюпцем заспішила на площу, щоб побажати собі на схилі літ достатку й щастя. Але, пробираючись у натовпі, її дедалі більше мучили докори сумління, і, коли надійшла її черга, вона забула про свої мрії й попросила тільки те, щоб гуска не згоріла до її повернення.

Метушні не було меж. Няньки вибігали з будинків із малюками на руках, хворі вискакували на вулицю в одних сорочках. Із села в сльозах і відчаї пришкутильгала маленька стара жінка й, почувши про чудеса, благала про те, щоб живим і неушкодженим знайшовся її онучок, який було перед тим десь пропав. Глянь, а він уже тут як тут: той самий хлопчак прискакав на вороному жеребчику й, сміючись, повис у бабусі на шиї

Під кінець зібралося все місто, людей охопило незнанне хвилювання. Рука в руку прогулювалися закохані, чиї бажання здійснилися, бідні сім’ї їздили тепер у каретах, хоча й мали на собі стару залатану одежу, одягнену ще зранку. Багато з тих, хто вже шкодував за своїм безцільним бажанням, або сумно чвалали додому, або шукали втіхи побіля ринкового водограю, що його дивак-мандрівник наповнив відмінним вином.

І ось у місті Фалдумі залишилося всього-на-всього тільки двоє людей, які нічого не знали про чудо, і які собі нічого не побажали. Це були два юнаки. Жили вони на околиці в комірчині на горищі старого будинку. Один юнак стояв посеред кімнати і самозабутньо вигравав на скрипці, другий сидів у кутку, обхопивши руками голову, і весь віддавався слуханню мелодії. Крізь крихітні віконця просотувалося скісне проміння західного сонця, освітлюючи букет квітів на столі, виграючи на обшарпаних шпалерах. Комірчина була наповнена ніжним світлом і полум’яними звуками скрипки, мов заповітна скарбничка блискотливими коштовностями. Скрипаль злегка погойдувався в час гри, його очі були заплющені. Слухач дивився на підлогу і сидів так незворушно й відречено, немовби не живий.

Раптом у провулку почулися лункі кроки, вхідні двері відчинилися, кроки важко загупали драбиною й дісталися горища. То був господар будинку, він розчахнув двері й, сміючись, заговорив до юнаків. Мелодія скрипки урвалася, а мовчазний слухач підстрибнув, немовби пройнятий якимось різким болем. Скрипаль теж спохмурнів, розгніваний тим, що хтось порушив їхнє усамітнення, і з докором глянув на господаря, який сміявся. Але той нічого не помічав, і, немовби напідпитку, розмахував руками і твердив:

– Ет, ви дурні, сидите собі та все граєте на скрипці, а там увесь світ змінився! Прокиньтесь! Біжіть швидше, бо можете не встигнути! На ринковій площі один чоловік здійснює будь-які побажання. Тепер вам уже не треба буде тулитися в комірчині під дахом і нагромаджувати борги за житло. Хутчіше, хутчіше, доки ще не пізно! Я сьогодні теж розбагатів!

Скрипаль подивовано слухав цю промову, й оскільки господар не збирався дати їм чистий спокій, відклав скрипку й надів капелюха; його приятель мовчки пішов за ним. Ледве вони вийшли за поріг, як завважили, що місто й справді змінилося найчудовішим чином; в тузі та сум’ятті, як уві сні, простували вони повз будинки, які ще вчора були сірими, перехнябленими, низенькими, а тепер – високі й чепурні, немов палаци. Люди, яких вони знали як злидарів, їздили тепер у чотиримісних каретах або гордо визирали з вікон розкішних будинків. Миршавий чоловічок, на вигляд кравець, із маленьким песиком, спітнілий і змучений, пер великий мішок, із прорізів якого на землю сипалися золоті монети.

Ноги самі винесли юнаків на ринкову площу до крамниці з люстерками. Незнайомець зустрів їх такими словами:

– Ви, як видно, не поспішаєте із заповітними бажаннями. Я вже було зібрався йти геть. Нумо ж, кажіть, не соромлячись, чого б ви собі хотіли.

Скрипаль труснув головою і промовив:

– Ах, чому ви не дали мені спокою? Мені нічого не потрібно!

– Нічого? Подумай добре! – вигукнув незнайомець. – Ти можеш забажати все, чого тільки захоче твоя душа.

Скрипаль заплющив на мить очі й замислився. Затим тихо проказав:

– Я хотів би мати скрипку й грати на ній так чудово, щоб мирська марнота більше ніколи не турбувала мене.

У ту саму мить у його руках опинилася красуня скрипка й смичок, він притиснув скрипку до підборіддя й заграв – полинула солодка, могутня мелодія, немов райський наспів. Люди заслухалися й затихли, а скрипаль грав дедалі натхненніше, чарівніше, і ось уже невидимі руки підхопили його й понесли невідомо куди, тільки здалеку долинала його музика, легка й осяйна, як вечірня зоря.

– А ти? Чого ти бажаєш? – запитав незнайомець другого юнака.

– Ви забрали в мене все, навіть скрипаля! – вигукнув той. – Мені нічого не потрібно від життя, аби тільки я мав змогу вслуховуватися і бачити, і розмірковувати про непоминуче. Тому я хотів би стати горою, велетенською горою як весь Фальдумський край, щоб моя вершина сягала небесної висі.

У ту саму мить під землею прокотився гул, і все довкруж захиталося. Почувся передзвін скла, дзеркала одне за одним падали додолу й розбивалися на дзурки об бруківку, ринкова площа, здригаючись, підносилася вгору, немовби це підіймається килим, під яким кішка спросоння вигнула свою горбату спину. Нестямний жах охопив людей, тисячі з них із криками посунули з міста на поля. А ті, хто зостався на площі, побачили, як за міською межею постала велетенська гора, вершина її сягала вечірніх хмар, а спокійний, тихий струмок перетворився на несамовитий, спінений потік, що ринув гірськими виступами вниз, у долину.

Умить весь Фальдумський край перетворився на велетенську гору, біля підніжжя якої лежало місто, а далеко спереду синіло море. З людей, однак, ніхто не постраждав.

Один старенький чоловік, який дивився на все це з крамниці люстер, сказав своєму сусіду:

– Світ збожеволів. Як добре, що мені недовго зосталося жити. От тільки скрипаля шкода, хотілося б почути його ще раз.

– Так, – погодився сусід. – Але скажіть-но, куди ж подівся незнайомець?

Всі почали роззиратися: незнайомець зник. Високо на гірському схилі мигтіла постать у плащі, що розвіювався за вітром, і ще якусь мить можна було бачити її велетенські обриси на тлі вечірнього неба, а потім вона зникла десь за скелею.

Гора

Усе минає, і все нове старіє. Давно поминув ярмарок, дехто з тих, хто тоді побажав собі багатства, знову збіднів. Дівчина з довгими золотавими косами вже давно вийшла заміж, її діти виросли й тепер самі щоосені ходять на ярмарок.

Бадьора жвава танцюристка одружилася з міським майстром, вона все ще танцює з колишньою граціозністю, вправніше за багатьох молодих, і хоча чоловік її теж побажав собі тоді багато грошей, молодому подружжю, судячи з усього, їх ніяк не вистачить до кінця їхнього життя. А третя дівчина – та, що з красивими руками, – частіше від інших згадувала незнайомця з крамниці люстер. Адже заміж вона не вийшла, не розбагатіла, тільки руки її залишалися ніжними, і через те вона більше не бралася за важку селянську працю, а час від часу доглядала в селі за дітками, розповідала їм казки та історії. Це від неї діти почули про чудесний ярмарок, про те, як бідні стали багатими, а Фальдумський край – горою.

Розповідаючи цю історію, дівчина з посмішкою поглядала на свої гарні руки принцеси, і у її голосі було стільки хвилювання, стільки ніжності, що мимоволі можна було подумати, що тоді нікому не випало більшого щастя, як їй, хоча вона й так і була бідною, без чоловіка й розповідала казки чужим діткам.

Минав час, ті, хто був молодим, постаріли, а ті, що були тоді старими – повмирали. Тільки гора стояла незмінна, вічна, і коли крізь хмари на вершині зблискував сніг, здавалося, що гора мовби посміхається, радіючи, що вона не людина, і що їй непотрібно вимірювати час людським мірилом. Високо над містом, понад усім краєм виблискували гірські кручі, велетенська тінь гори день що день ковзала землею, струмки й ріки знаменували зміну пір року, гора прихистила всіх, немов тато й матір; на ній шумували ліси, простягалися пишні квітучі луги, били ключі джерел, на скелях ріс пістрявий мох, а біля струмків квітли незабудки. Всередині гори були печери, де срібні цівки води рік щороку породжували незмінну музику, вдаряючись об каміння, у її надрах причаїлися каверни, де з тисячолітнім терпінням виросли кристали. Людська нога ще не ступала на вершину, але хтось хотів знати, чи є там кругле озеро, у яке від прадавніх часів вдивлялися тільки сонце, місяць, хмари й зірки. Ні людина, ні звірина не заглядали у цю чашу, що її гора підносила до небес, – адже так високо не залітають навіть орли.

Мешканці Фальдума жили собі весело і місті, і в долинах, люди хрестили дітей, ремісникували й торгували, ховали померлих. І все, що передавалося від батьків до дітей і онуків та жило далі, то була їхня пам’ять і сни про гору. Мисливці на кіз, косарі й збиральники квітів, альпійські пастухи та мандрівники примножували ці скарби, поети і казкарі передавали їх із вуст в уста, так і поширювався серед людей поголос про безмежні похмурі печери, про водоспади в загублених надрах, що не бачили сонця, про льодовики, порізані глибокими щілинами, про шляхи лавин і капризи погоди, тепло й мороз, вологу та зелень, погоду і вітер – усе це йшло від гори.

Про минулі часи вже ніхто не пам’ятав. Розповідали, правда, про чудесний ярмарок, коли будь-хто з мешканців Фальдума міг забажати собі все, чого він хотів. Але в те, що й гора виникла в той самий день – у це більше ніхто не вірив. Гора, звісно ж, стояла тут споконвіку й стоятиме до кінця світу. Гора – це батьківщина, гора – це Фальдум. Зате історію про трьох дівчат і скрипаля слухали із задоволенням, і завжди знаходився юнак, який за зачиненими дверима занурювався у гру на скрипці й мріяв розчинитися у дивній мелодії та полетіти так, як той скрипаль, що вознісся на небо.

Гора тихо існувала у своїй величі. День що день бачила вона, як десь далеко-далеко встає зі світового океану червоне сонце й проробляє свій шлях довкола її вершини зі сходу на захід, а вночі той самий шлях проробляли зірки. Щороку зима вкривала її снігом і льодом, з року в рік сходили лавини, а затим серед їх решток прозирали сині й жовті літні квіти, і струмки набухали, й озера голубіли під теплим сонцем. У незримих проваллях глухо гуркотіли загублені води, а кругле озерце на вершині цілий рік ховалося під важким тягарем льоду, і тільки в середині літа ненадовго відкривалося його осяйне око, лічені дні відзеркалюючи сонце та лічені дні – зірки. У темних печерах стояла вода, і камінь дзвенів від віковічного падіння крапель, а в потаємних кавернах виростали тисячолітні кристали, терпляче прагнучи довершеності.

Біля підніжжя гори, трохи вище від Фальдума, лежала долина, там серед вільшняку та верболозу протікав широкий потічок. Туди приходили закохані парочки, що зібралися до шлюбу, переймаючи від гори й дерев диво зміни часів. В іншій долині чоловіки вправлялися у їзді верхи та володінні зброєю, і на одній крутій і високій скелі щоліта спалахувало в ніч на сонцестояння могутнє вогнище.

Спливав час, гора оберігала долину закоханих і скаковище, надаючи прихисток пастухам і лісорубам, мисливцям і плотогонам, дарувала каміння для новобудов і руду для виплавлювання заліза. Багато сотень літ поглядала вона неупереджено на світ і не втручалася, коли на скелі вперше спалахував літній вогонь. Вона бачила, як тупі, короткі руки міста розповзаються вшир через прадавні стіни, бачила, як мисливці полишили арбалети й почали стріляли з рушниць. Століття змінювали одне одного, мов пори року, а роки були, як години.

І гора не журилася, коли одного разу в довгій вервечці років на майданчику стрімчака не спалахнуло червоне вогнище. Її не тривожило, що з того боку вогнище вже більше ніколи не запалювалося, що з плином часу долина скаковища спорожніла, і стежки позаростали подорожником і чортополохом. Не турбувало її і те, що у довгій вервечці століть обвали змінили її форму й перетворили на руїни половину Фальдума. Вона не дивилася вниз, не помічала, що зруйноване місто так і не відбудувалося.

Усе це гору не турбувало. Поступово її стало турбувати інше. Час спливав, і гора постаріла. Коли сонце, як і раніше, проробляло свій шлях небозводом, зірки віддзеркалювалися в бляклому льодовику, гора дивилася на них інакше, вона вже не відчувала себе рівною з ним. І сонце, і зірки стали для неї не такими важливими. Для неї важливо було те, що відбувалося з нею самою та у її надрах. Тому що вона відчувала, як у глибині скель і печер чиясь чужа рука вершить свою справу, як твердий камінь кришиться й вивітрюється пласт за пластом, як дедалі глибше врізаються у її плоть струмки та водоспади. Зникли льодовики, виникли озера, ліс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорні болота, далеко простяглися морени й сліди падіння каміння, а навколишні землі стали іншими – дивовижно скам’янілими, обвугленими і мертвими. Гора дедалі більше входила в саму себе. Вона відчувала, що ні сонце, ні сузір’я їй не рівня. Рівня їй вітер і сніг, вода і лід. Рівня їй те, що здається вічним і все-таки поволі зникає, поступово минається.

Дедалі лагідніше вела вона в долину свої струмки, обережніше скочувала лавини, дбайливіше підставляла сонцю квітучі луги. І трапилося так, що на схилі своїх літ гора згадала про людей. Не тому що вона вважала їх рівними собі, ні, але вона почала шукати їх, відчувши свою покинутість, і думати про минуле. Тільки ж міста вже не було, не було чутно пісень у долині закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зів’яло, у повітрі зависла тінь.

Гора здригнулася, коли відчула, що таке поминання, і тоді, коли вона ще раз здригнулася, її вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повної каміння, і ще далі, до моря.

Так, часи змінилися. Як же так, чому тепер гора дедалі частіше згадує людей, розмірковує про них? Хіба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долині закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко і ніжно звучали їхні пісні!

Сива гора занурилась у спогади, вона майже не відчувала плину століть, не помічала, як у надрах її печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’яні стіни. Думаючи про людей, її мучив тупий біль, відлуння проминулих епох, невимовний трепет і любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись і вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлінність уже колись проймала її серце.

Минали століття й тисячоліття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була раніше? Що зв’язувало її з пройдешнім світом – якийсь звук, найтонша срібна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороці зотлілих спогадів, тривожно шукала обірвані нитки, дедалі нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хіба колись, у сивій глибині часів, не світив для неї вогонь дружби, вогонь кохання? Хіба не була вона самотньою, колись великою – рівною серед рівних? Хіба на початку світу матір не співала їй свої пісні ?

Вона пригадувала й згадувала, і очі її – сині озера – помутніли, спохмурніли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квітів усе сипався кам’яний дощ. Гора розмірковувала, і ось із неймовірної далечини почула вона легкий дзвін, долинула музика, пісня, людська пісня – і гора здригнулася від солодкої муки пізнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овіяного звуками, який ширяв у повітрі сонячного неба, і сотні похованих спогадів розгойдалися і потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, і очі ці, підморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собі чогось побажати?».

І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила її, не було більше потреби пригадувати далеке й поминуле, і все, що завдавало болю, відпало від неї. Гора обвалилася, і зрівнялася із землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашуміло безмежне море, а над ним проробляли свій шлях сонце й зірки.

1915