Гра тіней

Широкий фасад замка, збудований зі світлого каменю, виходив великими вікнами на Рейн, на плавні та сповнений світла й повітря ландшафт із води, очерету й верболозу, а гори, що виднілися десь вдалині, вкриті лісом і затягнуті голубим серпанком, утворювали плавно вигнуту дугу, вздовж якої пропливали хмари, замки й садиби, що їх утворювали, зблискували за подиху теплого сухого вітру й здавалися білими та маленькими. Фасад замка віддзеркалювався гордовито й самовдоволено у воді, що тихо пропливала потоком, і був сповнений гідності та марнославства, мов молода жінка, декоративні кущі звішували своє світло-зелене віття до самісінької води, а вздовж кам’яного муру погойдувалися на воді пофарбовані в білий колір прогулянкові гондоли. На цій яскравій сонячній частині замка ніхто не мешкав. Після того як зникла баронеса, кімнати стояли порожніми, крім найменшої – в ній, як і раніше, жив поет Флоріберт. Пані осоромила свого чоловіка і весь замок, і від веселого численного придворного штату не зосталося затим нічого, крім білих прогулянкових гондол і тихого віршотворця.

Господар замка, після того як його спіткала недоля, мешкав у задній частині будівлі. Вузький двір затіняла велетенська вежа римської епохи, що стояла окремішньо, її стіни були темними й вологими, вікна – вузькими та низькими, до затіненого двору щільно прилягав темний парк із великими групами старих кленів, тополь, а також буків.

Поет жив собі самотинно на сонячній стороні, і його спокій тут ніщо не порушувало. Харчувався він на кухні, а барона не бачив часто цілими днями.

– Ми живемо в цьому замку, неначе тіні, – сказав він своєму приятелю з юнацьких літ, який навідався до нього якось і витримав у непривітних стінах мертвого будинку всього один день. Флоріберт складав у свій час байки й галантні вірші для світського товариства баронеси, а після розпуску домашньої прислуги він став нікому не цікавим, бо його невибаглива натура боялася більше жвавих провулків зовнішнього світу й боротьби за існування, ніж самотності в сумовитому замку. Він уже давно не писав віршів. Коли дув західний вітер, він дивився через річку поверх жовтого очерету на далекі хребти синюватих гір і спостерігав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високі дерева, й складав розлогі поетичні твори, у яких, однак, не було слів, і тому він ніколи не міг їх записати. Один із таких віршів називався «Подих Бога», і в ньому йшлося про теплий південний вітер, а інший – називався «Душевна втіха», і був, по суті, спогляданням барвистих весняних лугів.

Флоріберт не міг ні прочитати ці вірші, ні проспівати їх, бо в них не було слів, але він снив ними й часом тонко їх відчував, надто ввечері. А інакше він проводив свій час здебільшого в селі, де бавився з малими русявими дітлахами чи смішив молодих жінок і дівчат тим, що знімав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливішими були для нього ті дні, коли він бачив фрау Агнес, чарівну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дівчачим обличчям. Він вітався з нею, низько вклоняючись, і прегарна Агнес кивала й сміялася, заглядаючи йому в очі, сповнені сором’язливості, та простувала далі з посмішкою на вустах, мов сонячний промінчик.

Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавілого замкового парку, і який служив раніше баронові для його амурних втіх. Її батько працював лісничим й отримав цей будинок як подарунок від батька теперішнього господаря за якісь особливі заслуги. Вона рано вийшла заміж і повернулася додому молодою вдовою, отож після смерті батька так і мешкала у цьому самотньому будинку одна зі служницею та сліпою тіткою.

Фрау Агнес носила прості, але гарні й завжди нові вбрання ніжних кольорів. Її обличчя по-дівочому було юним і вузьким, каштанове волосся заплетене в тугі коси й укладене довкола витонченої голівки. Барон був закоханий у неї ще до того, як він із ганьбою прогнав свою дружину, й тепер кохав її з новою силою. Він зустрічав її вранці в лісі, а вночі відвозив річкою на гондолі до очеретяної хатинки в плавнях; і там її усміхнене дівоче обличчя лежало на його рано посивілій бороді, а її ніжні пучки гралися з його жорсткою та твердою рукою мисливця.

Фрау Агнес ходила на свята до церкви, молилася та подавала милостиню злидарям. Вона приходила в селі до літніх бідних жінок і дарувала їм черевики, причісувала їхніх внучат, допомагала їм у шитві, і, йдучи геть, полишала у їхніх хатинках м’який блиск юної святої. Фрау Агнес жадали всі чоловіки, і той, хто їй подобався, або той, хто з’являвся в потрібний момент, міг поцілувати її руку, ба, навіть отримати поцілунок у вуста, а кому таланило й, хто був статний собою та високий на зріст, той міг і наважитися залізти до неї вночі через вікно.

Усі це знали, і барон також, однак прекрасна Агнес ішла своїм шляхом далі, посміхаючись, із невинним поглядом, мов незаймана дівчина, яку не можуть зворушити жодні жадання чоловіків. Часом з’являвся новий коханець, який обережно залицявся до неї, наче до якоїсь недосяжної красуні, блаженствував у благословенній гордості від такого розкішного завоювання й дивувався тому, що інші чоловіки не заздрили йому, а тільки посміхалися. Її будинок, сповнений тиші, стояв скраю похмурого парку, що заріс в’юнкими трояндами, самотній, мов здичавілий, казковий ліс. Вона мешкала в ньому, виходила з нього й поверталася до нього літнього ранку, свіжа та ніжна, немов троянда, з осяйним блиском на дівочому обличчі й важким вінком кіс довкруж витонченої голови. Літні бідні жінки благословляли її і цілували їй руки, чоловіки поштиво віталися з нею й посміхалися за спиною, дітлахи підбігали до неї, випрошували в неї милостиню й дозволяли гладити себе по голівці.

– Чому ти така? – запитував її часом барон і погрозливо дивився на неї своїми похмурими очима.

– Хіба ти маєш право на мене? – запитувала вона здивовано, заплітаючи каштанові коси.

Найбільше її кохав поет Флоріберт. Його серце частіше билося, коли він бачив її. Коли ж до нього долинали погані чутки про неї, сум оповивав його, він хитав головою і не вірив цьому. А коли про неї щось говорили дітлахи, то весь аж світився і слухав їх немовби пісню. З усіх його поетичних фантазій найчудовішою була та, у якій він мріяв про Агнес. Тоді він залучав собі на допомогу все, що найбільше любив і що здавалося йому наймилішим – західний вітер, синю далечінь і яскраві весняні луги, оточував її всім цим і вкладав у загальний образ усю свою тугу та щиру пристрасть безкорисного дитинного життя.

Одного раннього літнього вечора після тривалої тиші до мертвого замка ввійшло трошки нового життя. Голосно затрубив ріжок, і зі скрипом і брязканням на подвір’я в’їхала карета й зупинилася. Це приїхав на гостину брат господаря замка, сам один, зі своїм камердинером, високий статечний чоловік із борідкою клинцем і гнівними очима, мов у бійця. Він плавав у стрімкому Рейні, стріляв для свого задоволення по сріблястих чайках, частенько їздив верхи до найближчого містечка й повертався звідти добряче напідпитку, час від часу дражнив добродушного поета і через кожних два дні влаштовував галасливі сварки зі своїм братом. Також він давав йому тисячі порад: пропонував перебудувати замок й облаштувати в ньому все на інший лад, радив усе поміняти й покращити. Та добре йому було говорити про це, бо, вдало одружившись, він був багатим, а господар замка – бідним і жив здебільшого в нужді та сварках.

Візит до замка – це було його примхою, і він розкаювався в цьому вже в перший же тиждень. Однак усе ж залишався і не згадував жодним словом про від’їзд, що мало турбувало його брата. Та ось він побачив Агнес і почав увиватися за нею.

Поминув деякий час, і служниця чарівної пані вже мала нову спідницю, що її подарував їй зайда-барон. Ще сплило небагато часу, і служниця взяла біля паркового муру від камердинера барона-зайди записку й квіти. Минуло ще кілька днів, і ось чужий барон зустрів літнього полудня фрау Агнес у лісовій хатині й поцілував їй руку, затим маленький ротик і білу шийку. А коли вона прямувала в село, а він ішов їй назустріч, то знімав перед нею свого рейтерського капелюха, вона ж робила кніксен, мов сімнадцятирічна дівчина.

Поминуло знову небагато часу, і зайда-барон, залишившись якось ввечері вдома сам-один, помітив крізь вікно гондолу, що пливла за течією ріки, а в ній гондольєра та ще якусь світлу жіночу постать. І те, що допитливець не міг розгледіти в сутінках, за кілька днів йому стало зрозумілішим, ніж він цього бажав… Та, яку він у полудень пригортав до грудей у лісовій хатинці й розпалював своїми поцілунками, ввечері переправлялася разом із його братом через темний Рейн і зникала з ним по той бік в очереті.

Чужинець спохмурнів, йому снилися погані сни. Він покохав фрау Агнес не як якусь легку лісову здобич, а як дорогоцінну знахідку. За кожним поцілунком він злякано здригався від радості й подивування, з якою чистою ніжністю вона відповідала на його залицяння. Тому він віддавав їй набагато більше, ніж іншим жінкам. Він пригадував свою молодість, а ця жінка, оточена його вдячністю й увагою, зрештою, ніжністю, ходила вночі темними шляхами з його рідним братом. Він прикусив кінчик свого вуса й гнівно зблиснув очима.

Незворушний до всього того, що відбувалося довкола, і не затьмарений таємничою задушливою атмосферою, що згущувалася у замку, поет Флоріберт жив собі спокійно, нічим не переймаючись. Йому не подобалося, що гість кепкував часом із нього й мучив його, але він звик до чогось подібного ще з минулих часів. Він уникав зайду, проводив цілі дні в селі або побіля рибалок на березі Рейну й мріяв вечорами, віддаючись під теплим духмяним повітрям, бурхливим фантазіям. І ось якось уранці він помітив, що на подвір’ї біля стіни замка розпустилися перші бутони чайної троянди. В останні три роки він приносив перші квіти цієї рідкісної троянди й клав на поріг будинку фрау Агнес і тепер зрадів, що знову зможе піднести їй цей скромний безіменний подарунок.

Ополудні цього самого дня чужинець увійшов до букового лісу разом із чарівною жінкою. Він не запитував її, де вона була вчора й позавчора пізно ввечері. Він дивився мало не з погрозливим подивуванням у її спокійні та невинні очі, й перш ніж піти геть, проказав:

– Я прийду до тебе сьогодні увечері, як тільки-но стемніє. Залиш вікно відчиненим!

– Сьогодні ні, – відповіла вона лагідно, – сьогодні ні.

– Але я так хочу, ти чуєш?

– Іншим разом, гаразд? Сьогодні ні, сьогодні я не можу.

– Я прийду сьогодні ввечері, сьогодні ввечері або ніколи. Роби, як хочеш.

Вона відвернулася від нього й пішла геть.

Увечері чужинець лежав на березі ріки на чатах, чекаючи коли стемніє. Однак човна ніде не було видно. Тоді він попрямував до будинку коханої, заховався в кущах і поклав рушницю собі на коліно.

Було тихо й тепло, жасмин розливав свої духмяні пахощі, і на небі за білими смужками хмаринок з’явилися маленькі матові зірочки. В глибині парку співала пташка, одна-єдина.

Коли вже майже цілковито стемніло, з-за рогу будинку, немовби крадучись, вийшов навшпиньки легкою ходою якийсь чоловік. Він натягнув собі низько на чоло капелюха, але було так темно, що в цьому не було жодної потреби. У правій руці він тримав букет білих троянд, що матово мерехтіли у темряві. Той, хто сидів у засаді, напружив зір і звів гачок.

Той, що підійшов до будинку, подивився вгору, але в будинку не було жодного вогника. Тоді він підійшов до дверей, нахилився й поцілував залізну клямку замка.

У цю мить щось зблиснуло, пролунав гуркіт, і слабке відлуння від нього покотилося глибиною парку. Чоловік із трояндами впав на коліна, затим звалився спиною на гравій і вже так і лежав, злегка здригаючись.

Стрілець перечекав у засаді доволі тривалий час, але ніхто не з’являвся, а в будинку панувала тиша. Тоді він обережно підійшов ближче й нахилився над застреленим чоловіком, із голови якого сповз капелюх. Зніяковіло й здивовано він впізнав поета Флоріберта.

– Ще й оцей! – простогнав він і пішов геть.

Чайні троянди лежали розсипаними по землі, одна з них застигла у крові вбитого.

У селі дзвони пробили першу годину. Небо щільніше затягли бліді хмари, до яких, мов сонний велетень, стриміла велетенська вежа замка. Рейн тихо співав свою пісню й котив повільним потоком хвилі, а в глибині чорного парку ще далеко за північ співала одна самотинна пташка.

1906