X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ

Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм – щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, – можна було порахувати на пальцях. До того ж один з цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети й коней». Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а для скептиків це взагалі був тільки привід для дотепів. Одне слово, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.

Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим керівництвом молодшого пастора, міс Кас та міс Секбат. Правда, навкруги відчувався якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’їхати на мішок із сіном на протилежному кінці мотузки. Такий же успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що виповнював повітря нестерпним духом мастила і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив свої циліндри ще й барвистими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно поношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки в нього то надималися, то опадали. Рябе обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до «Карети й коней». Разом з іншими звернув на нього увагу й Флетчер; незвичайний вигляд прибульця так вразив старого, що він дивився йому вслід, аж доки із щітки не затік у рукав крейдяний розчин.

За свідченням власника тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком заїзду і, як розповідав містер Гакстер, довго вагався, доки наважився ввійти в будинок. Нарешті він піднявся сходами і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, відчинив двері вітальні. Містер Гакстер чув голоси з кімнати і з буфету, які гукали невідомому, що він помилився.

– Це приватне помешкання, – сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет.

За кілька хвилин він показався знову, витираючи долонею губи з задоволеним виглядом, що здався містерові Гакстеру удаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись навкруг, а потім містер Гакстер помітив, що він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й, схрестивши руки на грудях, почав курити з байдужим виглядом, хоча тривожні погляди, які він раз у раз кидав на вікно, ніяк не узгоджувалися з тією байдужістю.

Все це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого спонукала його й далі вести спостереження.

Раптом невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Думаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка й вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з’явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій – три книги, зв’язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рот, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. «Держи злодія!» – гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.

Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні. Він бачив перед собою чоловіка, що хутко завернув за ріг церкви й пустився в поле. Попереду він бачив прапори, гуляли люди, але ніхто не кинувся на Гакстерів крик.

– Держи злодія! – відважно переслідуючи втікача, гукнув він іще раз. Та не пробіг він і десяти кроків, як щось незриме вхопило його за підборіддя, і він з неймовірною швидкістю злетів у повітря. Не встиг він отямитись, як уже лежав на землі. Світ, здавалося, розсипався мільйоном іскор, і йому стало байдуже до того, що було далі.

XI. В ЗАЇЗДІ «КАРЕТА Й КОНІ»

Щоб ясно уявити собі перебіг подій у заїзді, треба повернутися назад до того моменту, коли містер Гакстер побачив із свого вікна містера Марвела.

На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони серйозно заходилися обмірковувати дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, докладно переглядали речі невидимої людини. Джеферс, оклигавши від падіння, пішов додому під доглядом своїх приятелів. Місіс Гол склала порозкиданий одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно пожилець працював, Кас відразу знайшов три грубі рукописні книги із заголовком «Щоденник».

– Щоденник! – сказав Кас. – Тепер ми, в усякому разі, дещо дізнаємось.

Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.

– Щоденник, – повторив Кас, сідаючи; далі він підклав дві книги під третю і розгорнув її. – Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так… Самі цифри.

Вікарій глянув через плече.

Кас гортав сторінки, і обличчя його виражало розчарування.

– Ет! – сказав він. – Самі тільки цифри, Бантінгу.

– А діаграм нема? – спитав містер Бантінг. – Або малюнків, що прояснили б щось?..

– Подивіться самі, – запропонував Кас. – Тут, як судити з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою, а трохи – по-грецькому. Ну, грецьку-то ви, я думаю…

– Звичайно, – відповів містер Бантінг, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почував себе якось незручно. Від грецької мови в пам’яті його залишилось так мало, що не варто було й говорити… – Авжеж… грецька мова, звісно, може дати нам ключ…

– Я знайду вам те місце…

– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав містер Бантінг, усе ще тручи свої окуляри. – Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, надів окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.

– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.

– Ні, – воднораз відповіли вони.

– Навпроти, голубчику, – пояснив містер Бантінг.

– І прошу, зачиняйте двері, – роздратовано додав містер Кас.

– Гаразд, – стиха мовив гість. – Відчалюй! – наказав сам собі й, зачинивши за собою двері, зник.

– Моряк, мабуть, – сказав містер Бантінг. – Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» – напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.

– А тут іще, – зітхнув він, – ці книги!

– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. – Тепер, думаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

– Безперечно одне, – зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, – що останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі… дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину…

– Вона таки неймовірна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукаві…

– Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.

– Я не хочу знову товкти те саме, – відповів Кас. – Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Biн спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.

– Не ворушіться! – прошепотів чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.

– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, – сказав Голос, – але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. – Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.

– Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, – провадив далі Голос. – Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене – кочерга, і до того ж я – невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

– Обіцяємо! – відповів містер Бантінг.

– Обіцяємо! – повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

– Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, – вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, – я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори – прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.