VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ

Розділ восьмий – надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він думав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися й нарешті зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Алдердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.

IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ

Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за ґудзики на найбільш критичних місцях його одягу, – тільки свідчило, що він затятий парубок.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом – містер Томас Марвел усе робив неквапно – він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

– І все ж таки це черевики, – сказав Голос.

– Подаровані черевики, – відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них. – І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

– Гм! – озвався Голос.

– Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І – чи повірите? – в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепер вони мені підсунули, маєш!..

– Паскудне графство! І люди препогані, – промовив Голос.

– Правда ж? – сказав містер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч – і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

– Де ви? – спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.

– Що це я, п’яний? – пробурмотів містер Томас Марвел. – Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння…

– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.

– Годі вже вам фокуси виробляти! – крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!

– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.

– Зараз ви хвилюватиметесь, – погрозився містер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас… – А може, ви поховані? – спитав він, помовчавши.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

– Пі-у-їт! – цвірінькнула десь далеко вертихвістка.

– Теж мені пі-у-їт, – сказав містер Томас Марвел. – Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.

– Не доведи господи! – сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. – То я випив. Так я й думав.

– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.

– О-о! – протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотів він.

– Звичайно, чули.

– От знову! – вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.

– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.

– Це вже я збожеволів… – сказав містер Томас Mapвел. – Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це – привид.

– Ні те і ні те, – мовив Голос. – Слухай.

– От бевзь, – сказав містер Марвел.

– Та стривай же! – Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

– Ну? – зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

– То ти думаєш, що це примарилось?

– А то ж як? – спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

– Гаразд, – з полегкістю мовив Голос. – Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

– Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.

– Ну, – промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги, – то це все тобі мариться?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

– Якщо ти ще будеш пручатись, – попередив Голос, – я дам тобі цим камінцем по голові.

– Здорово, – сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. – Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.

– Верзіть собі казна-що, – відповів містер Марвел, кривлячись від болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.

– От і добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.

– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?

– Я – невидимий. Це головне. І зрозумій, що…

– Та де ж ви? – перебив його містер Марвел.

– Тут. За кілька кроків від тебе.

– Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви – просто повітря. Я – не якийсь неук!

– Правильно. Я – повітря, і ти дивишся крізь мене.

– Що? У вас так-таки нічого нема? Може, ви – тільки порожній голос, га?

– Та ні, я – такий самий, як і всяка людина, – я мушу пити, їсти, ховатися від негоди… але я – невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

– Значить, ви таки справжній?

– Ну звісно, справжній.

– Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, – попросив Марвел. – Тоді це не буде така чудасія.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.

– Оце маєш! – скрикнув він. – Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… – Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не їли ви хліба з сиром? – спитав він, тримаючи невидиму руку.

– Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

– Ага! Хоч ви – ніби й дух.

– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.

– Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав містер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дідька?

– Довго розповідати. І до того ж…

– А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.

– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…

– Боже! – зітхнув містер Марвел.

– Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі…

Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.

– Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…

– Боже! – застогнав містер Марвел. – Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?… Невидимий!..

– Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти допоможеш мені… мусиш допомогти!

– Стривайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи боже мій!

– Візьми себе в руки, – відповів Голос. – Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.

– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи – і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку він замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вів далі Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю…

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.

– Я не викажу вас, – запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.