Криміналізація «заперечення»

Історія перетворення Голодомору на суб’єкт політики дає, крім іншого, дуже цікавий приклад спроб криміналізації дій, пов’язаних з публічною незгодою з офіційною версією трактування минулого.

Така практика не є винятковою. В Радянському Союзі «неправильне» трактування історії могло бути витлумачене як антирадянська агітація і пропаганда: випадки засудження за кримінальними статтями тих, хто не дотримувався офіційної версії минулого, відомі з історії дисидентського руху в Українській РСР у 1960—1970-ті роки.

У сучасній Україні одним із центральних аргументів на користь запровадження адміністративної чи кримінальної відповідальності за «заперечення Голодомору» є посилання на «європейський досвід»: зазвичай такі посилання мають декларативний характер, бо в жодному обґрунтуванні не містилося аналізу цього досвіду. Тобто, досвід згадується і використовується як аргумент, але він навіть не описується, принаймні в контексті криміналізації «заперечення Голодомору».

Криміналізація заперечення Голокосту і геноциду вже має власну історію – як політичну, так і наукову. Заперечення Голокосту (як такого) є незаконним в 13 країнах Європи, найжорсткіші закони проти заперечення Голокосту в країнах, де знищення євреїв відбувалося під час Другої світової війни під орудою держави (Німеччина, Австрія, Румунія).

Парламенти Нідерландів та Італії у 2006—2007 роках розглядали питання про криміналізацію заперечення Голокосту, однак не схвалили відповідних рішень. В Іспанії Конституційний суд визнав кримінальне переслідування за заперечення Голокосту антиконституційним.

У Франції було криміналізовано заперечення не лише Голокосту, але й геноциду вірмен у 1915 р. Дебати щодо криміналізації заперечення геноциду вірмен тривали понад двадцять років і не вщухають і далі.

У лютому 2007 р. представники Німеччини виступили з ініціативою ухвалення Європарламентом закону, згідно з яким «кожна держава (Євросоюзу. – Г. К.) вживатиме заходів, які забезпечать покарання навмисного поводження такого типу: «публічне виправдання, заперечення чи вульгарна баналізація злочинів геноциду, злочинів проти людства та військових злочинів» – хоча в поясненнях і йдеться про покарання таких дій, лише якщо вони призводять до порушення громадського порядку, містять загрозу чи образу, – ця пропозиція викликала тривогу щодо можливого довільного трактування цих ознак.

19 квітня 2007 року Європарламент таки ухвалив проект закону, який мав запровадити кримінальну відповідальність (позбавлення волі строком до трьох років) за зумисні дії, що заохочують до насилля чи ненависті на підставі раси, кольору шкіри, релігії, походження, національності чи етнічних ознак. Така ж відповідальність передбачена була за заперечення чи навмисну тривіалізацію (gross trivialization) злочину геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Цей проект був витлумачений саме як такий, що спрямований проти «заперечення Голокосту»¹⁵⁷. Щоправда, ухвалення такого «загальноєвропейського» закону було радше символічним актом. Практичне використання цього акту можливо лише в рамках національного законодавства.

Загалом посилання на законодавство європейських країн як на прецедент для криміналізації заперечення Голодомору як геноциду в Україні є некоректним і маніпулятивним¹⁵⁸ з декількох причин.

По-перше, в жодному з законодавчих актів згаданих країн не передбачено покарання за інтерпретацію. Йдеться або про висловлення публічної зневаги до жертв Голокосту, або про намагання виправдати злочини нацистів, або навмисно применшити їх, або про фактичну пропаганду антисемітизму, національної чи расової ворожнечі – усе це стосується того, що можна назвати «запереченням Голокосту».

По-друге, там, де йдеться про кримінальну відповідальність, дуже детально прописані варіанти відповідних дій, за які цю відповідальність передбачено (те, що було запропоновано В. Ющенком, дає простір для надто вільної інтерпретації передбачуваного злочину).

По-третє, в багатьох випадках законодавство європейських країн щодо «заперечення Голокосту» містить формулювання, де йдеться про те, що заперечення Голокосту і геноциду є де-факто і де-юре виправданням злочинів проти людяності і зокрема – воєнних злочинів часів Другої світової війни. Про Голокост окремо там взагалі не йдеться.

По-четверте, рівень політичної і правової культури в Україні, де закони довільно трактують на догоду політичній кон’юнктурі, а судова система є вщент корумпованою і залежною від влади і капіталу, впровадження такого закону гарантовано забезпечує зловживання.

По-п’яте, законодавство щодо заперечення Голокосту і геноциду в європейських країнах далеко не завжди схвально сприймається як громадськістю, так і професійними юристами.

Ті суспільні кола, для яких свобода слова є передумовою їх існування, налаштовані до цього законодавства надзвичайно критично¹⁵⁹. У Франції, зокрема, намагання запровадження кримінальної відповідальності за «заперечення геноциду вірмен 1915 року спричинило рух істориків «Свободу історії!» (2005), який став міжнародним. Під «Відозвою з Блуа» (2008), яка є протестом проти регулювання державою «історичної правди», підписалося більше тисячі трьохсот істориків з сорока дев’яти країн світу¹⁶⁰ – серед ініціаторів і перших підписантів відозви: П. Нора, Е. Гобсбаум, К. Ґінзбург, А. та Я. Ассмани, Т. Ґ. Еш.

Зазвичай закони щодо «заперечення Голокосту» критикують ліберали або ліві інтелектуали. Утім, не так давно до них приєдналися праві і популісти. Певного роду ревізіонізм стосовно Голокосту як «глобальної ікони» спостерігається в Польщі, Угорщині, Литві. В Україні ідея криміналізації «заперечення Голодомору» виникла вже тоді, коли сам факт голоду 1932—1933 років заперечували хіба що окремі особи – переважно з провокативними намірами. Утім, ініціаторів криміналізації це мало цікавило. Ідея покарання за заперечення виникла в момент гострої політичної кризи і була надто очевидним проявом бажання використати Голодомор як політичне знаряддя для дискредитації, чи у випадку успіху – залякування опонентів. Утім, враховуючи те, що реальних перспектив ухвалення такого акту не було, можна з великою вірогідністю припустити, що йшлося саме про дискредитацію та перетворення ідеї криміналізації на додаткову символічну зброю.

Ухвалення у 2006 році закону про Голодомор, цей найбільший успіх В. Ющенка на полі наступальної історичної політики, як з’ясувалося, було лише прелюдією до радикальніших дій президента та його прибічників у парламенті. Закон містив норму, згідно з якою «публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні є наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним»¹⁶¹.

21 грудня 2006 року народні депутати від опозиційних фракцій Я. Кендзьор та Р. Чубаров зареєстрували у відповідному комітеті Верховної Ради проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за публічне заперечення факту Голодомору 1932—1933 років як геноциду Українського народу)»¹⁶². Зміщення акценту було вражаючим – йшлося про криміналізацію заперечення вже не факту голоду 1932—1933 років, а заперечення його як геноциду.

Враховуючи ту обставину, що й досі тривають наукові дискусії, зокрема на міжнародному рівні, щодо правомірності вживання цього терміна стосовно голоду 1932—1933 років, ця ініціатива виглядала, м’яко кажучи, неоднозначною. Особливого присмаку їй додавало те, що депутати-ініціатори були колишніми дисидентами, для яких боротьба за свободу слова була не абстракцією, а частиною біографії. У березні 2007 року депутати від Партії регіонів зажадали повернення проекту на доопрацювання¹⁶³, однак його було відкликано в зв’язку з тим, що суб’єктом законодавчої ініціативи знову виступив сам президент.

28 березня 2007 р. В. Ющенко подав законопроект «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України (щодо відповідальності за заперечення Голодомору)». Президент пропонував запровадити кримінальну відповідальність за «заперечення Голодомору 1932—1933 років як геноциду Українського народу та Голокосту як геноциду єврейського народу»¹⁶⁴.

Таке публічне заперечення та виготовлення і розповсюдження відповідних матеріалів пропонувалося карати штрафом від ста до трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян¹⁶⁵, або позбавленням волі на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені службовими особами або якщо вони вчинені повторно, мали каратися позбавленням волі на строк до 4 років¹⁶⁶. Йшлося про внесення змін до статті 442 КК України «Геноцид». Формально, мабуть, йшлося про конкретизацію пункту попереднього закону («Про Голодомор 1932—1933 років») щодо протиправності заперечення голоду 1932—1933 років.

Неформально знову йшлося про те, щоб впровадити відповідальність за заперечення не самого факту голоду 1932—1933 років, а його трактування як геноциду. Пункт про посадових осіб, мабуть, був сигналом місцевій владі східних і південних регіонів, яка досить часто або просто нехтувала вказівками президента щодо вшанування пам’яті загиблих, або саботувала їх, або навіть чинила опір відповідним місцевим громадським ініціативам. Додавання пункту про Голокост явно мало на меті глибшу легітимацію ініціативи світовим досвідом (проект містив прямі посилання на закони про заперечення Голокосту в країнах Європи, Америки і Близького Сходу)¹⁶⁷.

Цікаво, що в пояснювальній записці до законопроекту стверджувалося, що «прийняття Закону сприятиме консолідації Українського народу, громадян усіх національностей навколо ідеї утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства, посиленню поваги до життя, прав та свобод громадянина, зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянського миру в Україні»¹⁶⁸. Як саме адміністративне та кримінальне переслідування за «неправильне» трактування голоду 1932—1933 рр. сприятиме зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянсько-го миру в країні, автори записки не пояснювали.

Ця частина аргументації на користь криміналізації заперечення Голодомору і Голокосту як актів геноциду виглядає ще цікавішою в світлі матеріалів, розміщених на офіційному сайті президента України. Зокрема, там йшлося про таке: «Найбільші масштаби Голодомору були в регіонах, де сконцентрована електоральна база антикризової коаліції¹⁶⁹. Однак в силу недостатньої поінформованості, радянської пропаганди та нечіткої позиції лідерів коаліції мешканці цих територій не розуміють справжніх наслідків цієї трагедії. За даними соцопитувань, лише 40 % респондентів на Сході (з тих, хто визначився з відповіддю) згодні, що Верховна Рада повинна законодавчо визнати Голодомор 1932—1933 років актом геноциду Українського народу. На Півдні – 64 %, що також менше, ніж в середньому по Україні (71,4 %)»¹⁷⁰. Отже, зрозуміло, в які регіони спрямовувалася ініціатива президента, спрямована на просування «єдино вірного» трактування голоду 1932—1933 років.