Обмін здійснюється в двох формах, на які я хочу тут натякнути лише для вартості праці. Оскільки існує прагнення дозвілля або простої гри сил, яка сама себе задовольняє, або уникнення самого по собі обтяжливого зусилля, будь-яка праця безперечно є жертовністю. Щоправда, поряд із цими спонуками міститься певна величина латентної робочої енергії, з якою [величиною] ми або знаємо, що робити, або яка виявляється через потяг до добровільних, не викликаних ні потребою, ні етичними мотивами видів праці. За цю величину робочої сили, чия віддача сама по собі не становить жодної жертовності, конкурує множина вимог, для сукупності яких її не вистачає. Отже, при будь-якому використанні сили потрібно жертвувати одним або багатьма можливими і бажаними її використаннями. Якщо силу, з якою ми виконує працю А, ми не можемо із користю використати для праці В, то та перша геть не коштує нам жертви; те саме чинне також для В, якщо ми здійснюємо її замість А. Отже, те, що – при евдемоністичному пом’якшенні – віддається, являє собою не працю, а якраз не-працю [Nichtarbeit]; ми платимо за А не жертву праці – адже віддавати цю останню для нас, як ми тут припускаємо, саме по собі не становить жодних труднощів, – а відмову від В. Тож та жертва, яку ми віддаємо в обміні при праці, одного разу є так би мовити абсолютною, іншого разу відносною: страждання, що ним ми переймаємося, одного разу є безпосередньо пов’язаним із працею стражданням – де вона виявляється зусиллями і муками, іншого ж разу воно є непрямим стражданням – де ми можемо досягати одного об’єкта лише при відмові від іншого, при евдемоністичній невагомості або навіть позитивній вартості самої праці. Тим самим навіть випадки охоче виконаної праці зведені до форми сповненого зречення обміну, яким скрізь характеризують господарство.

Те, що в предметах існує певний рівень вартості, з яким вони вступають у відношення господарства, коли кожен із двох об’єктів якоїсь трансакції для одного з контрагентів означає жаданий здобуток, а для іншого – принесену жертву: це має чинність, мабуть, для розвиненого господарства, але не для тих засадничих процесів, які тільки й утворюють його. Така логічна складність, що дві речі могли б мати рівну вартість лише в тому разі, якщо спершу кожна з них має певну вартість для себе, виявляється, мабуть, через ту аналогію, що і дві лінії могли б бути однаково довгими лише тоді, коли кожна з них уже мала б певну довжину перед порівнянням. Однак, точніше придивившись, вона має цю довжину насправді тільки в момент порівняння з іншою. Адже визначення своєї довжини – вона ж бо не «довга» безумовно – вона не може діставати через саму себе, а лише через іншу довжину, якою вона вимірюється і якій вона саме цим надає подібну послугу, хоча результат вимірювання залежить не від самого цього акту, а від будь-якого вимірювання, наскільки воно незалежне від іншого. Пригадаймо категорію, під якою нам стає збагненним об’єктивне судження вартості, яке я назвав метафізичним: вимога, що розгортається у стосунку між нами й речами, здійснювати певне судження, зміст якого все-таки не полягає в самих речах. Так поводить себе і судження про довжину: від речей спрямовується до нас ніби домагання, щоб ми здійснювали його з певним змістом, але цей зміст наперед не накреслений у речах, а підлягає реалізації лише завдяки акту в нас. Те, що довжина встановлюється взагалі тільки в процесі порівняння і, отже, прихована для одиничного об’єкта як такого, від якого вона залежить, легко заховується від нас через те, що із одиничних відносних довжин ми абстрагували загальне поняття довжини – в якому, отже, якраз відкинута визначеність, без якої не може бути жодної конкретної довжини – і тепер, проектуючи це поняття на речі, вважаємо: ці останні спочатку все ж узагалі мусять мати довжину, перш ніж її можна окремо визначити через порівняння. До цього додається те, що із численних, утворюючих довжину порівнянь викристалізувалися надійні масштаби, завдяки порівнянню з якими визначаються довжини всіх одиничних просторових утворень, так що ці довжини тепер, ніби утілення того абстрактного поняття довжини, видаються далекими від відносності, позаяк хоча все і міряється по ним, проте вони самі вже не вимірюються – це не мізерніша помилка, ніж коли гадають, ніби яблуко, яке падає, притягується землею, але земля не притягується яблуком. Зрештою, якась довжина, сама по собі притаманна одиничній лінії, увижається нам внаслідок того, що в її одиничних частинах ми маємо вже множинність елементів, у співвідношенні яких полягає множина. Якщо ми уявимо, ніби в цілому світі існує лише одна єдина лінія, то вона взагалі не була б «довгою», бо їй бракувало б кореляції з іншими лініями, – через що в загально визнаний спосіб і не можна висловити жодного визначення міри про світ як ціле, бо поза собою він не має нічого такого, у відношенні з чим він міг би мати певну величину. Одначе в такому становищі фактично перебуває будь-яка лінія, поки її розглядають без порівняння з іншими, відповідно, без порівняння її частин одна з одною: вона не коротка, не довга, а перебуває ще потойбіч всієї цієї категорії. Отже, ця аналогія замість спростування відносності господарської вартості радше пояснює її.

Якщо ми мусимо вважати господарство спеціальним випадком загальної живої форми обміну, віддачі за певний здобуток, то вже з самого початку ми припускатимемо в рамцях її і такий випадок: вартість здобутку не приноситься так би мовити у готовому вигляді, а почасти або навіть цілковито приростає до бажаного об’єкта тільки через міру потрібної для цього жертви. Звісно, ці випадки, настільки часті, наскільки ж вагомі для вчення про вартість, здається, заховують у собі якусь внутрішню суперечність: ніби вони спонукають нас приносити жертву вартості за речі, які для нас самі по собі безвартісні. Все ж розумним чином ніхто не віддає певної вартості, не одержуючи за це принаймні вартості однакового рівня, і, навпаки, мета одержати свою вартість тільки ціною, яку ми мусимо дати за це, може траплятися лишень у спотвореному світі [verkehrtenWelt]. Звичайно, це вже слушно для безпосередньої свідомості, навіть більш слушно, ніж уважає та популярна позиція в інших випадках. Фактично вартість, яку суб’єкт віддає за іншу вартість, для самого цього суб’єкта (за фактичних обставин даного моменту) ніколи не може бути більшою за ту, на яку він вимінює. Будь-яка протилежна позірність ґрунтується на змішуванні дійсно відчутої суб’єктом вартості з тією, яка притаманна відповідному предметові обміну згідно з іншою середньою оцінкою [Taxierung] або такою, що здається об’єктивною. Так, хтось при голодоморі віддає клейнод за шматок хліба, бо за даних обставин останній йому більше вартісний, ніж перший. Однак певні обставини завжди належать до того, що з об’єктом пов’язується певне відчуття вартості, бо кожне таке відчуття тримається на цілому багаточленному, охопленому сталим плином, пристосуванням і перетворенням, комплексі нашого почування; вочевидь, принципово байдуже, чи ці обставини одноразові, чи відносно постійні. Тим фактом, що голодний віддає клейнод, він недвозначно доводить, що хліб йому більше вартісний. Отже, не підлягає сумніву, що в момент обміну, принесення жертви, вартість виміняного предмета утворює межу, до якої найбільше може підніматися вартість відданого предмета. Зовсім незалежно від цього має місце питання, звідки ж бере той перший об’єкт свою так потрібну вартість, і чи не з жертви, яку він має принести за це, так що еквівалентність між здобутком і ціною встановлювалася ніби a posteriori та на підставі цієї жертви. Незабаром ми побачимо, як часто вартість психологічно виникає в спосіб, що видається нелогічним. Але якщо вона одного разу стала дійсною, то, звичайно, і для неї не менше, ніж для вартості, конституйованої в будь-який інший спосіб, існує психологічна необхідність вважати її за принаймні таке ж велике позитивне благо, як жертвування за неї – негативне. Насправді, вже поверховому психологічному розгляду відомий ряд випадків, у яких жертва не лише збільшує вартість мети, а навіть сама продукує її. Спершу це є задоволенням від випробування сил, від подолання труднощів, а часто задоволенням від суперечності, яке висловлюється в цьому процесі. Необхідний кружний шлях до досягання певних речей часто постає нагодою, а часто і причиною відчувати їх як вартості. У стосунках між людьми, найчастіше і найвиразніше в еротичних, ми помічаємо, як стриманість, байдужість або відмова запалюють якраз пристрасне бажання перемогти ці перешкоди і спонукають нас до зусиль і жертв, ціль яких, певно, часто не видавалася б нам гідною без цих опорів. Для багатьох людей естетичний результат [Ausbeute] від великих сходжень на Альпи не був би більш вартим уваги, якби вони не вимагали ціни надзвичайних зусиль і небезпек та лишень через це діставали увиразнення, привабливості й присвяти. Принадність старожитностей і курйозів часто не інша; якщо до них не мають жодного естетичного або історичного інтересу, то він замінюється простою складністю їх досягання: вони вартісні настільки, скільки вони коштують, що в такому разі тільки в другу чергу видається так, ніби вони коштують так багато, як вони вартісні. Далі: будь-яка моральна заслуга означає, що тільки заради морально бажаного вчинку мусять бути поборені та пожертвувані протилежні потяги і бажання. Якщо він відбувається без якогось подолання, мов самозрозумілий успіх неприборканих імпульсів, то йому все-таки не в тому самому сенсі приписують – хоч яким об’єктивно бажаним є його зміст – суб’єктивно моральну вартість. Радше лише через жертву ницих і все ж спокусливих благ досягається рівень моральної заслуги, і він тим вищий, чим звабливіші спокуси і чим глибшою і всеохопнішою була їх жертва. Якщо ми придивимося, які людські звершення удостоюються найвищих пошанувань і поцінувань, то вони завжди є тими, які виявляють або принаймні здається, що виявляють, максимум заглиблення, витрати сил, постійної концентрації всієї сутності – отже, тим самим також максимум зречення, жертвування всім стороннім, віддачі суб’єктивного об’єктивній ідеї. І якщо на противагу цьому естетична продукція і все легке, граційне, плинне зі самозрозумілості потягу розкриває непорівнянну принадність, то ця остання завдячує своєю особливістю все ж і ширяючому поряд почуттю тягаря і жертви, які зазвичай виступають умовою такого самого здобутку. Рухливість і невичерпна здатність до комбінацій наших психологічних змістів часто викликає те, що значливість певного зв’язку переноситься на його пряме обертання, приблизно так, як асоціація між двома уявленнями так само здійснюється через те, що вони приписуються одне одному, як і через те, що вони заперечують одне одного. Цілком специфічну вартість того, що ми здобуваємо без подоланої трудності і мов подарунок щасливого випадку, ми відчуваємо все ж лише на ґрунті того значення, яке для нас має саме важко роздобуте, виміряне жертвою – це є тією самою вартістю, але з негативним показником, і ця остання [вартість] є первинною, з якої може виводитися та перша, але не навпаки!

Звісно, це можуть бути перебільшені або виняткові випадки. Щоб знайти їхній тип в усьому обширі господарської сфери вартості, здається, спочатку потрібно господарність, як специфічну відмінність або форму, поняттєво відмежувати від факту вартостей як загального, або від їх субстанції. Якщо ми сприймемо вартість як щось дане і наразі не дискусійне, то після всього попереднього безсумнівно принаймні те, що господарська вартість як така притаманна певному предметові не в його ізольованому для-себе-бутті, а лише внаслідок використання іншого предмета, що віддається за нього. Дикий плід, якого збирають без зусиль і який не обмінюють, а безпосередньо споживають, не є господарським товаром; за такий його можна вважати в крайньому разі тоді, коли його споживання заощаджує, скажімо, якусь іншу господарську витрату. Але якби всі потреби способу життя були задоволені таким чином, що жертва не пов’язувалася б із жодною точкою, то люди якраз не господарювали б, так само мало, як птахи, риби або мешканці казкової країни. Бодай яким шляхом два об’єкти А і В стали вартостями: господарською вартістю А стає тільки через те, що я мушу дати за нього В, а В тільки через те, що я можу одержати за нього А – при чому, як зазначалося, принципово байдуже, чи здійснюється жертва шляхом віддачі певної вартості іншій людині, отже, шляхом міжіндивідуального обміну, або в сфері інтересів індивідууму, шляхом підрахунку зусиль і результатів. В об’єктах господарства цілковито не знайти нічого, крім значення, яке кожен із них прямо або непрямо має для нашого споживання, і виміну, що відбувається між ними. Оскільки, як визнано, самого лише першого ще не вистачає для того, щоб зробити предмет господарським, то тільки останній може додавати йому специфічної відмінності, яку ми називаємо господарською. Щоправда, це відмежування вартості і її господарської форми руху штучне. Якщо спочатку господарство здається самою лише формою в тому сенсі, що воно вже припускає вартості як свої змісти, аби могти залучити їх у рух зрівноваження між жертвою і здобутком, то насправді той самий процес, що утворює припущені вартості для господарства, можна наступним чином викласти як витворювача [Erzeuger] самих господарських вартостей.