Для відчуттів вартості, у яких пробігає щоденна життєва практика, не береться до уваги ця метафізична одухотвореність поняття. Тут йдеться тільки про вартість, що існує в свідомості суб’єктів, і про ту об’єктивність, яка виникає в цьому психологічному процесі вартісної оцінки як її предмет. Вище я показав, що цей процес формування вартості здійснюється зі зростанням відстані між тим, хто насолоджується, і причиною його насолоди. І тимчасом як величина цієї відстані змінюється – виміряна виходячи не з насолоди, в якій вона зникла, а із бажання, яке виникає з нею і яке вона прагне подолати, – тільки тепер з’являються ті відмінності в наголошенні вартості, які можна розрізняти як суб’єктивні й об’єктивні. Принаймні для тих об’єктів, на оцінці яких ґрунтується економіка, вартість, правда, становить корелят бажання – так само, як світ буття є моє уявлення, так і світ вартості є моє бажання; але попри ту логічно-фізичну необхідність, що кожен потяг бажання очікує на своє задоволення від певного предмета, у багатьох випадках він за своєю психологічною структурою все-таки спрямовується на саме це задоволення, так що сам предмет є цілком байдужим, якщо тільки він вгамовує потяг. Якщо чоловіка може вдовольнити будь-яка жінка без індивідуального вибору, якщо він їсть усе, що тільки може жувати і перетравлювати; якщо він спить на будь-якому ліжку, якщо рівень його культурних потреб може бути задоволений найпростішим, прямо від природи запропонованим матеріалом – то практична свідомість ще цілковито суб’єктивна, вона сповнюється винятково власним станом суб’єкта, його збудженням і заспокоєнням, й інтерес до речей обмежується тим, що вони являють собою безпосередню причину цих наслідків. Щоправда, це приховує наївна потреба в проекції примітивної людини, її спрямоване назовні життя, що самозрозуміло сприймає внутрішнє єство. Однак саме лише свідоме бажання не завжди може важити за достатній покажчик дійсно дієвого відчуття вартості. Легко осяжна доцільність у керуванні нашими практичними силами досить часто подає нам предмет як вартісний, тоді як те, що нас властиво збуджує, полягає не в його змістовному значенні, а є суб’єктивним задоволенням потреби, яке він повинен надати нам. Із цього стану – який, звичайно, має вважатися не завжди першим у часі, а найпростішим, фундаментальним, немов систематично першим – свідомість скеровується на сам об’єкт двома шляхами, які, проте, знову об’єднуються. Щойно та сама потреба відкидає певну множину можливостей задоволення, імовірно, навіть усі до єдиної, отже, там, де стає бажаним не тільки задоволення взагалі, а й задоволення певним предметом, започатковується принципове звернення від суб’єкта до об’єкта. Звісно, можна було б заперечити: мовляв, у кожному разі все-таки йдеться лише про суб’єктивне задоволення цього бажання; тільки в останньому випадку сам потяг уже із самого себе диференційований таким чином, що його може задовольняти точно визначений об’єкт; отже, і тут предмет оцінюється тільки як причина відчуття, але не сам по собі. Однак це заперечення скасувало б розглядувану різницю, якби диференціація потягу винятково таким чином дійсно загострила його до одного-єдиного об’єкта, який задовольняє потяг, що задоволення іншими взагалі було б виключено. Утім, це доволі рідкісний виняток. Ширший базис, із якого розвиваються навіть найбільш диференційовані потяги, початкова загальність потреби, що містить якраз лиш те, щоб мати прагнення, але ще не містить жодної окремої визначеності мети, зазвичай і надалі залишається тим підґрунтям, на якому звуження бажань задоволення тільки й усвідомлюють свою індивідуальну особливість. Тимчасом як витонченість суб’єкта обмежує обшир об’єктів, що задовольняють його потреби, предмети свого бажання він чітко протиставляє всім іншим предметам, які також вгамовували б потребу саму по собі, але попри те їх тепер уже не шукають. Згідно з відомими психологічними дослідами [Erfahrungen] ця різниця між об’єктами в надзвичайній мірі спрямовує свідомість на них і виявляє їх у ній як предмети самостійної значливості. На цій стадії потреба здається визначеною предметом, практичне відчування в тій мірі, в якій потяг уже не ґрунтується на будь-якому, навіть можливому, задоволенні, а дедалі більше скеровується своїм terminus ad quem замість terminus a quo^[2]; тож збільшується простір, що його запосідає у свідомості об’єкт як такий. Усе це перебуває ще і в такому зв’язку. Наскільки людина приневолена своїми потягами, світ для неї становить, власне, нерозрізнювальну масу; адже оскільки він означає для неї лише сам по собі нерелевантний засіб задоволення потягу і ця дія, крім того, може випливати з різноманітних причин, то з предметом у його самостійній сутності тривалий час не пов’язується жоден інтерес. Але те, що ми потребуємо зовсім особливого, одного-єдиного об’єкта, підносить до чіткої свідомості той факт, що ми взагалі потребуємо якогось об’єкта. Втім, ця свідомість певною мірою є більш теоретичною свідомістю, яка зменшує сліпу енергію потягу, що спрямований тільки на своє власне тамування.

Тимчасом як диференціювальне загострення потреби пліч-о-пліч прямує з послабленням її елементарної сили, у свідомості з’являється більше місця для об’єкта. Або з другого погляду: позаяк витонченість і спеціалізація потреби змушує свідомість до більшої відданості об’єктові, соліпсистська потреба втрачає певну величину сили. Послаблення афектів, тобто безумовна відданість «Я» своєму почуттєвому змістові в даний момент, скрізь перебуває у взаємовідношенні з об’єктивацією уявлень, із їхнім виставленням [Неraussetzung] у протистійну нам форму існування. Так, наприклад, можливість висловитися є одним з найпотужніших засобів заспокоєння афектів. У слові внутрішній процес проектується мовби назовні, тепер його мають перед собою немов сприймане утворення і заразом виведена запальність афекту. Заспокоєння пристрастей і уявлення об’єктивного як такого в його існуванні й значенні суть лише двома боками одного й того самого засадничого процесу. Звернення внутрішнього інтересу від самої лише потреби та її задоволення до об’єкта за допомогою зменшеної кількості можливостей задоволення можна здійснити і збільшити, вочевидь, точно так само з боку об’єкта – коли він задоволення робить складним, рідкісним, досяжним тільки кружними шляхами і через докладання особливих зусиль. Навіть якщо ми припускаємо дуже диференційоване, спрямоване на цілком вибрані об’єкти бажання, то і воно сприйматиме своє задоволення все ще відносно, як і самозрозуміло, поки задоволення не запропонує себе без труднощів і опору. Від чого залежить пізнання властивого значення речей, так це від віддалі, яка утворюється між ними і нашим сприйманням [Aufnehmen]. Це лиш один з багатьох випадків, коли треба відступати від речей, покладати між нами і ними певний простір, аби здобути їх об’єктивного образу. Певно, такий образ не менш суб’єктивно-оптично визначений, ніж нечіткий або спотворений образ при занадто великій чи занадто малій відстані; тільки з внутрішніх підстав доцільності пізнання суб’єктивність дістає специфічного наголосу саме в крайніх точках віддалі. Початково об’єкт існує лише в нашому стосунку до нього, зовсім розчинений у ньому і постає перед нами тільки в тій мірі, в якій він одразу вже не вкладається в цей стосунок. До властивого бажання речей, що визнає їхнє для-себе-буття, намагаючись якраз подолати його, справа доходить лише там, де бажання і виконання не збігаються. Можливість насолоди, немов якийсь образ майбутнього, мусить бути відокремлена від нашого стану в дану мить, щоб ми бажали речі, які перебувають від нас на віддалі. Так само, як у сфері інтелекту початкова єдність споглядання, яку ми спостерігаємо ще в дітей, тільки поступово розпадається на усвідомлення «Я» і усвідомлення протистійного йому об’єкта, так і наївна насолода тільки тоді допускатиме свідомість значення речі, начебто повагу до неї, коли річ вислизає від неї. Також тут проступає зв’язок між послабленням афектів бажання і починаючою об’єктивацією вартостей, коли зменшення елементарної запальності воління і відчування сприяє усвідомленню «Я». Доки особистість нестримно віддається миттьовому афектові, цілковито сповнюється і охоплюється ним, «Я» ще не може виформуватися; радше усвідомленість «Я», що перебуває потойбіч його окремих збуджень, може виявляти себе тільки тоді як постійне [das Beharrende] в усілякій зміні цих збуджень, коли кожне з них більше не захоплює цілу людину; радше вони мусять залишати неохопленою яку-небудь частину її свідомості, що утворює індиферентну точку їхніх протилежностей, тож лише певне їх зменшення й обмеження дозволяє виникнути «Я» як завжди однаковому носієві неоднакових змістів. Але так само, як «Я» і об’єкт у всіх можливих сферах нашого існування становлять корелятивні поняття, що ще нероздільні у початковій формі уявлення і тільки диференціюються з неї, одне в іншому, – так і самостійна вартість об’єктів могла б розгортатися тільки в протилежності до самостійного посталого «Я». Лише відштовхування, що ми їх зазнаємо від об’єкта, труднощі в його досягненні, час очікування і час діяльності, що закрадаються поміж бажання і задоволення, розділяють «Я» і об’єкт, які у безпосередньому спів-перебуванні потреби й задоволення містяться нерозвинутими і без особливого наголосу. Нехай дієве тут визначення об’єкта полягає у самій лише його рідкісності – відносно до його бажаності – або в позитивних зусиллях із його засвоєння, у кожному разі тільки через це він встановлює ту відстань між ним і нами, що дозволяє, нарешті, надавати йому певної вартості потойбіч того, що він стає просто спожитим.

У такий спосіб можна сказати, що вартість об’єкта хоча і ґрунтується на тому, що його бажають, проте на такому бажанні, що втратило свою абсолютну властивість потягу [Triebhaftigkeit]. Однак об’єкт, якщо він повинен залишатися економічною вартістю, так само мало може збільшувати свою величину вартості до того рівня, при якому він практично діє немов абсолютний об’єкт. Відстань між «Я» і предметом його бажання може ставати такою великою – нехай через об’єктивні труднощі надбання, нехай через надмірно високу ціну, нехай через сумніви звичаєвого або іншого різновиду, що опираються прагненню до нього, – що справа не доходить до жодного реального вольового акту, а бажання або згасає, або стає невиразним хотінням. Відстань між суб’єктом і об’єктом, зі зростанням якої постає вартість принаймні в економічному сенсі має, отже, нижню і верхню межу, тож формулювання, ніби рівень вартості дорівнює рівневі опору, що протистоїть досягненню бажаних речей згідно з природними, виробничими і соціальними можливостями [Chancen], не відповідає станові речей. Певно, залізо не було б жодною економічною вартістю, якби його досягненню не протистояли більші труднощі, ніж, скажімо, при досягненні повітря для дихання; але, з іншого боку, ці труднощі мусили знизитися до певного рівня, щоб залізо взагалі можна було переробити на те багатство знарядь, яке зробило його вартісним. Або так: стверджують, мовляв, твори плідного маляра при однаковій мистецькій досконалості були б менш коштовними, ніж твори менш продуктивного; це слушно тільки вище певної якісної межі. Адже потрібно якраз вказати на певне багатство витворів якогось маляра, щоб одного разу він узагалі зажив тієї слави, яка підвищує ціну його картин. Далі, в деяких країнах із паперовою валютою саме рідкісність золота призвела до того, що простолюд узагалі вже не може приймати золота, коли воно йому випадково запропоноване. Бо саме відносно шляхетних металів, чию придатність до грошової субстанції зазвичай уґрунтовують на їхній рідкісності, теорія не має права не помічати того, що це значення рідкісності може з’являтися тільки вище якоїсь вельми високої численності, без якої ці метали взагалі не могли б служити практичній потребі в грошах і, отже, зовсім не могли б досягати тієї вартості, якою вони володіють як грошовий матеріал. Мабуть, лише практична ненаситність, жадання якої поширюється понад будь-яку дану величину добра і якій через це кожна вартість здається занадто мізерною, нехтує тим, що не рідкісність, а певне середнє між рідкісністю і не-рідкісністю утворює умову вартості в більшості випадків. Як показує нескладне міркування, момент рідкісності може вносити ранжирування в значення чутливості різниці; момент численності – у значення узвичаєння. Як і життя скрізь визначається пропорцією обох цих фактів – тим, що ми так само потребуємо різниці й зміни його змістів, як і узвичаєння до кожного з них, – так і ця загальна необхідність являє себе тут у спеціальній формі, що вартість речей потребує, з одного боку, якоїсь рідкісності, отже вирізнення себе і особливої уваги, а, з другого боку, певної широчини, численності і тривання, щоб речі взагалі переступали поріг вартості.

На одному прикладі, який зовсім далекий від економічних вартостей і саме тому придатний для унаочнення також їхньої принципової сторони, я хочу зобразити загальне значення віддалення для об’єктивно уявленої оцінки: на естетичному прикладі. Те, що ми тепер називаємо втіхою від краси речей, розвинулося відносно пізно в історії людства. Адже хоч би скільки ще й тепер виявляв її окремий випадок безпосередньо чуттєве насолодження, її специфічне все ж ґрунтується на свідомості поціновувати річ [Sache] і насолоджуватися нею, а не є тільки станом чуттєвої чи надчуттєвої збудженості, що його вона викликає в нас. Кожна культурна людина з великою певністю в принципі розрізнятиме між естетичною і чуттєвою втіхою від жіночої краси, хоч би як мало вона, мабуть, могла відмежувати одне від одного ці компоненти всього свого почуття стосовно цього окремого явища. В одному стосунку ми віддаємося об’єктові, в іншому – предмет дає себе нам. Навіть якщо естетична вартість, як і будь-яка вартість, може бути чужою для властивості самих речей і поставати якоюсь проекцією почуття на них, все ж їй притаманна досконалість цієї проекції, тобто зміст почуття немовби повністю входить у предмет і виявляється значливістю з властивою нормою, що протистоїть суб’єктові, виявляється чимось, чим є предмет. Бодай як в історично-психологічному плані дійшли до цієї об’єктивної, естетичної втіхи від речей, все ж чи неодмінно пов’язана примітивна насолода ними, із якої мусить походити будь-яка вища, лише з їх суб’єктивно-безпосередньою придатністю до ужитку [Genieβbarkeit] і корисністю? Імовірно, дуже просте спостереження дає нам ключ для цього. Якщо який-небудь об’єкт викликає в нас велику втіху чи схвалення, то при кожному наступному погляді на цей об’єкт у нас присутнє почуття втіхи, і навіть тоді, коли вже не йдеться про його використання чи насолодження ним. Ця втіха, що нагадує відлуння, має цілком властивий психологічний характер, визначений тим, що тепер ми більше нічого не воліємо