Читать книгу «Остарбайтер» онлайн полностью📖 — Галины Горицьки — MyBook.
image

V

Прогримів Бабин Яр. Містяни стали тихими-тихими й кожен старався бути для окупантів невидимим. Однак, в тому жовтневому Києві сорок першого ще для Максима не відбулися найкарколомніші зміни. Буревій ще чекав на нього…

Єврейських дівчат-сусідок, котрі також змушені були залишитись в рідному місті, звали по-канонічному: Іда і Сара. Однак, задля конспірації, тепер їх величали Іриною і Надією. Євреїв після підпалу Хрещатика розшукували й розстрілювали. Тому імена Іра і Надя були значно коректнішими в побутовому вжитку. А після Бабиного Яру, куди вони дивом не потрапили завдяки старій матері й сподіванню ще розшукати в окупованому місті батька, Максим зі здивуванням констатував, що вони називалися відтоді тільки так. Не було і натяку на їхні старі імена. Ніби від народження їх не чули. Друзі зниклого батька зробили їм підробні документи в паспортному столі й все на тому. Ні слова більше.

Все тоді відбувалось неначе уві сні. В мареві найстрашнішого кошмару, коли силкуєшся прокинутись, але все ніяк. Хлопець чудово розумів, що ось-ось, в будь-яку хвилину, увірвуться німецькі солдати і його сусідок розстріляють… Іді й Сарі, себто Ірі й Наді було ще страшніше – вони просто чекали, коли ж за ними прийдуть. За «брудними жидівками», на яких вони враз перетворилися в рідному місті. За корінними киянками, котрі за щасливим збігом обставин не з’явилися за наказом на кут вулиць Мельника і Доктерівської двадцять дев’ятого вересня… Однак, дні збігали, а за ними так ніхто і не приходив.

Іда молодша за Сару на п’ять років. Обидві чорняві, носаті й балакучі (в мирний час) і залякані, заплакані, тихі й пригнічені (в час окупації). Їхній батько невідомо куди зник ще наприкінці вересня, і хоча вони жили в одній комуналці, не годилось якось юнакові цікавитись, мовляв, де ваш батько, дівчатка? Адже, коли йшов за водою до Дніпра в перші дні окупації Києва (водогін був зруйнований) бачив на власні очі розстріляних євреїв на схилах Дніпра. Про що тут питати, коли й так все зрозуміло?

Мати їхня плакала і щось увесь час шепотіла на їдиш, коли гадала, що її ніхто не чує. Максим напевно того не знав, яка саме то була мова, однак знання німецької, української, російської й англійської давало певні уявлення, що це точно не європейська говірка. Дочки на неї шикали й майже не випускали з кімнати. Рівень страху був максимальним.

Загалом, все якось було. Здебільшого, як в кошмарі. І ніхто ніяк не міг прокинутись. Всі гадали, що гірше вже немає куди. Однак, ситуація значно погіршилась в кінці місяця.

* * *

До їхньої комуналки, в пусті кімнати, підселили постояльців – двох німецьких офіцерів. Молоді єврейки тоді сховалися у своїй кімнаті й два дні з неї не виходили, а матір їхню Максим взагалі після цього жодного разу не бачив. Максим все розумів і лишень тихцем підглядав за фріцами. Страшні часи ще тоді для нього не настали: були з запасів борошно і гречка і, головне – ще ледь жевріла мама…

Обидва офіцери Третього рейху були вишколені, дисципліновані, як всі німці, котрих він до того зустрічав на блокпостах і просто на вулиці. Однак, якісь молоді й….зелені, чи що? Не буянили та поводилися загалом аж занадто пристойно, як для окупантів. Побоювання щодо того, що вони нап’ються і почнуть стріляти в стелю квартири зі своїх «вальтерів», котрі завжди висіли у них на паску в кобурі, не справдилися. Так само вони не приводили розпутних жінок, котрих в окупованому Києві стільки завелося, немов всі киянки стали такими… Тож минуло кілька день після їхньої появи й молоді єврейки потроху, з острахом, але таки почали з’являтися на спільній кухні та у вбиральні комуналки. Жити ж якось треба?

Від молодшого фріца завжди пахло шоколадом і коньяком, та так потужно, що Максим ледь не втрачав свідомості від того запаху. Якось він зустрів того без побратима на кухні й намагався завести розмову на своїй німецькій, котру в його школі дуже гарно викладали до війни. Однак німець, хоча все усміхався, було видно, як напружено стискає ручку примусу і з осторогою озирається на юнака. Максим тоді знічев’я відступив. Та й пістолет в кобурі фріца не дуже спонукав до душевної бесіди. «Не вийшло, – подумав тоді хлопець. – Ну і грець з ним! Якщо стрільне і мене поранить – нічого йому за це не буде. Жодним чином…».

Другий фріц, вайлуватий і старший за того, що пахнув шоколадом і коньяком, був не таким обережним.

Він відразу ж оточив пильною увагою старшу сестру, Сару, коли дівчата потроху почали виходити з кімнати, й чомусь запитував у шістнадцятирічного Максима дозволу на «айн шпаціре». Максим здогадувався, що, мабуть, той сприймає його за старшого брата дівчини. Адже існування комуналок, в котрих разом жили абсолютно чужі люди, йшло в розріз з європейськими уявленнями про побут містян, і киян в тому числі. Максим усвідомлював, що фріцам може й пояснили, як то воно в них, радянських людей, відбувається, однак, зустрівши його і двох юних дівчат в одній квартирі, ті цілком могли припустити, що вони між собою родичі. Приміром, юнак – їхній старший брат.

Тому Максим на правах того самого уявного брата звісно відповідав, що ні, жодного променаду. Німець делікатно зітхав і лише зауважував, що він не дипломат, і кілька тижнів це все повторювалось і проходило так бездоганно, що Максим навіть втратив пильність і розслабився. Він настільки був зайнятий зароблянням окупаційних карбованців на вокзалі, що не міг повною мірою усвідомити всю небезпечність цієї ситуації…

Тож товстий фріц театрально запитував дозволу на прогулянку з сусідкою – Максим м’яко заперечував цій ініціативі й той картинно, впевнено, вдягав темно-синю каску з заяложеною емблемою на свою маківку та захисні окуляри, а потім сідав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовірно копіюючи Фюрера і з ентузіазмом командував: «Аберфор!».

Однак одного ранку він вийшов на спільну кухню вже напідпитку і, замість театрального розшаркування, схопив Сару за попу і з криком «Гойте фарен – морген капут!»[36]поволік дівчину у свою кімнату. Настала німа фінальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився відбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише її тихі схлипування за дверима кімнати фріців. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на заваді – то мене і вбити можуть», – резонно і з певним полегшенням констатував тоді хлопець і пішов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусідку і заспокоював себе подумки тим, що нічого б не зміг вдіяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, і його, і Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.

Однак, з того часу все змінилося.

Максим це усвідомлював, але переконував себе, що йому зовсім не до того, аби якось аналізувати другорядні ознаки, котрі напряму його не стосувалися.

Тоді вже мама відхаркувала кров’ю, а крупи майже скінчилися. Що йому до сусідок? Врешті-решт, ну справді, не рідний же він їм брат? Хоча хлопець і зауважив, що обидві юні сусідки-єврейки стали взагалі якісь тихі, хіба що почали дуже фарбуватися. Мама їхня майже не виходила з кімнати й стала немов сновида: бліда і непомітна. Сусідка, та сама, що сказала, мовляв, батько його зник безвісти, здається, померла. Однак Максим точно цього не знав і не цікавився особливо. Закрився для навколишнього світу. Були в нього, як йому тоді здавалось, більш нагальні проблеми.

А потім, раптом, він усвідомив, що сестри з кімнати навпроти взагалі зникли. І матір їхня разом з ними – немов канули в Лету. Двох фріців ще раніше розквартирували кудись в краще місце, ще коли випав перший сніг, і вони з вигуками «шайзе!» ходили, вкутані в армійські шарфи, з червоними замерзлими носами, бо, позаяк квартира центрова, але ж опалення не функціонувало…

І ось настав той момент, коли Максим повернувся в комуналку й усвідомив, що там залишилась лише його хвора матір. Більше нікого не було. Жодної живої душі. А отже, і переживати за чужих, непотрібних йому людей більше не потрібно. Виходить, так..?

* * *

«За моїм вікном ширяють ластівки. Низько-низько. Вони розрізають синє небо, без жодної хмаринки, однак, передрікають грозу. І та почнеться незабаром, жодним чином не змінивши мої плани, бо їх в мене взагалі нема», – подумав Антін і відразу ж виклав свої роздуми в інстаграмі, закріпивши світлиною, миттєво зробленою з вікна. Він вже другий тиждень тинявся квартирою, думав, як би знайти новий підробіток в динамічному просторі ремонтів, новобудов і просто «пєрєдєлок» Москви, бо, мабуть, прийдеться з’їжджати навіть з цього щолківського хліву, якщо хоч якусь роботу невдовзі не знайде. Додому вертатись не хотілося. Відразу зникло бажання прорефлексувати щодо купання в Бистриці й поплакатися на гірку долю. Бо, окрім ріки й чудово зробленого, схожого на кінодекорації, центру його рідного міста, що вкотре продемонстрували нещодавні відвідини, в Івано-Франківську його ніщо не чекало. В активних пошуках заробітку кудись на задній план посунулась навіть Ліза. «Та й по тому…» – подумав він, і знову легко щось кольнуло в грудях.

Мартіні, жодного іншого «шмурдяка»… хорошого, поганого, хоч якого, не стало також. А на тверезу голову Антінові не приходили сумні думки, а самоїдство, як вечірній ритуал, зникло. Антін думав, як бути далі. Він вже й на фейсбуку розмістив інфу, що, мовляв, нудиться без роботи, може в кого що є, га? І от, маючи інстаграм-акаунт, робив на ньому те саме з безвиході.

Фотка, щойно зроблена з вікна його барлогу й покликана проілюструвати всьому московському бомонду, який пречудовий «остарбайтер» чекає, засукавши рукава, аби йому тільки дали можливість зробити якийсь люксовий надскладний ремонт, вийшла з будинком навпроти, в якому жила загадкова незнайомка з очима «кольору Тіффані». Він почав її обробляти, аби зробити кращою, і вибрав такий фільтр, що несподівано прочинив завісу на її помешкання. В глибині відчиненого вікна, де так часто з’являлась дівчина, він зумів розгледіти стіл і жовту вазу на ньому. А коли збільшив чіткість, погравшись ще трохи в налаштуваннях інстаграму, то побачив оксамитове старе крісло за столом. На стіні висіло дзеркало, «здається, воно» – подумав Антін, бо в ньому чітко відбивалось щось, схоже на громіздкий дитячий велосипед, що стояло в коридорі з іншого боку стіни. Антін все намагався роздивитись помешкання дівчини з очима «кольору Тіффані», з усією пильністю придивляючись до світлини. Ніби звичайнісіньке помешкання. Нічого незвичного на фото не було. Однак, щось непокоїло хлопця, ніби якась асиметричність відчувалась вглибині картинки. Він напружив очі й прискіпливо почав вивчати інтер’єр квартири на фото, намагаючись побачити невідповідність або непропорційність, що муляло його око горе-архітектора, котрим він так і не став. «О так! – майже вголос вигукнув Антін. – Є!». Дзеркало на стіні висіло надто низько, майже врівень зі столом у вітальні й відзеркалювало незрозумілу штуку з великими колесами, напівзаховану за стіною. «Може, то якийсь новомодний дитячий велосипед з такими серйозними колесами внєдорожніка?», – подумав Антін і відразу ж знову згадав Лізу, яка постійно торочила йому про дитину. Від прикрості міцно стис вуста, нахмурився і поспішив закінчити з постом в інстаграмі. Вказав своє місцеперебування. Розмістив. Ніби все.

Прокинувся посеред ночі від пронизавшої його свідомість думки, що забув вказати свій мобільний в пості, аби його могли знайти всі бажаючи нувориші для своїх дорогих ремонтів. Матюкнувся.

* * *

Максим розрізав першим ліпшим ножем, котрий знайшов в безладі покинутої комунальної кухні, велику білу редьку. Вона не дуже приємно пахла, коли була ще цілою і неушкодженою, і хлопець підозрював, що вона давно зіпсована. Просто бабця з «обжорних рядів» на Сінному витерла всю плісняву хустиною, аби хоча б за безцінь її продати.

Чого тільки не було тієї окупаційної зими на Сінному! Якщо раніше на «товкучці» все ж існувала якась ієрархія і порядок, то «під німцями», коли кожен намагався якось вижити, взаємовідносини на ринку взагалі перетворилися на «Содом і Гоморру».

Максим, роззявивши рота, спостерігав за тим, як якийсь абсолютно здурівший від голоду безпритульний намагається витягти гаманця з кишені німецького авіатора в високій пілотці й сіро-голубій формі. Все відбувалося, немов в повільній зйомці кіно. І злодюжці майже вдалося пограбувати фріца, однак інший німецький офіцер в чорних оксамитових навушниках від морозу і з общипаною гускою під пахвою став на заваді. Він схопив невдаху за руку і вигукнув, сміючись: «русіше вундер!». Обидва німці обмінялися зверхніми поглядами й пілот щосили пхнув безхатченка в спину, не приховуючи своє презирство.

На мить Сінний затих в очікуванні, що ж буде далі? Чи не почнуть стріляти господарі всесвіту в натовп? Вже гриміли масові розстріли за партизанське свавілля і саботаж.

Однак трапилося саме те, що мало трапитися, зважаючи на німецький педантизм і передбачуваність реакції. Здавалося, ніби вони для кожної дії мали інструкції. Свій протокол. І крадіжка каралася стратою. Молодий арієць з пронизливо-синіми холодними очима, немов в Снігової королеви, витяг «парабеллум» і безпомилково поцілив у скроню хлопця, що так і лежав на снігу, закриваючи голову руками. Тоді він врешті повалився на бік і з його голови витекла тонка цівка крові.

Базар принишк і всі його відвідувачі намагались не дивитися на вбитого. Розмови стихли й люди стояли непорушно.

За якусь мить до пілота, що вкладав в кобуру свого пістолета після виконаної роботи, підійшов точно такий самий німецький пілот (здавалося, ніби вони близнюки) і кинув на мертве хлопчаче тіло чималого яскраво-червоного «півника» на паличці, відлитого зі старої, запатентованої ще за царя, форми. Знову почулося оте «русіше вундер». Німці розреготалися. Починалося Хрещення Господнє. Сніг падав зі сизого темного неба безперестанку, ніби небесам набридло плакати дощем і вони зачерствіли. Русіше вундер[37]

Відвідувачі Сінного намагалися не дивитися на мертве тіло. І всі, немов ляльки в театрі під чуйним керівництвом ляльковода, продовжували рухати кінцівками, роблячи такі звичні, вивірені, бездумні, ритмічні рухи…

Життя, загалом, тривало. Дуже швидко тривало.

Біля воріт чистильник чобіт, кавказець в строкатих, на протигазній ваті ерзац-валянках, заправлених в саморобні чуні з автокамерної гуми, заходився запопадливо ритмічно чистити блискучі чоботи «хазяїв світу» по черзі закордонною «ері», бо, позаяк його послугами наразі користувались лише німецькі офіцери, довоєнна вакса – «гуталін» давно вичерпалася…

Максим ковтнув слину, спостерігаючи, як дворняга хапає того «півника», що німецький пілот кинув в сніг до мертвого безпритульного. Він з жахом усвідомив, що залюбки б зараз опинився на її місці…

«Обжорний ряд» тоді був місцем особливих, непередаваних пахощів духмяного кандьору, гарячих наїдків в каструлях, закутаних у ватяні ковдри й особливо – пиріжків з горохом. Максим би зараз віддав останні гроші за ті пиріжки! Однак на всі ті казкові наїдки коштів в нього не було. Та й прогнилу редьку Максим купив на позичені гроші, котрі йому «з майбутньої платні» видав жалісливий дід Остап.

«Та бодай так!» – подумки вигукнув Максим, потім наважився і спересердя таки встромив зуби в чималий кусень тієї сирої редьки й відразу скривився. Та була такою кислою… А потім обережно став жувати. Шлунок, котрий навіть такого «щастя», як та редька, давно не отримував, активно почав виділяти сік і замурчав, немов кіт. В роті відразу почала з’явилась слина. Та куди там! Цілий слинний шторм і повінь водночас. Максим давився, але продовжував жувати й ковтати ту редьку.

«Бездомний, хочеш?» – запропонував трохи редьки котові. Але той враз зістрибнув з підвіконня і кудись подався. «Ну і даремно, – констатував Максим і пересмикнув плечима, – в принципі, їстівна штука. Ось би ще трохи меду до неї… Де я вже цей рецепт бачив…?». Поки Максим розмірковував, сонце майже сіло за обрієм і хлопець втупився в захід, все силуючись згадати. Потім таки згадав, і шлунок, наповнений редькою, боляче стиснувся в спазмі. То мамі якась знахарка прописала пити мед з перетертою редькою, коли вже лікарі були безсильні. І вона пила. Потай від батька, котрий не схвалював народні методи лікування. Однак сухоти, котрі з’явились в неї раптово, нізвідки, так і не вдалось вилікувати. Ні тоді, ні опісля…

Максим відчув, що шлунок з незвички ось-ось виштовхне назад ту редьку. Занадто давно він нічого не їв, а тут нахапався сирого коренеплоду з голоду. «Ні-ні… Стривай, небораче…» – він обережно сповз по стіні на підлогу і почав легенько погладжувати свій здутий живіт і вмовляти: – Так не можна… Бо помремо разом. І я, і ти. Чуєш?». Він довго сидів на холодній долівці кухні й не ворушився, бо навіть коли дихав, відчував спазми нудоти. За якийсь час Максим так і заснув до самого ранку.

1
...