Розділ другий
Юний поет

Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу й тим дуже небезпечне.

М. Косіор

Навесні траурного п’ятдесят третього сину майора Міністерства державної безпеки УРСР Олексію саме виповнилося вісімнадцять. Торік він закінчив школу, але так і не поступив на юридичний – стопами батька, бо не добрав балів. І цьому Олексій неприховано тішився. Бо юридичний навіював на нього таку нудьгу, що навіть батькові було зрозуміло, що то зовсім не те, до чого прагнув парубок.

Батько, щоправда, паніки не зчиняв з однієї простої, однак дуже вагомої причини – його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадія Петровича тоді вже відправили по етапу до Горлагу^[7] за примарним звинуваченням у недонесенні про зраду, що готується^[8]. Дивина та й годі. Тоді, по смерті Сталіна, саме оголосили всенародну амністію, а його, держбезпеківця, все одно відправили до Норильська. І таке буває…

Мати Олексія плакала, але якось так тихо (під ніжною опікою сусіда). Слава Богу, не голосила. Син і сам сумував, звісно, заспокоюючи молодшого, котрий ревів, але якось так – не дуже…

З батьком обидва хлопці ніколи не ладнали. З ним, майором колишнього міністерства МДБ, котре якраз на початку п’ятдесят третього розформували, ніхто не ладнав. Друзів у нього не було, тільки такі собі дружки по службі. Дружину він не кохав, хоча регулярно злигався з нею, так само, як і з більшістю жінок, котрих надибував на своєму життєвому шляху. І тільки один товариш якось, було, замайорів у нього на горизонті, такий собі Ґадзь (а справжнім іменем його він не встиг поцікавитися), і той виявився зрадником і ворогом Радянського Союзу. Та ще й майора за собою потягнув у темні води історії… То таке…

Старший його, Олексій, не можна сказати, щоб і з собою ладнав достатньою мірою. Одним словом, звичайний юнак, котрий ще вчора вважався підлітком. І ніяк йому вже не встигнути осягнути, що він виріс. Що він дорослий. Бо батька немає, натомість стільки суперечностей всередині. Але то таке. І таке буває…

* * *

Олексій мав хвилястий чуб непокірного білявого волосся і впертий погляд, ніби він комусь апріорі заперечував, навіть не цікавлячись про можливий антагонізм поглядів. Він і досі носив уже досить подерту футболку київської молодіжної команди «Динамо», хоча давно кинув футбол. А ось про свої уподобання, навпаки, вигляд його ніяк не натякав.

Олексій пристрастився до читання. Та ба, навіть більше – до написання поезії. Він пірнув у світ ямбів і хореїв так уперто, з головою, мабуть, тому, що свого часу йому ніхто не сказав, як то воно буде важко присвятити себе до останку українській літературі. А так би він, може, і не пішов би з «Динамо»… Однак на момент свого повноліття навіть якщо його й навідували думки про хибність вибору, Олексій його все одно вже підсвідомо зробив і було запізно щось міняти.

Усе сталося без жодних революцій. Просто він почав писати. Якщо говорити про динаміку, то на початку Олексій ще малюком наслухався народних українських пісень діда – відомого хірурга, котрий приховував своє революційне минуле в лавах військових частин УНР. А потім він поринув у світ літератури, віднайшовши в сусідові – генерал-лейтенантові та за сумісництвом сценаристові Івані Рачаді^[9] втраченого в постійних відрядженнях батька. І відразу став супротивником тому сценаристові, по тому як той сказав хлопцеві: «Українську мову лишень дозволяють. Шпрехай російською, якщо хочеш чогось досягти». Однак, пірнувши до того українського літераторства до баротравм, він уже не зміг зупинитися.

І треба було б іти в маргінальність і вузьку «авдиторію», як зробили найкмітливіші літератори у двадцятих роках двадцятого століття. Не лізти до влади, не лізти взагалі нікуди. Працювати, приміром, токарем на заводі, а ночами пописувати свої віршики. Вузька авдиторія, але без репресій. Творчість для обраних. Ну й грець із ним. Однак, на превеликий жаль, Олексій у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усіх опозиціонерів-літераторів або вже розстріляли, або навернули до оспівування «сталініани», тому він не був спроможним перейняти їхній досвід ані методом проб і помилок, ані за чиєюсь мудрою порадою і не висовуватися.

Олексій відчував певну вимученість і награність у тогочасній українській творчості й називав це одним простим, коротким, але змістовним словом – «лубочність». А він шукав щось справжнє. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив… Однак уже в самому своєму настирному пошуку справжності він ставав незгодним, латентним опозиціонером. І, навіть не зважаючи на оту прихованість свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.

Однак то для Фрейда потрібно так розкладати на часточки весь свій життєвий шлях. Малесенькі гештальти життя, що набули значення елементів підсвідомості. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексій десь усередині був упередженим націоналістом, однак, звісно, приховував це. І саме цей його поклик до «українського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливості й примітивності того всього фольклору, став поштовхом до творчості. Ну і ще мама. Вона потай писала українські вірші… Хоча мама Наталя не дуже ним опікувалась, як і своїм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як ніяк. А в батька, дякувати Богові, руки до нього не доходили. А так би він із нього вибив оці літераторські дурощі.

* * *

Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського^[10]. Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього п’ятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмішкою до вух.

Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом – Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою – тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять і він самий був такий – затятий).

Олексій того не знав, що то був голова Спілки письменників України – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рік до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталінську премію за «Італійські враження». І тоді, можливо, Олексієва підсвідомість також би хмикнула та проказала «лубочність», і юнак би просто пройшов повз.

Однак він тоді лишень кліпнув пару разів і, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ після футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.

З них несподівано вийшов двірник із мітлою, грюкнувши ними так, що їхні скельця затремтіли й ледь не тріснули. Олексій тоді наважився:

– А скажіть, – запитав, – що це за будинок?

«А тобі чого? – мав би презирливо відрізати двірник, й історія на цьому б закінчилася, так і не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двірника як раз сталося свято. Йому виписали, нарешті, невеличку, але все ж яку-не-яку премію за особистою протекцією Бажана, котрий був запанібрата з усіма урядовцями-комуністами, і тому життєва позиція двірника наразі була значно-значущо підвищено кращою, ніж учора, приміром, коли він не мав на що купити горілки. І тому юнакові відповів він ось що:

– То будинок літераторів. Роліт. Себто «Кооператив „Робітник літератури”». Найвідоміші люди нашої країни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, – для більшої значущості він навіть пальця догори підняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозуміло, які важливі ці люди. – І тому найшанобливіше ставлення до них! Ось.

На цьому двірник подумки завважив, що, мабуть, виконав свій обов’язок перед літераторами на рік уперед за те, що вони йому допомогли отримати премію, й кинув мітлу прямісінько під ноги Олексію. Проте тому вже на ту прикрість було байдуже.

Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж світу з пазлів повсякденності. Однак Олексій цього не знав, бо, як і більшість людей, не вмів розмовляти з мозком, тільки інтуїтивно відчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт із душі – той баласт був його неявним нерозумінням. Чому дідусь співає рідних, українських пісень, тільки коли вип’є і неймовірно щасливий? Чому мама потай від усіх і навіть батька пише у своєму зошиті українські вірші? Чому ось цей чоловік, такий, що Олексій лише у фільмах про стахановців і подолання нових п’ятирічок бачив такі неприродні широкі усмішки, у вишиванці? Чому? Чому він сам розмовляє здебільшого російською, а українською тільки в маминому селі та з недалекими громадянами з провінції, які завжди говорять українською та яких через це заведено вважати простаками й неосвіченими людьми? Чому?

Чому, або навіщо? Але то питання наступного десятиріччя.

Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так є, і не став дурнуватих запитань? А ці запитання справді дурнуваті, чи просто незручні?

Однак, шановні, будьмо відвертими: слово «незручний» з’явиться щодо справді таких запитань дуже не тоді. Себто – не скоро. А тоді оце німе запитання (до самого себе) п’ятнадцятирічного юнака було несподіваним і смішним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвіту, котрий склався з пазлів персонально для нього перед будинком Роліту. Ой як тяжко…

* * *

Дядько, що виходив із Роліту, – то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкішні апартаменти у цьому новому будинку товариства літераторів, що розташовувався на вулиці Леніна і котрий називали «панським» за те, що у квартирах навіть була кімнатка для челяді, однак не було повноцінної кухні. Передбачалося, що творча еліта їстиме в їдальні літераторів, а кухня їм потрібна хіба що для того, щоб скип’ятити воду в чайнику на індійський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?

Бажан як раз думав про той випитий свій вранішній чай. Однак не в Роліті, з котрого він ще наприкінці сорокового року переїхав у нове житло з новою дружиною. Йому хотілося десь спробувати справжній запашний чай, як той, що він пив, якось побувавши в Англії^[11]. Проте він міг хіба що про це мріяти. Головне – нікому не казати. Тс-с-с… «Можна ж якось і самому щось таке стелепати? Хіба ні? Куплю чай. Краще у Львові, заграничного. Насиплю в чашку заварки повну ложку… – Розмірковував собі письменник. – Ну або попрошу Пантелеймоновича звідти привезти. Це ж його, здається, направили від спілки відкривати урочисто обласну бібліотеку? А в мене вийде так само, як у Лондоні? Чи вони все ж таки той свій легендарний чай якось інакше заварюють? Ну, молока наллю…». Він пройшов повз юнака з палкими очима, що проводжав його слід і все розмірковував про суто побутові проблеми. Бо ніякої челяді в його колишній ролітівській квартирі, котру він залишив першій дружині, не було, а кімнату для неї було віддано племіннику колишньої дружини, котрий приїхав до Києва вступати на інженерний. І навіть мансардою, великою й просторою він ніколи не користувався. Бо ще на перших ролітівських зборах мешканців управдомша оголосила, що «згори» прийшла рознарядка віддати всі мансарди жильців під художні студії зубожілим митцям пензлів і фарб.

Потім Бажан розмірковував, чи варто на ролітівських зборах підтримати пропозицію секретаря президії спілки позачергово друкувати збірку поезії якогось юного дарування тільки тому, що він влучно передав постать Сталіна та його роль у Великій Вітчизняній війні: «Адже він навіть не член Спілки письменників. Жодних воєнних нагород не має… Чому ми мусимо його друкувати? Адже на черзі Тімірязєв. Можна йому сказати, щоб до повісті дописав постать Сталіна. У нього також правдоподібно й влучно вийде. Він раніше про Сталіна тільки й писав…» Поглинутий своїми дріб’язковими проблемами, Микола Платонович перейшов вулицю в належному місці (не перебігав, як деякі недбалі пішоходи, а коло пішохідного острівця, що блимав круглою лампочкою), попередньо подивившись в усі боки, аби його ненароком не збили.

Починав накрапати дрібний дощик, і відомий літератор поважно накрив свою макітру, що вже починала лисіти, газетою, зігнувшись у три дуги, як це чинили всі інші пішоходи. Зробив те, що належить, і саме так, як заведено. Жодних несподіванок. Одна рівна творчість на замовлення.

Він не озирався назад, бо талановиті письменники Радянського Союзу не просторікують щодо минувщини, а завжди підтримують лінію партії і так само не дивляться через плече, щоб побачити, можливо, там, позаду, щось, або когось, хто в сто разів більше вартісний того, аби творити. Бо ж живий. Не вмер зсередини.

* * *

Олексій тоді прийшов додому й за тарілкою борщу все думав про ту загадкову назву «Роліт». Потім запитав у мами. Та зневажливо сказала: «Тобі до тих, до котрих повага й лаврові вінки, ніколи не дорости. Бо їх одиниці. А інші побиваються. Пишуть он, як я, свої віршики в зошитки. А то й іще страхітливіше….» І хоча хмикнула після оцих своїх слів, а все ж прочиталося щось таке в її очах справжнє. Якась така прихована повага і захват. Недосяжна вершина. Величина. Однак Наталя враз вдала, ніби готує обід, і відвернулася від Олексія до кухонного столу. Але про себе подумала: «Пишуть в зошитки, але все ж таки пишуть? Як я? Чи все ж читають комусь? Або бояться, що і їх доведуть до ручки, як Хвильового та Скрипника? А інші? Канатоходці бісові. На одній скелі Україна і все, що їм дороге, з іншого боку – брила комунізму, а між ними – канат. І ким же може стати син? Самогубцею чи канатоходцем?»^[12].

Пізно ввечері батько, котрий саме прийшов додому, взагалі на його запитання про українських письменників кілька разів кліпнув і коротко відрізав: «Забудь. То небезпечні невдахи». Звісно, якби Геннадію Петровичу тоді сказати інакше… Пояснити, що то просто невдахи, і бути одним із них – небезпечно. Так ні ж… Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.