Через якийсь час він прокинувся, слабко розуміючи, скільки хвилин, годин, або діб минуло. Щось нездоланно сліпило йому в очі. Гена ще раз доклав зусиль, аби повернути голову й краєм ока роззирнутися навсібіч. То тьмяне проміння сонця, що сходило, потрапляло йому у вічі з крихітного, схожого на танкове, заґратованого віконця, що було за його головою. Колишній чекіст, а тепер – ЗеКа, лежав серед інших трьох арештантів на середній, другій полиці. Він подивився вверх. Так… На багажній полиці було ще двоє. Внизу, десь там, де впереміш з людьми, на людях і під ними лежали особисті речі, ще було по три чоловіки на полицях, а в проході, скрючившись, сидів ще один. Зі стиснутими підібганими ногами той, у проході, сидів цілодобово, інколи витягаючи ноги й розминаючи руки. «Звіринець… – подумав Геннадій Петрович. – Звичайнісінький бестіарій із напівживих істот і я серед них. Добре, що хоч не під зав’язку набите наше купе».

Він знав із лекцій чекістської школи, що за підрахунками інженерів у вагонзаку шестеро можуть розміщуватися внизу, троє – лежати на суцільній верхній полиці, що сконструйована за типом нар, і тільки невеликий отвір іде вниз і вверх – до багажного відділення, де поміщаються ще двоє. І вагонзак – це звичайний купейний вагон, тільки з дев’яти купе п’ять відведено арештантам (адже половина пасажирів їде на обслугу до ГУЛАГу). Арештантські купе відокремлено від коридора не суцільною перегородкою, як пасажирські, а ґратами, котрі дозволяють спостерігати за нутрощами тієї коробки, напханої ув’язненими донезмоги. Навпроти вікна коридора звичайні, але в таких же скісних ґратах, як і стіни, розсувні двері арештантських купе. Ось, власне, і вся нехитра конструкція того столипінського вагона, що вже з часів єжовщини негласно й тихцем почали називати сталінським. Єдина заковика була в тому, що в таке купе утрамбовували зазвичай не одинадцять в’язнів, а вдвічі, а то й утричі більше. Тому люди здихали, як мухи. Однак, Гені пощастило, наразі його металева заґратована коробка була майже пустою: тринадцять, чортова дюжина, трудових одиниць, що прямували до Сибіру будувати соціалізм. Хтось тихо затягнув пісню:

 
Ех…
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
 

Відразу ж по ґратах оскаженіло почав бити конвой із криками «Атставіть!»… Потім настала передранкова, чи то вже полуденна, тиша. Гена втратив лік часу й силився зрозуміти, роздивляючись товаришів по нещастю, хто з них політичний, хто блатарь, а хто кримінальний. Він добре знав, що в купе намішано всяких. Це йому також у його школі пояснили, що етапування до місця призначення не передбачає розділення ув’язнених за статтям КК. Все має бути раціонально, а тому етапні конвоїри перемішують у купе 58-му статтю з блатарями й побутовцями, бо арештантів надто багато, а вагонів і купе – мало, часу обмаль – коли з ними розбиратися? Одне з чотирьох купе тримають для жінок, у трьох інших, якщо вже й сортувати, так по станціях призначення, щоб зручніше вивантажувати.

А на іншій лекції, Гено, тебе наущали: якщо ти не знаєш, як поводитися і де свій, а де чужий, мовчи, як риба. Зціпи зуби. Інші, мабуть, також через цю саму причину не видають членороздільних звуків, тільки (бо втома дається взнаки) починають потроху співати. І ті пісні їх видають із головою…

* * *

У кутку біля ґрат тихо заскиглив якийсь дебелий, моцний чолов’яга в дуже брудній вишиванці. Обдертий, зморений… Гені ще подумалось: «Ото ще враг народу, їй-бо…» Та й інші разом із колишнім, розжалуваним чекістом не видавалися грізними ворогами СРСР, хоча, принаймні, не скиглили, як той. В основному (благо, місця було достатньо) поперемінно спускалися сидіти навпочіпки, притуляючись спинами до металу холодних ґрат вагону. Випростати ноги місця не завжди вистачало… А тим часом моцний ридав, як дівка, – довго, протяжно… І все намагався виглянути в маленьке заґратоване етапне віконечко через тіла інших. Гена рефлекторно напружив м’язи – він знав, ось зараз почнеться. Бо той моцний – то є першою слабкою ланкою, і сильніші, ті, котрі гадають, що вони домінантні, спробують із нього почати свою розправу в купе. Невдовзі так і сталося.

Ніби за командою, синхронно, з третьої, найнепрестижнішої полиці (себто – нар) на другу повз Гену, а потім вниз ловко спустилися двоє. Вони були в майках, дебелі, з воловими шиями та поглядами урок^[6], зовсім не замучені, ніби й не було допитів і побиття перед судом (і таки не було, бо з кримінальників не вибивали зізнання, як із політичних, їх просто засуджували й ув’язнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичі встигали їх підгодувати, передачки всунути крізь ґрати). Ті мурчики з верхніх нар були жирні і гедоністичні (не обов’язково тілом, іноді просто серцем), а головне – наскрізь пропащі. Десь такі, як чекісти, тільки з іншого кінця однієї й тієї самої лінії. Прямої лінії партії.

Один потягнувся так, що нап’ялася до рипіння на його грудях біло-сіра брудна майка, і тріснули кісточки всередині тіла. Враз повітря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процідив крізь зціплені зуби: «Нє по понятіям пойош, фраєрок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав своє залежене тіло, роблячи легку гімнастику: тулуб вліво-вправо).

Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» – нахилів руками до протилежних нижніх кінцівок, наступив на стегно того зека, що сидів у проході між нижніми полицями. Геннадій Петрович зауважив, що ті шестеро (по троє на кожній полиці внизу), всі як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспівав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такоє дєло…», за сим він рвонув сорочку на зеку, що скиглив від болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрі, Ліс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно відпустили, і вже всі троє, немов щойно воз’єднані єдинокровні брати після довгої розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижніх полицях. Геннадій Петрович затамував подих. Він також подивився на ті полиці й зрозумів: більше блатних немає внизу. Ті шестеро тіл, мабуть, обливаються зараз страхітливим потом і притишують тяжке дихання та торохкотіння серця, аби тільки не виказати себе, і щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «нє по понятіям», ненароком був не він.

Усе сталося карколомно швидко, якихось пів хвилини, ну, може, секунд сорок пройшло з того моменту, як урки з небес спустилися на землю обітовану чинити свій суд. Однак колишньому чекісту це не заважало аналізувати. Він звик у будь-яких умовах, навіть надлюдських або ж і дуже комфортних, завжди все аналізувати й ухвалювати дрібні та не дуже рішення. Доки секунду троє блатних роззиралися по нижньому царству, той навіть згадав, як на лекції з психосоматики на курсах підвищення кваліфікації (в тому ж таки ще тоді рідному йому МДБ) їм, чекістам, розповідали, що є два типи людей: ті, котрі вічно, як той двигун нескінченного згоряння, раз за разом усе життя ухвалюють рішення, та ті, інші (або так – другі), люди, котрі найбільше у своєму житті не хочуть щось вирішувати й найбільше в тому ж таки житті воліють, аби вирішували за них. Вони полюбляють скиглити, звинувачувати в усьому долю, несприятливі обставини, хоча насправді (і після юридичного Геннадій Петрович із цим твердженням погоджувався на всі сто) ніяких інших, кращих, золотих часів не було й не буде. Просто не існує. Бо історія циклічна, і її повторюваність вбивча. Завжди були, будуть і є бідні та багаті; розумні й ті, що не хочуть аналізувати; урки й інтелігенти; пристосуванці та ті, що змінюють обставини під себе… Про все це Гена згадав за якихось секунд п’ять, доки урки внизу повільно всіх роздивлялися. Він розумів – вони шукають «своїх». Створюють «клан». Адже ще невідомо скільки їхати (в’язням не казали, у який табір їх везуть, і етап завжди був засекреченим. Ну майже тобі казкова така подорож у новорічну країну позамежжя – бо майже завжди кудись туди: в сибірські, новорічні, морози). А ще ж треба вижити ось у цій ось казковій подорожі. Пережити. Віджати в слабших воду, комфортніші місця.

Купе зазнало дихотомії. Наразі відбувався споконвічний поділ на сильніших і слабших… Ніхто з політичних не протидіяв блатним і до них не приєднувався. Все це були зломлені слідством, карцерами та ляльковими судами люди. Гена це знав. Він і сам ще у свою дійсність держслужбовця ненавидів політичних і також вряди-годи, хоча й тільки по службі, але не без приємності, їх ламав у ВТ. У тій самій, де і його пізніше тримали. Так ось, ніхто з них не чинитиме опору. Їх і не має вже зовсім як особистостей, залишилося оце тваринницьке – «жити». Не думати, не гуртуватися проти блатарів, ні… Адже завдання слідства засуджених за п’ятдесят восьмою – роз’єднати. Впевнити в тому, що людські з’єднання можливі тільки з дружиною, дітьми, профоргом і комсоргом, аж ніяк за націоналістичними поглядами.

Гена ще дещо розумів… Ось тепер вони покінчать із нижніми нарами й полізуть на середні. До нього. І до того, моцного чолов’яги у вишиванці, що скиглить. А той навряд чи бувалий рецидивіст, найшвидше – політичний, як і Гена, і їде з ним в один табір. Однак тільки Гена з усього купе точно знає, що його везуть у Горлаг – особливий табір для політичних. І що весь контингент там будуть саме вони…

Все відбувалося миттєво. Ось очі трійки блатних заблискотіли на рівні другої полиці (особливо того, новонаверненого з проходу, котрого щойно самого щеміли). Ось звідкілясь у Лиса взялася заточка, і він, усміхаючись золотими зубами (а Гена розумів, їх же ще якось треба було зберегти у в’язниці, а отже, той блатний – авторитет), потягся абсолютно спокійно, навіть не було в ньому мисливського запалу чи хоча б якоїсь остороги, до моцного у вишиванці. А той собі тихенько далі щось скнів у куточку, не зважаючи жодним чином на ситуацію. Враз Лис, котрий за всіма ознаками був паханом, зупинився й вишкірився несподівано до Гени: «А ти ж, здається, також наш, то приєднуйся! Чи ти, може, мусор? Мусорок проклятий». Колишній держбезпеківець скинув брови догори…

То була точка біфуркації. Пізніше, згадуючи ту вкрай небезпечну пригоду, Геннадій Петрович не міг дати собі однозначну відповідь: чому він вчинив саме так? А чи тому, що не належав до когорти блатних? Чи тому, що знав, що їде в табір до політичних і краще з ними шукати дружби? Гена свідомо в цих роздумах поза увагою залишав той факт, що його за великим рахунком, трохи узагальнюючи, назвали тим, ким він був – міліціонером. Одне він розумів напевне: якщо зараз почне бійку, то світить йому карцер. А карцеру Геннадій Петрович жадав, немов новобранець в армійському ліжку свою щойно покинуту наречену. Карти зійшлися.

Він миттєво зреагував. Одним махом вибив заточку з рук Лиса і, здається, навіть зламав йому зап’ясток об край нар.

Запала ніякова тиша. Всі раптом «прокинулись» і вп’ялися червоними, втомленими очима в Гену. А чи може він і справді з органів? Як хвацько розправився з блатним? Раптом хтось знизу не витримав і почав декламувати відомий дитячий віршик автора державного гімну – Михалкова, мабуть, звертаючись саме до держбезпеківця:

 
А у нас в квартире газ!
А у вас?
– А у нас водопровод!
Вот!
– А из нашего окна
Площадь Красная видна!
А из вашего окошка
Только улица немножко.
– Мы гуляли по Неглинной,
Заходили на бульвар,
Нам купили синий-синий
Презеленый красный шар!
– А у нас огонь погас
– Это раз!
Грузовик привез дрова
– Это два!
А в-четвертых – наша мама
Отправляется в полет,
Потому что наша мама
Называется – пилот!
С лесенки ответил Вова:
– Мама – летчик?
Что ж такого?
Вот у Коли, например,
Мама – милиционер!
 

Дивно, але вартовий ніби оглух. Ходив уперед і назад, гупаючи своїми чоботями, але «атставіть!» більше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що відказати, й голосно затягнув улюблену українофільську пісню бандерівців, котра в Карпатській Україні колись була за офіційний гімн. Він неї навчився у своєму «закарпатському екзилі» під глибоким прикриттям:

 
Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!
 

За сими словами, ніби підкорюючись якійсь вищій, злагодженій волі, арештанти з нижніх нар піднялися, і всі почали обіймати Гену. Потім зчинилася штовханина, і поетолюба з його мамою-міліціонером навіть намагалися побити. Щоправда, він одразу з верескливим окриком: «Други, ви що? Та це ж я на злобу дня! Перевірити героя і підтримати побратимів!» затягнув «Розпрагяйте, хлопці, коней…» Усі враз заспокоїлись і кілька прямих учасників сутички, разом із поетолюбом і моцним, знову обнялися й почали гойдатися в такт руху потяга.

Саньок і Новонавернений, про яких на мить всеохоплюваного злучення українська громада купе ніби й забула, за деякий час непомітно перемістилися до краю купе й втислись у ґрати внизу. А потім злагоджено, переконані, що їм вже нічого не загрожує, почали волати чимдуж: «Ковной-конвой!». Прибігли солдати й блатарі вчинили свій другий промах: почали звинувачувати Гену в каліцтві Лиса (котрий і досі не міг отямитися і від дикого болю зламаного зап’ястка в задусі купе був ледь притомний). І того забрали до карцеру під вдячні погляди політичних. Власне, трапилось якнайкраще для Гени: він завоював авторитет і до того ж ще й потрапив у надсприятливі умови етапування. Щось там із підлоги вякнули блатарі, зрозумівши свій промах, коли того уводили, заламавши руки, мовляв, ми «тебя найдьом, гніда».

Однак Геннадій на те вже не зважав. Відразу, опинившись у задушливій, але такій комфортній і безпечній для себе, темряві карцеру, він розслабився, і його думки вкотре полинули до дружини. Він усе думав: ну як?.. Як так могло статися: він усе життя є*бав усе, що рухається (і Наталю, звісна річ), а тепер так приголомшений її зрадою… І тому ввесь свій судовий процес і весь цей етап до Сибіру він аналізував поведінку Наталі й думав про це. Картав себе. Картав себе саме тоді, коли усвідомив, як він любить її. І байдуже, що були інші, безліч інших, принадних і не дуже жіночок, розкиданих по всій території УРСР, в котрих він, мов той ізюбр у період гону, мав увійти своїм єством. Устромляв у них свій дрючок – якщо коротко. А тепер ось так… У його єдине кохання входить хтось інший, в ту жінку, від котрої в нього два сини. Хоча, є ще й третій, таємний…

Геннадій Петрович під кінець цього вкрай виснажливого дня забився в тривожному сні й, абсолютно упевнений, що в карцері він сам один, почав розмірковувати вголос: «Я ж бачив його після параду й дав ту записку… Чого ж не отримав жодного натяку на те, що він зрозумів? Що прочитав мою цидулку з тим зізнанням? Чи він соромиться мене? Мій Микола… Але то пусте, пусте… Він у мене сильний – уже… А як там Олексій? Чому я доки був поруч, так мало приділяв йому уваги?»