Його як корінного киянина відправили до Києва. В ешелоні з ним їхали тридцять шість хлопців, направлених служити в Пінську військову флотилію. Подальшу долю декотрих з них він знав: Вася Турянський, Женя Ткаченко і Андрюха Алібасов пропали безвісти. Ще двадцять дев’ять до кінця Вітчизняної не дожили. А п’ятеро разом із ним… «Треба їх знайти», – подумав Льоня і знову полинув спогадами до випускного.

Тоді по гучномовцю транслювали промову Сталіна, в якій він сказав: «Не полишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона. Не полишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального!»

Це було перше звернення глави Уряду СРСР до радянського народу після початку війни. Хоча до цього, ще 22 червня, прозвучало звернення Молотова. Але головними були слова вождя. Доленосні…

Головнокомандувач надихав, роз’яснюючи роль радянських людей в цій війні: «Війну з фашистською Німеччиною не можна вважати війною звичайною. Вона є не лише війною між двома арміями. Вона є водночас великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ. Метою цієї всенародної Вітчизняної війни проти фашистських гнобителів є не тільки ліквідація загрози, що нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, що стогнуть під ярмом німецького фашизму». Він закликав мобілізувати всі сили і пожертвувати всім, якщо доведеться, аби народи СРСР залишились вільними і не впали під натиском ворога.

Всі хлопці, як один, уважно це слухали, стискаючи ґвинтівки в руках. Всі готувалися боронити рідну землю і вже пережили авіаналіт. Власне, двадцять першого червня війна для них почалася з авіанальоту на базу ВМФ у Севастополі. Тоді контр-адмірал Єлисєєв наказав відкрити вогонь по німецьких літаках і тим самим увійшов у історію: це був по суті перший військовий наказ дати відсіч німецьким силам у Вітчизняній війні. Льоня тоді не сумнівався: кожне слово товариша Сталіна – вірне.

* * *

Однак після розповіді сусідки хлопець сприйняв цю промову якось не в контексті загального патріотизму і самопожертви, котру йому прищіплювали в училищі. Капітан-лейтенант уже мав невтішний досвід стикання з «єжовщиною»^[5].

– Я закурю?

– Звісно, якщо маєш що, – хмикнула сусідка.

Льоня вмостився на облупленому підвіконні, дістав із кишені ситцеву торбинку з тютюном і насипав на тонку смужку одірваного папірця зі старої газети, що її підняв з підлоги. Він також устиг позирнути на шпальту, в якій звучав обнадійливий пафос початку нової п’ятирічки. Затягуючись самокруткою і розмірковуючи про все заразом – загальну евакуацію, призов до лав армії, загальний патріотизм, – Льоня раптом усвідомив, що до цієї розмови з Зіною Яківною він ніколи не мав сумніву в правильності спільних комуністичних гасел «всіх братніх народів». І поки це його не стосувалось безпосередньо, також вважав, що жертви оті – заради перемоги і майбутнього процвітання. Ніколи не сумнівався…

Але саме завдяки старій газеті відбувся відвертий діалог між сусідкою-єврейкою і сином професора – демобілізованим капітан-лейтенантом. До цього дня ще ніколи вони не були такими відвертими. Зіна Яківна виказала хлопцю те, що накипіло. А в Льоні після того, як він прочитав ту шпальту, раптом зародились сумніви щодо дій радянської влади в цілому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворює матеріальну боротьбу в боротьбу ідейну, боротьбу плоті і крові – в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпірії – в боротьбу теорій, розуму, форми. Він іще мав би додати, що ці незбагненні метаморфози не можна доводити до абсурду…

Льоня аж пересмикнув плечима, і він втупився у вікно, що виходило на вулицю Карла Лібкнехта. Через дорогу виднівся красивий сірий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсі якого мешкав його давній товариш Миха. Льоня зітхнув і все ж таки наважився попросити:

– Розкажіть про Алю, будь ласка…

Тьотя Зіна якось безпорадно поглянула на нього, і Льоня побачив, як опустились її руки і повисли безвільно.

– Ну добре… – відказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неї сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дівчинка. Я тоді вдягла на Алю відразу дві сукні, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому місці, може, щось виміняє…

– Ви гадали, вас кудись переселяють?

– Ну, так, звісно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстріляний». Але ж німці завше були вкрай раціональними і жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зібрали безліч людей. І старших, і дітей. Серед нас були юристи, філологи, професори, хірург із мого шпиталю… Він мав золоті руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всі вірили, хоча було і якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?

– А як вас примусили прийти всіх? – не розумів хлопець.

– А ти б не пішов, якби твоїм дітям погрожували розстрілом? В оголошенні було написано: «Всі жиди, що мешкають у Києві та його околицях, повинні з’явитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидівському кладовищі». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому і відразу розказала все чоловікові. Це було 28-го, 29-го був Судний день, і ми всі мали піти. Менше ніж за добу мали виконати цей звірячий наказ…

Льоня почув, що стара жінка плаче. Її тремтливі плечі освічувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерхової сусідньої будівлі. Він присів біля неї на підлогу і поклав руку на її плече.

– Мені щиро жаль, тьотю Зіно…

– Усі пішли… Цілими родинами. Там були також українці чи росіяни, що допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч ішла, Ніна, росіянка. Вона допомагала сусідці, якій на вигляд було років вісімдесят, не менше. І от стара впала і втратила свідомість, а німець вийняв пістолета і її пристрелив! У всіх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тоді відчувала?.. Я зрозуміла, що йду на смерть, і подумала, що в мене тепер ніколи не болітимуть суглоби, що мене так мучили…

Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.

– А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, аніж…

– Тьотю Зіно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.

– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. – Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув німець зі словами: «Геть, росіянки!» Я впала і вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кілька днів по тому… Мене хтось упізнав і привіз у шпиталь. Потім сказали, що я два дні марила. А тепер що мені лишається, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…

Капітан-лейтенанту, хоча він повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.

– Я піду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив він із себе.

– Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, – багато місця… – І знов заплакала. – Поки інших сусідів не підселили…

– Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника…

Зіна Яківна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила… Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»

* * *

Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батькові, але те вже не важливо. Бо ні в кого вже просити нічиєї руки. Залишились лише світлини, перев’язані чорними стрічками по краю, – Алі, її брата та батька.

Чоловік Зіни Яківни завжди їздив скрізь велосипедом. Стрункий і високий, немов жердина, він мружився від задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хліба, щойно привезеного з гастроному, і даючи Льоні і його друзям на подвір’ї – мов пташенят годував. Аля завжди підбігала до батька першою і кидалась в його обійми. Капітан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким він був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрім неодмінного атрибуту – велосипеда, мав круглі окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у іншої сусідки – Варвари Олександрівни. Щоправда, та, аби мати такі ж самі дрібні кучері, накручувала волосся на папільотки з газет, а не на валики для волосся, котрі використовувала більшість жінок, аби бути схожими на Любов Орлову з її крупними завитками…

Варвара Олександрівна упевненими, вивіреними рухами генеральші, коли тільки починало теплішати, розвішувала на затишному, невеличкому подвір’ї свою імпортну білизну, займаючи всі мотузки. Все висіло коло куща бузку, а вірьовок було всього кілька, бо в іншому кутку двору була водокачка, і там завжди кружляла мошва – бо місце було мокре, для неї принадне. А ще стояли дві лавиці коло під’їзду їхнього дореволюційного «буржуазного» будинку.

Сусідкам це геть не подобалося, але ніхто не міг заперечити жінці генерала. І лише одного разу Зіна розсердилась на неї, бо побачила, як упала Аля і почала плакати за отими завісами з коштовної шовкової білизни, і гаркнула: «Варваро! Забери геть своє барахло! Увесь двір завісила!» На що генеральша миттєво відповіла: «Мені що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усі присутні на подвір’ї почали реготати. І навіть Аля з розбитим коліном перестала плакати і заусміхалась. Щоправда, Варвара Олександрівна цього Зіні так і не забула. Здається, вони не спілкувались після цього. Льоня хотів було запитати в Зінаїди, чи вони помирились, коли війна почалася? Чи жива ще ота генеральша?

Йому аж здалося, що він відчув запах крохмалю від постільної білизни, котру розвішувала інша сусідка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась із чорним пуделем і чоловіком з чималим барильцем. Здається, вони мали «емку»…^[6]. Вихлопи змішувалися з ароматом бузку, а білі простирадла колихалися на вітрі, мов крила янгола… Згадав він також і різкий запах нафталіну, коли ховали сусідку, імені котрої він не пам’ятав. Її руки пахли зовсім не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в труні, яку поставили на місці сушіння білизни, виглядала вона як Віра Холодна, якій присвятив вірша поет. Згадав він і фрески Врубеля у Всеукраїнському антирелігійному музеї, і як туди водили на екскурсії селянок у хустках, котрі, скоріше за все, були віруючими, але воліли це приховувати^[7].

Того Києва, який він любив, давно не було. Він зник набагато раніше, задовго до початку війни, але був йому ріднішим і ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонід усвідомлював, що втрата ця давнішня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, і його сині очі стали замріяними, аж зеленими. Це траплялось лише тоді, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помітила його вже покійна мати…

Потім Леонід поглянув на Зіну Яківну, як вона розмовляла з чоловіком на фото і бубоніла собі щось під ніс. Він із сумом зітхнув і припустив, що, може, та вже збожеволіла від горя… Однак у нього, хоч і одноногого, все життя ще попереду… Йому було тяжко бачити Зіну Яківну такою – таке відчуття, ніби після попереднього нокауту він піднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.

Капітан-лейтенант і незчувся, як закуняв. Прямісінько на подертому паркеті коло софи із заплаканою Зіною Яківною. Спати навіть отак його навчила війна…

* * *

Зрання, перевдягнувшись і зав’язавши холошу на кульші, він мимоволі подався до кухні. Вікна виходили в затишний двір. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льоні чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталі розповідав про те, що у переддень приходу нацистів до Києва відключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку і старого горіха, зрозумів: дрова теж ніхто не завозив. І так – два роки…

Льоня поліз до шафи і знайшов там банку з сухарями і чаєм. Він зрадів і подумав було нагріти чаю, однак у сулії майже не було керосину, та він і не знав, котрий примус тьоті Зіни. Може й сухарі не її… Зазначив, що тепер на кухні замість великого обіднього столу стояли чотири маленькі столики, і на кожному – примус, кілька каструль, стакани з алюмінієвими виделками та ложками.

Він спробував визначити, де ж стіл Зіни Яківни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щітка. Він сумно провів рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно ніхто не ставив кухонного начиння, і знову зітхнув, розмірковуючи, як же Зіна Яківна виживала увесь цей час? Мабуть, нові сусіди підгодовували…

Льоня повернувся до кімнати й побачив, що Зіна Яківна уже сидить і дивиться у вікно відсутнім поглядом вицвілих, виплаканих очей. «Бідолашна жінка…» – спало йому на думку, а вголос він додав: – Прогуляюся трохи…

Сусідка кивнула легенько. А коли він зачинив за собою двері, Зіна Яківна стрепенулася, ніби хотіла щось сказати услід.

Лише пошепки додала: – Ошер ва-ошер, Льонечко^[8].