Одноногий моряк

«Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість».

К. Маркс

Кожен письменник, працюючи над своїм твором, відчуває іноді сумнів: чи вірний він життєвій правді? Так буває доти, поки ти відчуваєш своє право робити з героєм все, що тобі до вподоби. Але настає раптом момент, коли ти починаєш залежати від його волі, його характеру. Для мене цей момент дуже важливий. Я відчуваю, що герой став живим, а це і є та умова, без якої не можна завоювати довіри читача.

В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Літературній газеті» (26 квітня 1955 р. № 50).

Розділ перший. Київ 1946 р.

Він повернувся додому без ноги. Знаєте, скільки тоді було таких – немічних, хворих, злих на цей світ – уже мирний, але й не такий, яким вони хотіли його бачити після перемоги?

Коли він колупався в замковій щилині дверей квартири, що дісталася йому від батька, в царському будинку на вулиці Карла Лібкнехта^[2], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанів. Закінчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофічне літо 1946-го.

– А чого ви тут ото стоїте? Що вам треба? – заверещала доволі голосно сусідка з квартири напроти. «Аби хтось почув і допоміг, якщо злодій», – відразу скумекав. Потім побачив у її очах оте, що бачив не раз, поки його з іншими пораненими везли роздовбаними шляхами України на санітарній машині під час евакуації за призначенням, – як жінки витирають очі фартухами, не чистими й охайними, а зужитими і латаними, дивлячись на них.

– Господи, Льоню? Це ти?!

– А що, тьотю Зіно, я так змінився?

Стара єврейка відвела погляд і нічого не відповіла. Щоб не лукавити. Потім роззирнулась навсібіч, ніби за ними хтось стежив:

– Ходімо, Льончику, до мене. Я тобі все розкажу…

– Та заждіть-но, Зіно Яківно, – юнак заусміхався, як колись, раніше хлоп’яком, коли бив шибки цій жінці, граючи у футбола, потім вибачався ніяково. – Дайте хоч води напитися в рідному домі…

– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долоні, витираючи їх, чисті, об фартух, і закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходімо зі мною – тут уже інші замки, не длубайся в них.

Зіна Яківна майже силоміць запхала його до своєї квартири.

– Не треба про це говорити… – зашепотіла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня раніше не бачив цього чоловіка.

– Зіно Яківно, біжу картки отоварювати. Кажуть, нарешті м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?

– Ні-ні, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кімнати, Зіна Яківна. – Я трохи згодом сама підійду

– Тьху! Чи ви гадаєте, що вони вас там чекатимуть у магазині?

Зіна Яківна нічого не відповіла. Нарешті заштовхала розгубленого хлопця до своєї кімнати і різко захлопнула двері, провернувши ключ у замку. Потім пояснила:

– Це Ігор Іванович – один із моїх нових сусідів.

Льоня потер скроню:

– Нічого не розумію… У вас що тепер – комуналка у квартирі?

– Авжеж, – відказала стара згорблена жінка і відвела погляд, ніби щось неприємне спало їй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потім енергійно махнула рукою і продовжила: – З цієї кімнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляється, в них був підробний ордер. Кербуд відразу після цього прибігла, сказала, що тут надлишок жилплощі, і вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама під час окупації…

– Підробний ордер? – перепитав Льоня.

Зіна Яківна знову махнула рукою, ніби відганяючи від себе все зле чи погане. Потім зітхнула і заходилася пояснювати:

– Це нині дуже важливий документ, Льоню. Основний папірець, можна сказати, що засвідчує право займати кімнату або й цілу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже після німців та пожеж у центрі житлових приміщень значно поменшало… Міськрада видає такий ордер. Тож лише Богу відомо, кому цей документ дістанеться. Черги страшні… – Зіна Яківна розвела руками. – Так-от. Хоча корінець документа зберігається в житлових конторах, а сам він містить купу деталей, як-от номер та дата видачі, його все одно якось умудряються підробляти. Людям-бо жити ніде. І їсти нема чого… В гастрономах порожньо. У нас тепер карткова система. Подейкують, вона на Донбасі з сорок першого. Звісно, все з Білокам’яної почалося. Ну а у нас вже після того, як німців вигнали, картки були введені. Ось тобі, наприклад, захочеться котлети, а м’яса катма.

Зіна Яківна раптом неприродно реготнула. Потім ураз стихла, позираючи, чи не чує хто. Пояснила тихо:

– Ось у тебе є, приміром, картки на м’ясо, а замість них у гастрономі – одні лише консерви. Або приходить мама з немовлям за молоком, а їй замість молочка трохи цукру відсиплять. Нема, нічого нема, Льоню… Навіть якщо у тебе найвища категорія^[3]…

– Заждіть, із харчуванням мені все ясно. А що з моєю квартирою?

– Льоню, я ж пояснюю: з житлом у Києві страх що коїться… Хто спритніший – відразу після окупації щось ухопив. А так – нові люди приїздять, колишні мешканці повертаються, селити нема куди, всіх ущільнюють. Невже ти гадав, що квартира тебе чекатиме пустою? – Зіна Яківна похитала головою. – Та й не у війні лише справа… Не встигли ще й судове рішення по твоєму батьку прийняти, тільки опечатали, а ордер на заселення комусь уже видали. Родині енкаведешників. Гадаю, вони до цієї квартири придивлялись ще до арешту. Подейкують, працівники цього наркомату всюди найкраще житло урвали і не туляться в комуналках. Отаке-то, Льоню…

По цих словах Зіна Яківна знов огледілась. Льонині очі округлились.

– З квартирою мені тепер ясно… – кинув він. – Що ж, я у ній відтоді, як у мореходку поступив, не жив. Грець із нею. Зіно Яківно, а де Аля, де всі ваші?

* * *

Уже через кілька хвилин Леонід сидів на старій жовтій софі Зіни Яківни і хитав головою, чимдуж стискаючи щелепи. Так, ніби при кожній її фразі хтось бив його по обличчю боксерською рукавицею, а після останніх слів просто-таки послав у нокаут.

– Як… – забрали? Що значить… усіх?

– Так, Льончику… Всі, всі мої діти… І Семен, і Аля, і Яцек із ними… в Бабиному Яру покояться…

Хлопець подивився на світлини, що висіли на стіні рівненько. І всі – з чорними стрічками. Коло однієї кружляла оса. Він підвівся, аби розгледіти обличчя дівчини на тій світлині. Кирпата, смішна, з такими вогненно-рудими, палахкими кучерями, що сама Геді Ламар позаздрила б…

Він знав Алю із дитинства. Тоненька, завжди усміхнена. Вона писала йому якось у військово-морське училище разів зо два, а потім припинила. Але Льоня не знав, чому припинила… Він гадав, що коли його відправили на фронт, її листи просто не доходили до нього. А потім він утратив ногу і перестав перейматися усім на світі. Навіть листами Алі.

Він хотів одружитися з нею, коли повернеться. Це було мрією всього його дитинства і молодості. Перше кохання. І поки що – єдине. Леонід пам’ятав, як запізнювався в школу, аби побачити, як мама веде Алю в дитячий садок. Старші хлопці дражнилися: «Аля і Льоня – голубки на фургоні». Її кіски, її білі гольфи з помпончиками, немов хвостики пуделя, її радісні очі, що так задивлялись довкола – до сонця і хмаринок на небі, дитячий сміх товаришів, що, здавалось, щойно покинули гратися в квача на подвір’ї…

– Щось мені зле, Зіно Яківно, – ледь вичавив він із себе. – Дайте хоч ви води напитися, якщо вже не в батьківській оселі…

Стара жінка поглянула на нього і пошкандибала на кухню. Льоня лише тепер завважив, що всі шпалери в кімнаті якісь брудні і обдерті. Дерев’яна рама вікна тримається на одному шпінгалеті і хитається, як стара гойдалка, зі скрипом – туди-сюди… Сонце шпарить у кімнату, немов розстрілює впритул. Оті шпалери і фотографії померлих, і Льонине серце також…

Сусідка тремтливими руками поставила навпроти склянку води на, схоже, дивом уцілілий дубовий стіл – з меблів «сталінського ампіру». Льоня пам’ятав, як Аля ними пишалась. У цій квартирі ще був комод з цього гарнітуру на товстих різьблених ніжках у вигляді лап лева (вона кумедно називала їх «звів’ячими», бо не вимовляла звук «р»). Лишився ось цей стіл зі слідами гарячого підстаканника, що не раз ставився на нього…

Усе навкруги видавалося якимось нереальним під безжальним сонячним промінням – застарілим, каламутним, немов та вода, що бовталася в стакані, принесеному слабкими руками тьоті Зіни.

* * *

Зіна Яківна якийсь час мовчки дивилася на світлини, ніби пригадуючи щось важливе. Її погляд переходив з одного обличчя на інше. Льоні здалося, що вона відійшла пам’яттю кудись далеко. Вона мовчки стояла, напружено блукаючи очима по розстелених газетах на підлозі, немов шукала щось загублене. Як голку в сіні…

Потім вона стрепенулась, складаючи думки докупи, підняла січневий номер «Правди України» і прочитала рядки пафосної замітки про четверту п’ятирічку: «Грандіозні, захопливі завдання нової п’ятирічки. Як не тяжкі рани, заподіяні війною, партія та уряд закликають народ – у найкоротші строки відновити все зруйноване». Поклала газету і заговорила:

– У той день киян на вулицях зовсім не було. Ніби якась суцільна змова, і всі, окрім нас, розуміють, куди жидів ведуть. А ми, наївні, думали, що то переселення. Правда, я відчувала, що трапиться щось невідворотне, і що німці спеціально поширюють чутки про ті шланги, аби виправдатись потім. Себто зробили так, аби українські поліцаї ні про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр. Хтозна, чи у цих націоналюг – прихвоснів нацистських, був жаль хоч до когось, окрім селян у вишиванках…

– Стривайте, які шланги? – не зрозумів хлопець.

– Бач, коли Хрещатик підірвали, євреїв звинуватили у тому, що буцімто усі шланги, що мали подавати воду з Дніпра, вони пошкодили. Але ж то не євреї винні, Льоню! То солдати, коли полишали тут усіх напризволяще…

– Як – солдати? Тьотю Зіно, вибачайте, але я…

– Ти можеш мені не вірити. Але сам помізкуй: якби то підривали нацисти – навіщо так хапливо? Адже й фриців багато тоді постраждало. Навіщо тоді їм удавати, що вони гасять полум’я? Якщо в Яру стільки вбито, хіба вони соромляться якогось підпалу? Ось згадай тьотю Лялю – вона ж там квартиру мала, на тому клятому Хрещатику! Хіба б вона псувала ті шланги?^[4]

– Стривайте…

Але Зіну Яківну було вже важко спинити. Її чорні очиці блищали праведним гнівом, вона казала, в принципі, логічні речі, Льоня це усвідомлював, але вірити все ще не хотілося:

– А ти знаєш, що німці зафільмували, як розміновували музей Леніна? Та й моя пацієнтка з Микільської слобідки розповідала, як вони цілими штабелями складали розряджені міни з толом на ґанку її будинку. Тож знаєш, від кого ті залишились?

– Тьотю Зіно…

– А я скажу тобі – від 37-ї армії, котра замінувала Русанівський міст! І підірвала. А німці пізніше, аби уникнути ексцесів, витягували їх з одного прольоту, що чомусь не вибухнув.

Льоня закрив обличчя руками і похитав головою:

– Тихше… Про це зараз не слід говорити…

– А ти знаєш, що напередодні відходу наших з Києва в Лук’янівській в’язниці розстрілювали в’язнів? У мене одна з робітниць у шпиталі, прибиральниця, там втратила чоловіка. Його розстріляли. Червоні, не німці, – Зіна Яківна склала руки на грудях і кивнула підборіддям, немов питаючи у хлопця: «Ну що скажеш тепер?»

Льоня лише мовчки розвів руками. Однак стара єврейка на цьому не зупинилась.

– А знаєш, що Сталін казав по радіо? Не залишати ворогові жодного зернятка, жодного! Всіх жителів евакуювали разом із заводами, науковими й культурними установами, з обладнанням… Себто кого не забрали в армію, евакуювали на Схід, Льоню. У місті лишилися тільки жінки, діти, старі та хворі. Такий собі зайвий баласт получається…

* * *

Капітан-лейтенант на це не мав що відповісти. Цим трагічним подіям у Києві передував його достроковий випуск із мореходки.

Він згадав погідний день і плац училища. Випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова поспіхом присвоювали звання. Льоня був тридцять восьмого року вступу, і йому відразу присвоїли звання лейтенанта. Він цим тоді дуже пишався. Ті хлопці, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, а сорокового – старшин. А курсантам п’ятого набору сорок першого року взагалі не пощастило – їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті». І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт…