Безумовні обов’язки. Усі люди, які відчувають, що для своєї діяльності вони потребують найпереконливіших слів та зворотів, найкрасномовніших жестів і поз – революційні політики, соціалісти, проповідники каяття з християнством чи без нього – всі, кого не може вдовольнити частковий успіх, всі вони торочать про «обов’язки» – завжди безумовні за характером; без цього вони б не мали права на свій грандіозний пафос, і вони це добре знають! Таким чином, вони вдаються до моральних філософій, що проповідують який-небудь категоричний імператив, або вбирають у себе добрячу порцію релігії, як це робив, наприклад, Мадзіні. Оскільки вони хочуть, щоб їм абсолютно довіряли, їм треба, насамперед, цілковито довіряти самим собі, виходячи з якоїсь останньої піднесеної й незаперечної заповіді, служителями й знаряддям якої вони хочуть себе відчувати і репрезентувати. Тут подибуємо найприродніших і часто дуже впливових противників морального просвітництва і скептицизму – але такі трапляються лише зрідка. З іншого боку, там є широкий клас цих противників, де інтерес навчає підпорядкування, тоді як репутація та честь, здавалось би, підпорядкування забороняють. Хто відчуває себе приниженим на саму думку про те, щоб стати знаряддям князя чи партії, секти, чи навіть грошової сили – наприклад, якийсь нащадок давнього гоноровитого роду, – проте має виступати таким знарядям у своїх очах і в очах громадськості, той потребує патетичних принципів, щоб завжди були на язику: принципів беззастережного обов’язку, яким можна відкрито і не соромлячись підпорядковувати себе. Будь-яке витонченіше рабське запобігання тримається категоричного імперативу і є смертельним ворогом тих, хто хоче забрати від обов’язку його безумовний характер: цього вимагає від нього пристойність, та не тільки пристойність.
Втрата гідності. Роздума втратила всю гідність своєї форми, її церемоніал і урочисті жести мислителя зробилися об’єктом глузування – хто нині стане терпіти мудреців старого штибу! Ми мислимо надто швидко – дорогою, мимохідь, у розпалі різних справ – навіть коли обмірковуємо найсерйозніше; нам немає потреби у підготуваннях, не треба навіть тиші: ми ніби тримаємо у голові машину, що працює безнастанно, не збавляючи обертів, за найнесприятливіших обставин. Раніше, з вигляду будь-якої особи, можна було побачити, що вона має намір подумати – бо то бувала справа виняткова! – що особа хоче стати мудрішою, тож підготувалася до мислення: обличчя витягалися, як у молитві, уповільнювалася хода; траплялося, ти нерухомів на вулиці годинами, коли «осявало» думкою – стоячи на одній чи двох ногах. Так «годилося» робити!
Дещо для трударів. Кожному, хто захоче нині вивчати моральні питання, відкривається величезне поле роботи. Усі види пристрастей треба обміркувати індивідуально, простежити крізь віки, в усіх народів, у великих і малих особистостях; треба висвітлити всі їхні підстави, причини, оцінки й пояснення! Ніщо з того, що забарвлює існування, досі не має своєї історії: чи є історія кохання, жадоби, заздрощів, сумління, благочестя, жорстокости? На разі, бракує навіть порівняльної історії правосуддя чи бодай покарання. Чи ставали предметом дослідження різні поділи доби, наслідки правильного розподілу праці, свят і відпочинку? Чи відомі нам моральні впливи продуктів харчування? Чи є, взагалі, філософія харчування? (Постійні суперечки щодо «за» і «проти» вегетаріанства доводять, що такої філософії немає!) Чи, може, зібрано досвід спільного мешкання – наприклад, досвід монастирів? Чи представлена діалектика шлюбу і дружби? Звичаї науковців, купців, художників, ремісників, чи знайшли вони своїх мислителів? Тут є над чим помізкувати! Чи ж до кінця вже досліджено все, що люди досі вважали своїми «умовами існування», і все розумне, пристрасне і забобонне у цьому контексті? Саме тільки спостереження за різним ступенем виявлення людських інстинктів, відповідно до різного морального клімату, вже дає аж надміру матеріалу для опрацювання; знадобились би узгоджені й послідовні зусилля численних генерацій науковців, щоб вичерпно підсумувати всі точки зору і такого матеріалу. Те саме стосується демонстрації причин у відмінностях морального клімату («чому тут світить сонце одного морального принципу і ціннісного критерію, а там – іншого?»). А це, своєю чергою, передбачає нову роботу, яка встановлює помилковість усіх тих підстав і всієї природи попередніх моральних суджень. Якщо припустити, що всю цю роботу завершено, на перший план виступає найчіткіше з усіх питань, а саме: чи здатна наука надавати мету людській діяльності, після того, як доведено, що вона здатна забирати і спростовувати будь-яку мету. І тоді відбудеться експеримент, у якому буде місце всім різновидам героїзму, багатовіковий експеримент, який затьмарить усі попередні здобутки і жертви в історії людства. На разі наука ще не звела свої циклопічні будівлі; настане час також для цього.
Несвідомі чесноти. Усі власні риси, які людина усвідомлює, а надто, коли вона вважає їх цілком наочними для свого оточення, підпорядковуються геть іншим законам розвитку, ніж ті риси неусвідомлені або малопомітні – такі, що ховаються від очей пильного спостерігача за своєю витонченістю і ніби ніщо прикрите нічим. Така історія з витонченим різьбленням на лусочках рептилій: було б помилкою вбачати в них оздоблення чи зброю – адже побачити це карбування можна лише за допомогою мікроскопа, себто – штучно посиленого зору, якого не мають тварини, для яких би мала бути спрямована дія такого оздоблення чи зброї! Наші наочні моральні риси, а особливо ті, у наочності яких ми впевнені, еволюціонують своїм шляхом, а наші однойменні невидимі риси, не виступаючи ні оздобою, ні зброєю у наших стосунках з оточенням, теж ідуть своїм ладом – геть відмінним, з тими, либонь, витонченими лініями різьблення і карбування, що могли б потішити якесь вище єство з божественним мікроскопом. Наприклад, нам не бракує працьовитості, амбіцій, винахідливости, і цілий світ знає про це; крім того, ми, мабуть, маємо інші старанність, амбіції, винахідливість, але для цих наших карбованих лусочок іще не винайшли мікроскоп!
Аж тут прихильники інстинктивної моральности вигукнуть: «Браво! Він, принаймні, допускає наявність несвідомих чеснот – вже й цього нам достатньо!
О невибагливі!
Наші виверження. Незчисленні речі, засвоєні людством на ранніх етапах розвитку, настільки тоді слабкі й зародкові, що ніхто й не сприймав їх як засвоєні, раптом нагадують про себе по тривалому періоді, можливо – по сторіччях: упродовж цього часу вони дозріли, стали сильнішими. Деяким вікам, як видається, гостро бракує того чи того хисту, тієї чи тієї чесноти, як це також буває між людей; але, хто спроможний дочекатися, нехай чекає на онуків і правнуків – вони винесуть на світ божий глибинне своїх дідів: те їхнє глибинне, що про нього й не відали ті ж таки діди. Часто син уже є зрадником свого батька: той краще розуміє себе, відколи має сина. Ми всі маємо у собі приховані сади й посіви; а інакше висловлюючись, ми всі – вулкани у стані дозрівання, і кожен матиме годину свого виверження; та близька ця година чи далека, ніхто, звісно, не знає, навіть Господь Бог Милосердний.
Своєрідний атавізм. Рідкісних людей того чи того часу я радше сприймаю як раптову появу нащадків культур минувшини та її сил – вони наче атавізми якогось певного народу чи цивілізації; в них дійсно є щось таке, що треба ще зрозуміти! Зараз вони видаються чужими, рідкісними, неординарними; і хто відчуває у собі ці сили, має їх плекати, захищати, шанувати і ростити їх у собі, всупереч опору з боку чужого їм світу. У такий спосіб людина стає або великою, або схибленим диваком, якщо не загине дочасно. Давніше ці риси були поширеними, а отже, вважалися нормальними, ніяк не вирізняючи особу з загалу. Можливо, їх наявність у особи передбачалася, як обов’язкова чи бажана; з ними не можна було досягти величі саме тому, що не було небезпеки стати через них божевільним чи самотнім.
Такі атавізми виникають здебільшого у старожитніх кланах і кастах, але малоймовірні там, де раси, звички, цінності надто швидко змінюються. Бо для розвитку народів темп важить не менше, ніж у музиці: у нашому випадку, безперечно, необхідне еволюційне анданте, як темп неквапливого і пристрасного духу – а саме таким є дух консервативних родів.
Свідомість. Свідомість є останнім і остаточним елементом у розвитку органічного, а отже – найменш завершеним і найкволішим. Свідомість генерує незліченні помилки, через які тварина, людина передчасно гине – всупереч долі, за словами Гомера.[12] Якби стримувальні пута інстинктів не були істотно сильнішими за свідомість, вона взагалі не служила б регулятором людської діяльности – людству просто судилося б загинути через свої помилкові судження і марення перед живими очима, через свою поверховість і довірливість, коротко кажучи, через свою свідомість. Тобто, якби не інстинкти, його б давно вже не існувало! Перше ніж якась функція остаточно сформується і дозріє, вона становить небезпеку для організму, тож добре, якщо вона тривалий час згнічується! Свідомість, таким чином, згнічується – зокрема й тим, що нею пишаються! Заведено вважати, що вона є ядром людини; її сталою, вічною, остаточною, найоригінальнішою сутністю! Її вважають певною фіксованою величиною! Заперечують її зростання, її перебої! Її сприймають як «одну з систем організму»! Така гідна посміху переоцінка і нерозуміння свідомости тільки на користь їй, запобігаючи її надміру швидкому розвитку. Оскільки люди вірили, що вони вже достатньо свідомі, вони не намагалися набути свідомости; ще й нині зберігається таке становище! І цілковито новим є завдання, яке заледве ще тільки постало перед нами: органічно увібрати знання, зробивши його інстинктивним – завдання, зрозуміле тільки тим, хто усвідомив, що досі ми вбирали в себе лише свої помилки і що вся наша свідомість стоїть на помилках!
Мета науки. Що? Кінцева мета науки – забезпечити людям якомога більше задоволення і якомога менше дискомфорту? А як бути, коли задоволення і дискомфорт пов’язані між собою таким чином, що бажання мати якнайбільше першого, повинно також мати доволі другого, коли той, хто хоче досягти «небесного захвату», має також бути готовим до «смертельної туги»?[13]
О проекте
О подписке