Не складно здогадатися, що я не без вдячності прощаюся з періодом виснажливої недуги, вигоди якого для мене ще й досі не вичерпані; адже я достатньо добре усвідомлюю власні переваги у своєму мінливому стані здоров’я перед усіма духовно дужими. Філософ, який перетривав різні кондиції, і далі проходить через інші, нові, який пройшов і проходить різні стани здоров’я, відповідно, пройшов і проходить через таку саму кількість філософій – він просто не може не переносити щоразу свій стан у найдуховніші форму і простір та дистанцію: власне, таке мистецтво перетворення єдино і є філософією. Філософам не вільні розділяти душу і тіло, як це роблять інші люди, а душу і дух нам розділяти взагалі зась. Ми не мислячі жаби, не реєстратори-об’єктиватори з холодною начинкою; ми маємо постійно народжувати свої думки з нашого страждання і по-материнськи надавати їм все, що маємо самі – кров, серце, вогонь, хіть, пристрасть, муки, совість, долю, покликання. Життя означає для нас постійне перетворення на світло і полум’я всього, чим ми є і з чим стикаємося. Що ж до хвороби, то як не спокуситися на запитання: чи можливо нам перебутися без неї? Тільки великий біль є остаточним визволителем розуму, позаяк навчає нас великої підозри, яка з будь-якого V робить X, тобто останню літеру ставить перед передостанньою…[3] Тільки велике страждання, тривалий, повільний біль, що неквапом спалює нас на вогких дровах, змушує нас, філософів, сягнути останньої глибини і зректися всього довірливого, добросердого, завуальованого, сумирного, посереднього, у що ми, можливо, раніше вкладали нашу людяність. Сумніваюся, щоб таке страждання «покращувало», проте я знаю, що воно поглиблює нас. Тож, незалежно від того, вчимося ми протиставити стражданням свій гонор, глузування, силу волі, як індіанець, який, зазнаючи хоч яких тортур, відмагається мучителя дошкульністю своєї мови; чи ми відступаємо від болю у східне небуття, що його називають нірваною – в німе, заціпеніле, покірне забуття і самозречення, з таких тривалих небезпечних вправ опанування себе виходиш геть іншою людиною, з численнішими запитаннями, і, перш за все, з волею запитувати більше, глибше, суворіше, вагоміше, зліше, тихіше, ніж перше. Довіра до життя пішла; життя як таке зробилося проблемою.
Не треба, однак, думати, буцімто це неодмінно робить нас відлюдьками! Навіть любов до життя є можливою, хоча любов ця вже відмінна. Це кохання до жінки, яка викликає у нас сумніви… Однак принадність усього проблемного, втіха з невідомого для духовних, одухотворених людей є такою великою, що радість її підноситься сліпучим сяйвом над усілякою потребою у проблемах, над будь-якою небезпекою непевності, ба, навіть, над ревнощами коханця. Нам відоме нове щастя…
Нарешті, щоб не обминути найістотніше, з такої прірви, з такої серйозної недуги, з виру хворобливої підозріливости виходиш новонародженим, скинувши стару шкіру, чутливішим, уїдливішим, з витонченішим смаком до задоволення, з ніжнішим язиком на все добре, з веселішим відчуттям, з іншою і небезпечнішою невинністю в радощах – більш дитячою і, водночас, незмірно більш вишуканою, ніж будь-коли раніше. Ох, якою огидною видається відтак насолода, груба, тупа, сіра – насолода, як розуміють її наші «освічені», наші багатії та правителі! Як відразливо нам тепер слухати ярмарковий тарарам, яким «освічена публіка» й мешканці великого міста сьогодні дозволяють силувати себе – мистецтвом, книжками й музикою задля «духовних задоволень», за допомогою спіритичного питва! Як нині дере нам вуха театральна крикнява пристрасті, якими чужими стали на наш теперішній смак романтичний розгардіяш і чуттєва ремигачка, що їх так полюбляє освічене бидло, з його прагненням до екзальтованого, закрученого, ексцентричного! Ні, якщо нам таки потрібне мистецтво для одужання, це має бути інше мистецтво – глузливе, легке, швидкоплинне, божественно неспотворене, божественно витвірне мистецтво, яке, подібно до яскравого полум’я, підноситься у безмежне небо! Перш за все – мистецтво для художників, тільки для художників! Зрештою, ми краще розуміємо, що перш за все потрібні веселощі, радість і веселощі, друзі мої! Я хочу це довести також як художник. Ми, знавці, тепер надто добре дещо знаємо: о як ми зараз вчимося ґрунтовно забувати, не забагато знати, як художники! Що ж до нашого майбутнього, ми навряд чи опинимось на шляху тих єгипетських юнаків, які вночі прокрадаються у храми, обнімають статуї і, безперечно, хочуть відкрити, розкрити та висвітлити все, що, з поважної причини, зберігається прихованим.[4] Ні, цей поганий смак, це прагнення до істини, до «правди за будь-яку ціну», це юнацьке безумство у любові до правди нам огидне – ми для цього надто досвідчені, надто серйозні, надто глузливі, надто запеклі, занадто глибокі… Ми більше не віримо, що істина залишається істиною, якщо скинути з неї заслону; ми аж достатньо прожили, щоб у таке вірити. Сьогодні пристойність полягає у тому, щоб не бачити все оголеним, не бути геть при всьому присутніми, не намагатися все розуміти і «знати». «Чи правда, що Бог усюди сущий? – запитала у матері маленька дівчинка. – Але я думаю, це непристойно!». Ось натяк філософам! Слід би трохи шанувати відчуття сорому, яке дала нам природа, ховаючи свої загадки й барвисті невизначеності. Може, істина є жінкою, що має підстави приховувати свої підстави? Може, вона має ім’я Баубо[5], по-грецьки?… Ох, ті елліни! Вони вміли жити: для цього треба мужньо триматися поверхні, брижів, шкіри, обожнювати зовнішнє, вірити у форми, тони, слова, у цілий Олімп зовнішності! Ті греки були поверхневими – з глибини! То хіба ми просто не повертаємося до цього, ми, жадібність розуму, що піднялися на найвищий і найнебезпечніший щабель сучасної думки і роздивилися звідти, подивилися звідти долі? Хіба ми в цьому не елліни? Прихильники форм, звуків, слів? І саме з цієї причини – художники?
Рута неподалік Генуї,Осінь 1886 року.
Частуватись прошу, їжте!
Завтра буде ще й смачніше,
Щораз ліпше день по дню.
В разі ж чого, я натхнення
Учерпну з рецептів неньки,
Й оновлю своє меню.
Як пошук той мене втомив,
Знаходить я навчався:
Мене раз вітер зупинив —
З вітрами я й подався.
Вглиб копай, і там знайдеш
Джерело таємне!
Неук скаже: «Не діждеш —
В глибині геєнна!»
А. Я хворів? Чи я одужав?
Не збагну, хоч як напруживсь,
Хто був лікарем моїм?
B. Ти зцілився, так, мій друже:
Здоровий, хто забуть зумів.
Наші чесноти також нехай би були легконогі —
Як вірші Гомера, – приходячи, знов потім йдуть собі геть!
Не стій на споді сотню літ!
Не пнись у вись сувору!
Найкраще оглядати світ
Із пів дороги вгору.
Чарують мова й стиль мої,
У слід ступаєш ти мені?
Наслідуй звичаї свої:
За мною йди – без метушні!
Вже шкіра репає стара,
Нова потреба млоїть
Змію в мені, що так жада
Грудок землі глевкої.
Повзу в траві між камінців,
Мій голод недаремний:
Тебе саму я завжди їв,
Зміїна страво, земле!
Мій талан вам щастя зичить,
Щастя всіх до щастя кличе!
Хто моїх троянд насмиче?
Ви на те пригніться нижче
В чагарях, між гострих шпичок —
Часто пальці тут калічать!
Бо талан мастак дражнити!
Щастя любить роздрочити!
Хто моїх троянд насмиче?
Я розливаю й розбиваю,
І ви мене звете недбайлом.
Таж всяк, п’ючи, б’є й розливає,
Коли по вінця наливає —
Та на вино не нарікає.
Зійшлись ніколи і щодня
Гостро й м’яко, сон і яв,
А також розум і дурня;
Чудний банальність обійняв —
Всім цим був, єсьм і буду я,
Голуб, змій, а ще свиня!
Щоб не зморити глузд і очки,
Біжи за сонцем по тіньочку!
Ковзанки гладь —
То благодать
Тому, хто вміє танцювать.
Миліша й ворожнеча цільним брусом,
За дружбу, склеєну із куснів!
Іржа потрібна теж —
Самої гостроти замало,
Щоб: «Надто молодий іще!», —
Тобі не заявляли.
«Як подолати верхів’я круте?»
Вгору дерись і не думай про те!
Цить! Жалітися зажди!
Взявши, знов бери завжди!
Вбогих душею цураюсь недарма́:
Не тільки добра – в них і зла катма.
Слівцем знічев’я стрельнув навгадьки —
Поцілена упала перед ним.
Витерпіти легше біль двоїстий
Аніж єдиний біль: то як, рішивсь ти?
Не надимайся аж настільки,
Бо луснеш, як підпустять шпильку.
«Викради ту, яка тобі до серця припаде!» —
Рішає він; вона ж не викрадає, а краде.
Як сам себе берусь тлумачить я,
Збиваюся – нема з того пуття.
Ти, що ідеш своїм шляхом увись,
До світла винеси, з чим я возивсь.
Ти знову кривишся й плюєш,
І знов старої ти співаєш:
Ніщо твій смак не вдовольняє?
Мені ти серце розіб’єш!
Іди за мною, друже…Ось!
Найліпший лік від диспепсії:
Ковтай мерщій, без істерії
Цю жабу жирну! Уляглось?
Я знаю багатьох людей
Про себе ж геть нема ідей!
Либонь заблизько придивляюсь –
В очах собі геть розпливаюсь.
Себе щоб ліпше упізнати,
Десь далі маю влаштуватись.
Не так далеко, як мій враг!
А друг чого ж далеко так?
Між ним і мною осередок!
Про що прошу, чи доберете?
Я маю понад сотню сходин
Здолати ввись. Гука зі споду:
«Жорстокий ти! Ми ж не камінні!»
Я маю вгору йти по сходах,
Не-хоч, а підставляйте спини!
«Де й дівся шлях! Кругом смертельна тиша!»
Ти з волі власної той битий шлях залишив!
Мандрівнику, тверезим оком скинь!
Ти заблукав – біда тобі й загин.
Глянь – під рохкання свиняче
Беркица мале дитя!
Безпорадне, тільки плаче,
Дибатиме до пуття?
Так, навчиться, безперечно,
І танок покаже свій!
Як на дві ноги зіпнеться,
Рушить ще й на голові.
Якби круглесеньким барилом
Круг себе я, знай, не крутилось,
Мене могло би присмалити,
Бо я при сонці мушу жити.
Мені мій ближній не до шмиги:
Нехай ішов би неборак
За обрій дальній; а відтак,
Мені за зірку бути міг би!..
Щоб своєю благодаттю
Нам не надто допікати,
Зображаєш дідька ти.
Попри машкару, одначе,
Видко по очах – святий!
А. Чого стоїть він там безгласно
І прислухається так жасно?
Чого він так заціпенів?
Б. Як всі, хто ланцюги носив,
Він чує скрізь кайданів брязкіт.
Не попихач нікому я, ані керманич.
Покірний? Ні! А владний? Ні, тим паче!
Як не страшний собі – то вже й нікому:
А владу завжди страх бере, відомо.
Собі ж себе вождем я не призначу!
Люблю, як лісова й морська звірина,
У милий заблуд затишно поринуть,
Щоб потім знов з туману далечіні,
Себе ж таки додому приманити
Себе самим собою спокусити.
Папір пером своїм дере —
Премудрість в коментарії —
Мов справді primum scribere,
Deinde philosophari.[7]
Так! роблю я часом лід:
Підмага він харч стравляти!
Мали б ви, що споживати,
Вихваляли б ви мій лід!
Мудрість власна з А до О
Тут мені бриніла; нині ж
Чую тут я щось геть інше:
Нескінченні «Ах!» і «Ох!»[8] —
Все із раннього мого.
У ту країну небезпечна путь;
Зважай – застерігаю недарма!
Там приймуть спершу, потім розірвуть:
Бо велич є, а глузду там катма!
Бог любить нас, ми твір його!
«Створили Бога ми – де дітись!»
То заперечувать чого
Свій витвір, що його б любити!
Пізна́єш дідька по копитах.
У поті нашого чола
Чи варто хліб нам їсти?
Бо медицина довела,
Пітніти некорисно.
Сузір’я Пса хвостом метля —
Цей знак його узріймо![9]
У поті нашого чола
Вино іскристе пиймо!
Ви славите його, бо він не заздрий?
А він крізь вас – неначе ви прозорі —
Вдаль втоплює зіниці наче яструб:
Не бачить вас! Він бачить тільки зорі.
Долю заслужити —
Тільки на війні:
Щоб навік здружитись,
Пороху нюхніть!
Дружба – три в одному:
Рівність у борні,
Братство в кожній скруті,
Воля в смертні дні!
Навшпиньки радше я зіпнусь,
Аніж рачкуватиму!
В шпарку нишком піддивлюсь,
Дверей не розчахатиму!
Либонь до слави прагнеш ти?
Що інтересно:
Її трапляється знайти
Цілком безчесно!
Дослідник я? Облиште, ні!
Тяжкий – то це геть інша річ:
Знай рину глибині навстріч
І опиняюся на дні!
«Ось я прийшов, бо нині час!» —
Так мислить, хто прийшов навік,
Байдужий до бридні базік:
«Уже запізно!» – «Ще завчас!».
У зморі сонце кленучи, єдино
Від дерева жадають тільки тіні!
«Він падає!» – кпите ви раз у раз;
Це правда; втім – він падає до вас!
Йому в над-щасті спокою нема,
Його над-світло вабить ваша тьма.
На карк почеплено мені
Годинник на міцній струні:
Скінчивсь для мене рух зірок,
І півня спів, і літ хмарок;
Все, що взивалося щомить,
Тепер сліпе й глухе мовчить —
Природи гомін заглушив
Годинник цоканням стальним.
Потрібний людям і сторонній їм,
Іду шляхом – погожим чи хмурним —
Однак завжди понад людьми!
Вона кебету має. Звідкіля?
Здоровий глузд у когось узяла,
І голова його з фатальної годинки
Пішла до дідька…Ні! До жінки!
«А нехай би всі ключі
Разом погубились,
І, замки ламаючи,
Відмички прислужились!»
Так міркує кожна шпичка,
Котра́ не ключик, а відмичка.
Не тільки руку я вправляю,
Коли пишу: нога так само —
То білим аркушем, то плаєм —
Виписує бадьоро й прямо.
Назад несміло й смутно позираєш,
В майбутньому собі йно довіряєш:
Орел ти, птахо, сповнена потуги?
Чи ти Мінерві люба «пугу-пугу»?[10]
Міцні щелепи і волячий шлунок —
Цього бажаю я тобі!
Здолавши книжку – жорсткий почастунок —
Мене ти стерпиш далебі!
«Натурі завжди вірним» клявсь він буть.
О проекте
О подписке