З огляду на зміст представники другої сторони [Шелінґ та його школа] інколи досить легко спромагаються розгорнути його. Вони перетягують на свій бік багато матеріалу, звичайно, вже знайомого і впорядкованого, а оскільки переймаються здебільшого чимсь незвичайним і особливим, їм і поготів здається, ніби вони вже володіють рештою того, з чим по-своєму впоралося знання, а водночас опанували й нерегульоване, підпорядкувавши таким чином усе абсолютній ідеї, яка, отже, стає начебто визнана в усьому і спромагається стати наукою в усій її широті. Та коли до цієї широти придивитися пильніше, виявляється, що її досягнено не завдяки тому, що якась одна ідея по-різному формувала себе, бо вона є безформним повторенням однієї ідеї, проте застосованої зовні до різного матеріалу, виснажливою підтримкою ілюзії різноманітності. Така ідея, що сама для себе, звичайно, є істиною, насправді завжди стоїть біля свого початку, якщо її розвиток полягає лиш у цих повтореннях однієї формули. Якщо суб’єкт, пізнаючи, скрізь тягне за собою лиш одну нерухливу форму, міняючи тільки зовнішній матеріал у цьому незмінному елементі, то цей елемент пояснює те, що потрібне, тобто самозародження багатства деталей і самовизначальні відмінності формування, не більшою мірою, ніж довільна фантазія про зміст. Це радше монотонний формалізм, що з’ясовує відмінності досліджуваної матерії лише тому, що вона вже підготована й відома.

При цьому ту монотонність та абстрактну загальність проголошують абсолютом, і цей формалізм запевняє, що нездатність задовольнитись абсолютом означає неспроможність збагнути позицію абсолюту і твердо дотримуватися її. Інколи самої можливості уявити собі щось по-іншому вистачає, щоб спростувати певну думку, і ця чиста можливість, ця загальна думка має всю реальну вартість справжнього пізнання, і так само й тут ми бачимо, що всю вартість приписано загальній ідеї у формі, яка не має реальності, а розмивання всього диференційованого та визначеного, чи, радше, скидання його – без усяких церемоній та виправдань – у прірву порожнечі, видають за метод споглядання й розважань. Розглядати якесь конкретне буття так, немов воно перебуває в абсолюті, означає не що інше, як стверджувати: хоча про це буття тут сказано як про певне дещо, в абсолюті, в тотожності А = А, чогось такого немає взагалі, бо там усе єдине. Протиставляти твердження, мовляв, в абсолюті все тотожне, диференційному і вже завершеному пізнанню чи пізнанню, що принаймні прагне і вимагає завершення, тобто віддавати абсолют цього пізнання нічній пітьмі, коли, як повчає приказка, всі корови чорні, – це сама наївність пустого пізнання. Формалізм, оскаржений і висміяний філософією новітньої доби, знову виріс у лоні цієї філософії і, навіть коли всі дізнаються про його незадовільність та відчують її, аж ніяк не зникне з науки доти, доки пізнання абсолютної дійсності цілком з’ясує собі свою власну природу. Оскільки загальне уявлення про те, що треба здійснити, коли воно передує спробі здійснення, полегшує розуміння цього процесу, варто бодай приблизно уявити собі його, водночас сподіваючись, що за такої нагоди пощастить відкинути деякі форми, постійна присутність яких стоїть на заваді філософському пізнанню.

На мою думку, – думку, яку може виправдати тільки виклад самої системи, – все залежить від того, щоб розуміти й виражати істину не тільки як субстанцію, а і як суб’єкт. Водночас слід зауважити, що субстанційність містить у собі й загальне, або безпосередність самого знання, і ту безпосередність, що є буттям, або безпосередністю, для знання. Якщо уявлення про Бога як про субстанцію обурювало представників доби, за якої Богові дали таке визначення, то, по-перше, причина цього обурення полягає в інстинктивному відчутті, що в такому уявленні самоусвідомлення лише гине, але не зберігається; по-друге, протилежний погляд, згідно з яким мислення є тільки мисленням, а загальність – загальністю, – це та сама простота, тобто недиференційована, непорушна субстанційність; по-третє, якщо мислення поєднує з собою буття субстанції і розуміє безпосередність, або споглядання, як мислення, то й тут усе залежить від того, чи це інтелектуальне споглядання часом не занурюється знову в інертну простоту і не репрезентує саму реальність нереальним способом.

Крім того, жива субстанція – це буття, що справді є суб’єктом, або, що означає те саме, реальне насправді тією мірою, якою є процесом самоутвердження або опосередкування з самим собою свого переходу в інший стан. Як суб’єкт вона є чистою простою негативністю і саме завдяки цьому – процесом роздвоєння простого, процесом дуплікації, що утворює протилежність, і цей процес – знову-таки заперечення цього байдужого розмаїття та зумовленої ним протилежності: істиною є тільки тотожність, що знову відновлюється, або відображення свого відображення в іншому в собі, а не початкова єдність як така і не безпосередня єдність як така. Ця істина – процес її власного становлення, коло, яке припускає свій кінець як свою мету і має цей кінець за свій початок, а реальним стає лише завдяки своєму здійсненню і своєму кінцю.

Можна, звичайно, говорити про життя Бога й божественне пізнання як про гру, до якої вдається любов сама з собою, але ця ідея опускається до повчань, а то й до банальності, якщо їй бракує поважності, страждань, терпіння і праці негативного. У собі це божественне життя безперечно є непорушною тотожністю і єдністю з собою, яка не бачить ніякого клопоту ні в іншості та відчуженні, ні в подоланні цього відчуження. Але це в‐собі – абстрактна загальність, у якій ми абстрагуємося від його природи, яка полягає в тому, щоб існувати для себе, а отже, взагалі від саморуху форми. Якщо сказано, що форма тотожна сутності, то саме через це буде непорозумінням стверджувати, що пізнання задовольняється отим у-собі, сутністю, і могло б обійтися без форми, і що абсолютний принцип, або абсолютне споглядання, робить непотрібним реалізацію сутності й розвиток форми. Саме тому, що форма не менш необхідна сутності, ніж сутність – сама собі, сутність слід розуміти й виражати не просто як сутність, тобто як безпосередню субстанцію або як чисте самоспоглядання божественного, а і як форму, і то в усьому багатстві розвиненої форми; тільки завдяки цьому вона буде сприйнята й виражена як реальна.

Істина – це ціле. А ціле – це сутність, що досягнула завершеності тільки завдяки своєму розвиткові. Про абсолют слід сказати, що він, по суті, — результат і лише наприкінці є тим, чим є насправді, і саме в цьому полягає його природа – бути реальним, суб’єктом або самостановленням. Хоч яким суперечливим може видатися твердження, ніби абсолют, по суті, слід розуміти як результат, одне невеличке міркування усуває цю ілюзію суперечності. Початок, принцип або абсолют, виражений спершу та безпосередньо, – це лиш загальне. Слова «всі тварини» аж ніяк не можуть правити за всю зоологію, і так само й слова «божественне», «абсолютне», «вічне» і т. ін. не виражають того, що міститься в них, але фактично лише такі слова виражають споглядання як щось безпосереднє. Те, що є чимсь більшим, ніж одне таке слово, є бодай просто переходом до речення, містить процес переходу до іншості, який треба скасувати, є опосередкуванням. Саме це опосередкування гидливо відкидають, і то начебто через те, що від абсолютного пізнання відмовляються, коли з опосередкування роблять щось більше, ніж просто твердження, що воно не абсолютне і не існує в абсолюті.

Оце гидливе відкидання породжене, власне, незнайомством із природою опосередкування і самого абсолютного пізнання. Адже опосередкування – не що інше, як самототожність, що сама себе рухає, або ж відображення в собі, момент Я, що існує для себе, чиста негативність, або, коли звести її до чистої абстракції, просте становлення. Я, або становлення взагалі, опосередкування, саме завдяки своїй простоті є безпосередністю у процесі становлення і самою безпосередністю. Ми, отже, неправильно розуміємо природу розуму, коли виводимо відображення за межі істини і не вважаємо його за позитивний момент абсолюту. Саме відображення робить істину результатом, але водночас скасовує протилежність між результатом і його становленням, бо це становлення теж просте, а отже, не дуже відрізняється від форми істини, що в результаті видається простою; це радше повернення до простоти. Якщо ембріон у собі цілком є людиною, це аж ніяк не людина для себе. Людина стає людиною для себе лиш у формі розвиненого розуму, що зробив себе тим, чим він є в собі. Тільки це становить її реальність. Але й сам цей результат – проста безпосередність, бо є самоусвідомленою свободою, що полягає сама в собі й не відсуває вбік і не лишає там суперечності, а примирюється з нею.

Сказане можна висловити й по-іншому, сказавши, що розум – це доцільна діяльність. Піднесення так званої природи над хибно сприйнятим мисленням, а передусім відкидання зовнішньої доцільності позбавили довіри форму мети взагалі. Але, бо й Аристотель визначав природу як доцільну діяльність, мета – це безпосереднє, непорушне, нерухоме, саморушійне; отже, це суб’єкт. Коли взяти абстрактно, сила, яка спонукає його рухатися, – це буття для себе, або чиста негативність. Результат лише тому такий самий, що й початок, бо початок – це мета; або: реальне лише тому таке саме, як і його поняття, бо безпосереднє містить у собі (як мету) самість або чисту реальність. Досягнена мета, або сутнє реальне, – це рух і розгорнене становлення; але саме цей неспокій – це самість, і вона через те тотожна безпосередності та простоті, властивими початку, що є результатом, поверненням до себе, а це повернення до себе якраз і є самістю, а самість – це тотожність і простота, пов’язані між собою.

Потреба уявляти абсолют як суб’єкт виявляється в таких твердженнях, як «Бог – це любов», або «моральний світовий лад», «любов» і т. ін. У таких твердженнях істину просто проголошують суб’єктом, а не репрезентують як процес самовідображення в собі. Такі твердження починаються зі слова «Бог». Сам по собі це позбавлений значення звук, проста назва; тільки предикат сповіщає, що це, є його змістом і значенням; пустий початок стає реальним знанням лише тоді, коли твердження має такий кінець. Тією мірою, якою ми дотримуємося такої думки, чому б і справді не говорити тільки про вічне, моральний світовий лад і т. ін., або, як чинили давні, про такі чисті уявлення, як буття, єдине тощо, тобто про те, що має значення, не додаючи позбавленого значення звуку. Але це слово вказує, що утверджене не буття, чи сутність, чи взагалі щось загальне, а щось відображене в собі, певний суб’єкт. Проте водночас тут не стверджено, а тільки припущено, що абсолют виступає як суб’єкт. Суб’єкт вважано за непорушну точку, до котрої як до своєї опори кріпляться предикати – завдяки процесові, що належить індивідові, який пізнає їх, але не можна вважати, ніби він належить самій тій точці; тільки завдяки цьому процесові зміст можна було б репрезентувати як суб’єкт. Конституйований саме таким способом, цей процес не може належати суб’єктові, але, якщо ми припустили ту точку опори, цей процес не може бути конституйований інакше і може бути тільки зовнішнім. Отже, припущення, що абсолют – це суб’єкт, не тільки не є реальністю цього поняття, а навіть робить цю реальність неможливою: адже припущення постулює поняття як непорушну точку, тоді як реальність – саморух.

Серед багатьох висновків, що випливають зі сказаного, можна наголосити ось на якому: знання має реальність тільки як наука, і його можна репрезентувати тільки як науку, або як систему; крім того, так зване фундаментальне твердження, або принцип філософії, навіть якщо воно слушне, хибне вже тією мірою, якою є лиш основним твердженням, або принципом. Тому його легко спростувати. Спростування полягає в тому, щоб показати його недостатність; він недостатній через те, що є просто загальним, принципом, початком. Якщо спростування цілковите, воно походить і розвивається з самого цього принципу, а не здійснюється з допомогою взятих зовні контртверджень і випадкових думок. Власне, воно було б розвитком цього принципу, а отже, доповненням його недостатності, якби не хибило в тому, що бере до уваги тільки негативний аспект його дії і не усвідомлює позитивного аспекту його процесу й результату. Власне, позитивне здійснення початку – це водночас не меншою мірою і щось зворотне, негативне ставлення до цього початкового принципу, а саме: до його однобічності, яка полягає в тому, щоб бути передусім безпосереднім, або метою. Отже, його водночас можна вважати за спростування того, що становить основу системи, але набагато правильніше було б трактувати його як доведення, що основа (або принцип) системи – це насправді лише її початок.

Те, що істина реальна лише як система, або те, що субстанція – це, по суті, суб’єкт, виражене в ідеї, яка репрезентує абсолют як дух, і це найвеличніше поняття, що належить новітній добі та її релігії. Реальним є тільки духовне. Духовне – це сутність, або те, що існує в собі, – те, що вступає у відносини з собою і визначає себе, іншість і буття-для-себе; те, що в цій своїй визначеності, тобто у своєму бутті поза собою лишається в собі; те, що існує в собі і для себе. Цим буттям у собі і для себе воно є передусім для нас або в собі; це духовна субстанція. Але воно має бути й для себе самого, має бути знанням про духовне та усвідомленням себе як духу, тобто має стати для себе немов об’єктом, а водночас і безпосередньо скасованим, відображеним у собі об’єктом. Об’єкт є для себе тільки для нас – тією мірою, якою сам виробляє свій духовний зміст; але тією мірою, якою він є для себе і для себе самого, оце самовиробництво, чисте поняття, є для нього водночас і об’єктивною стихією, в якій він веде своє існування, і саме таким способом він у своєму існуванні є для себе об’єктом, відображеним у собі. Дух, що, розвинувшись так, усвідомлює себе як дух, є наукою. Наука – це реальність і царство духу, яке він збудував для себе у своїй власній стихії.

Чисте самопізнання в абсолютній іншості, цей ефір як такий, править за основу науки, або знання в загальній формі. Початок філософії висуває передумову чи вимогу, щоб свідомість перебувала в цій стихії. Але ця стихія набуває завершеності і прозорості лиш у процесі свого становлення. Це чиста духовність як загальне, що має подобу простої безпосередності, – і ця проста стихія, що як така має екзистенцію, – це основа, мислення, що існує тільки в духові. Оскільки ця стихія, ця безпосередність духу, становить субстанційність духу загалом, вона є преосутненою сутністю, відображенням, що само для себе є простим, безпосередністю як такою, буттям, що є відображенням у собі самому. Наука зі свого боку вимагає, щоб самоусвідомлення піднеслося в цей ефір, аби мати змогу жити з наукою і в науці і таки справді жити там. І навпаки, індивід має право вимагати, щоб наука дала йому принаймні драбину, якою можна було б дістатися до тієї позиції, показала йому, що він і в собі має ту позицію. Право індивіда спирається на його абсолютну незалежність, яку він має на кожному етапі свого знання, бо на кожному етапі, байдуже, визнаний він наукою чи ні і яким змістом наповнює його індивід, це право є абсолютною формою, тобто безпосередньою впевненістю в собі і, таким чином, якщо віддати перевагу саме цьому вислову, безумовним буттям. Якщо позицію свідомості – усвідомлювати об’єктивні речі як свою протилежність, а себе – як їхню протилежність – наука вважає за інше, а те, де свідомість знає, що вона перебуває при собі й не виходить за свої межі, наука вважає радше за втрату духу, то стихія науки видається свідомості такою потойбічною далечінню, де свідомість уже не володіє собою. Кожна з цих обох сторін видається іншій стороні перекрученням істини. Коли природна свідомість безпосередньо покладається на науку, – це намагання, не знати чим спричинене, узяти й ходити на голові. Спонука прибрати такої незвичайної пози і рухатись у ній – це насильство, яке примушують її скоїти, дарма що вона не готувалася до нього з огляду на його начебто непотрібність. Нехай наука сама по собі буде чим завгодно, а у відносинах із безпосереднім самоусвідомленням вона репрезентує себе як щось зворотне від неї; або: з огляду на те, що принцип реальності безпосереднього самоусвідомлення полягає в його впевненості в собі, наука, оскільки самоусвідомлення для себе перебуває за її межами, прибирає характеру нереальності. Через те наука має поєднати з собою стихію самовірогідності, чи, радше, показати, що ця стихія належить їй і як саме. А наука, позбавлена такої реальності, – це тільки зміст як щось у-собі, мета, що є лише чимсь внутрішнім; це не дух, а лише духовна субстанція. Це в‐собі має знайти собі вияв і самому стати для себе, і це означає не що інше, як те, що той елемент має утверджувати самоусвідомлення як щось єдине з собою.

Якраз становлення науки загалом, або знання, й репрезентує «Феноменологія духу». Знання, яким воно є спочатку, або безпосередній дух – це щось позбавлене духу, чуттєва свідомість. Щоб стати справжнім знанням, або створити стихію науки, що є чистим поняттям самої науки, треба здолати важкий і довгий шлях. Це становлення, яким воно виявляється у своєму змісті та формах, набутих у своєму процесі, не буде тим, що одразу уявляють собі, ведучи ненаукову свідомість до науки; крім того, воно буде чимсь іншим, ніж обґрунтуванням науки, і, звісно, іншим, ніж натхнення, що безпосередньо починається з абсолютним знанням, немов спалахнувши від пістолетного пострілу, і швиденько впорується з іншими поглядами, просто оголосивши, що на них не слід звертати уваги.

Завдання вести індивіда від його неосвіченості до знання треба сприймати в загальному значенні, тобто спостерігати формування загального індивіда, самоусвідомленого духу. Що стосується відносин між окремим індивідом та загальним, то в загальному індивіді виявляється кожен момент, тільки-но набувши конкретної форми і своєї конфігурації. Окремий індивід – це неповний дух, конкретна постать, в усьому існуванні якої переважає одна визначена особливість, тоді як решта особливостей затерті. В духові, що стоїть вище від іншого духу, нижче конкретне існування опускається до рівня непомітного моменту; те, що раніше було самим предметом [Sache], тепер – тільки слід, його форма завуальована, ставши простою тінню. Індивід, чиєю субстанцією є дух, що стоїть на вищому рівні, пронизує цю минущість, і то способом, близьким до того, коли хтось, беручись до вищої науки, проходить ті попередні стадії пізнання, які він уже давно опанував, аби пригадати собі їхній зміст; він згадує про них, але не зосереджує на них свою цікавість. А в аспекті змісту індивід мусить пройти й етапи формування загального духу, але пройти як форми, що їх уже скинув дух, як етапи вже прокладеного й вирівняного шляху; отже, коли йдеться про пізнання, ми бачимо: те, що в попередні історичні періоди давало роботу зрілому духові людей, тепер опустилося до рівня інформації, вправ і навіть дитячих ігор, і в цьому педагогічному поступі можна добачити немов контурно зображену історію світової цивілізації. Це минуле буття вже стало набутою власністю загального духу, що становить субстанцію індивіда, а отже, з’являючись йому зовні, його неорганічну природу. З погляду індивіда, освіта в цій ретроспективі полягає в тому, що він здобуває вже готове, вбирає в себе свою неорганічну природу й починає володіти нею для себе. А з погляду загального духу як субстанції розвиток освіти означає не що інше, як те, що ця субстанція дає собі своє самоусвідомлення, породжує своє становлення і своє відображення в собі.