Розділ 2

Десь на півдорозі між Вест-Еггом і Нью-Йорком шосе раптом підбігає до залізничного полотна і з чверть милі біжить попід ним, немов бажаючи здалека обминути велике похмуре пустирище. Це Долина Жужелиці – примарні лани, де жужелиця сходить, мов збіжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химерні сади; де жужелиця набуває обрисів будинків з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навіть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловічків, які то виникають, то розчиняються в імлистому, попільному тумані. Час від часу валка сірих вагонеток виповзає невидимими рейками, зупиняється із страхітливим брязкотом, і відразу ж попелясто-сірі чоловічки роєм накидаються на них з важкими лопатами й здіймають таку густу хмару, що крізь неї вже не видно, яким таємничим ділом вони зайняті.

Але над тією сірою пусткою, над зловісними клубами куряви, що безнастанно повзуть по ній, ви незабаром розрізняєте очі доктора Т. Дж. Еклберга. Очі доктора Т. Дж. Еклберга блакитні й величезні – діаметр самої тільки райдужної оболонки дорівнює цілому ярдові. Вони дивляться на вас не з обличчя, а просто крізь величезні окуляри в жовтій оправі, що сидять на неіснуючому носі. Певно, якийсь веселун окуліст із Квінса встановив тут цю рекламу, сподіваючись збільшити приплив пацієнтів, а потім сам назавжди склепив повіки або переїхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очі його, трохи збляклі від сонця й дощу, й досі задумливо споглядають похмуре звалище. З одного боку Долина Жужелиці впирається в брудну, смердючу річку, і, коли міст на ній розводять, щоб пропустити баржі, пасажирам затриманого поїзда доводиться іноді цілих півгодини видивлятися на безрадісний краєвид. Поїзд робить там зупинку завжди, принаймні на хвилину, і саме завдяки цьому я познайомився з коханкою Тома Б’юкенена.

Про те, що він має коханку, твердили всі, хто його знав. І обурювалися тим, що він дозволяє собі з’являтися з нею у фешенебельних ресторанах і, залишивши її саму за столиком, походжає по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Хоч мені цікаво було подивитись на неї, знайомитися з нею я не хотів – а проте познайомитися довелось. Якось надвечір ми з Томом разом їхали поїздом до Нью-Йорка, й коли поїзд зупинився над кучугурами жужелиці, Том раптом зірвався на ноги і, схопивши мене під лікоть, буквально витяг з вагона.

– Давай зійдемо тут, – наполягав він. – Я хочу познайомити тебе з моєю дівчиною.

Певно, він добряче випив за обідом і тепер хотів гульнути разом зі мною – навіть якщо доведеться присилувати мене до цього. Йому навіть не спадало на думку, що я можу мати інші плани на неділю.

Слідом за ним я переліз через низьку побілену огорожу залізничного полотна, і під пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдів у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людської присутності перед нами були три суміжних будиночки з жовтої цегли, що стояли на краю звалища, – така собі Головна вулиця пустиря, що нікуди не вела й ні з чим не з’єднувалась. Один з тих будиночків, призначений під крамницю, стояв порожній, у другому, до якого вела жужелична стежка, містився нічний ресторанчик, а в третьому був гараж під вивіскою: «Авторемонт. – Джордж Б. Вільсон. – Купівля і продаж автомобілів». Туди ми і ввійшли.

Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль – запилюжений, поламаний «форд» – зацьковано тулився до стіни в темному кутку. Мені раптом спало на думку, що цей порожній гараж тільки ширма, а над ним ховаються таємничі розкішні апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчіркою, сам хазяїн.

Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приємним. Коли він побачив нас, у його вологих блакитних очах засвітився блідий вогник надії.

– Вітаю, Вільсоне, друзяко, – сказав Том, весело ляснувши його по плечу. – Як справи?

– Гріх нарікати, – відповів Вільсон не дуже впевненим тоном. – Коли ж ви нарешті продасте мені ту машину?

– Десь на тому тижні. Мій механік лагодить її.

– Я бачу, він не дуже квапиться.

– А я цього не бачу, – відрубав Том. – Якщо вас щось не влаштовує, я, зрештою, можу продати її комусь іншому.

– Та ні, що ви, – скоромовкою проказав Вільсон. – Це я так…

Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жіноча постать затулила світло в дверях конторки. Жінка була років тридцяти п’яти, вже досить тілиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото буває, тільки додавала їй звабності. В обличчі, відтіненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду, але вся істота її випромінювала дивовижну жвавість, неначе в кожній клітинці її тіла невгасимо жеврів вогонь. Вона повільно всміхнулась і, пройшовши повз чоловіка – пройшовши майже крізь нього, наче це була не людина, а тінь, – підійшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очі. Потім облизнула губи і, не повертаючи голови, сказала чоловікові низьким, хрипким голосом:

– Ти б хоч здогадався стільці принести, щоб людям було де сісти.

– Зараз, зараз, – Вільсон подався до своєї конторки й відразу ж зник з очей, злившись із сірими цементними стінами. Його темний костюм і русяве волосся вкривав наліт сірої куряви – як і все довкола, за винятком жінки, яка підійшла тепер майже впритул до Тома.

– Давай зустрінемося сьогодні, – вимогливо сказав Том. – Їдьмо наступним поїздом.

– Гаразд.

– Я чекатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.

Вона кивнула й відійшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

– Гірше не буває.

– Для неї з’їздити до Нью-Йорка – справжнє свято.

– А чоловік її як на це дивиться?

– Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

Отак і вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці – кольдкрем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

– Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха – собачка.

Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

– Яка це порода? – захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

– Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

– Мені б сторожову – таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

– Це не сторожовий пес, – сказав Том.

– Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скоріше це ердель. – Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. – Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила місіс Вільсон. – Скільки він коштує?

– Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларів.

Ердель – а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, – опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

– Це хлопчик чи дівчинка? – делікатно спитала вона.

– Цей песик? Цей песик – хлопчик.

– Це сучка, – впевнено сказав Том. – Ось вам гроші, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виїхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.

– Зупиніть на хвилинку, – сказав я. – Тут я мушу з вами попрощатись.

– Ні в якому разі, – відрубав Том. – Міртл образиться, якщо ти не поїдеш до нас, правда, Міртл?

– Їдьмо з нами, – попросила вона. – Я подзвоню Кетрін, моїй сестрі. Вона красуня – так кажуть усі, хто розуміє.

– Та я б з охотою, але…

Перетнувши Центральний парк, ми поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. На Сто п’ятдесят восьмій вулиці довжелезним білим пирогом простяглись однакові житлові будинки, там, перед одною із скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертається у свої володіння, місіс Вільсон узяла на руки песика й решту своїх покупок і величною ходою ввійшла в парадні двері.

– Я запрошу і подружжя Маккі, – оголосила вона в ліфті. – Але найперше подзвоню Кетрін.

Квартира містилася на горішньому поверсі – маленька вітальня, маленька їдальня, маленька спальня і ванна кімната. Вітальня від самого порога була заставлена надто громіздкими, як на неї, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрізь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стіні була надміру збільшена фотографія – на перший погляд, вона зображала курку на оповитій туманом каменюці. Проте з відстані кількох кроків курка прибирала форми капелюшка, і з-під нього до вас усміхалося гладке обличчя якоїсь бабусі. На столі лежали впереміж старі номери «Таун теттла», книжка під назвою «Симон, званий Петром» і кілька бродвейських журнальчиків скандальної хроніки. Ввійшовши, місіс Вільсон передусім заходилась коло щеняти. Хлопчик-ліфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою і молока, до якого він, уже з власної ініціативи, додав бляшанку твердих собачих галет – одна така галета потім до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том відімкнув дверцята секретера й видобув звідти пляшку віскі.

Я лише двічі в житті впивався, і це був той другий раз. Тому все, що відбувалося там, я бачив немов крізь тьмяний, каламутний серпанок, хоча, принаймні до восьмої години, квартиру заливало веселе сонячне світло. Сидячи в Тома на колінах, місіс Вільсон обдзвонювала якихось своїх знайомих; потім з’ясувалося, що нема чого курити, і я пішов по сигарети. Коли я повернувся, у вітальні нікого не було, тож я скромно примостився в кутку й прочитав цілий розділ із «Симона, званого Петром»; не знаю, чи книжка ця так жахливо написана, чи віскі забило мені памороки, але я анічогісінько не втямив.

Тільки-но Том і Міртл (а після першого тосту ми з місіс Вільсон уже називали одне одного на ім’я) повернулися до вітальні, почали з’являтися гості.