– Я можу собі уявити, – провадив своє Ентоні, – людину, яка знає багато, але не володіє талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене більше досвіду, ніж у тебе, й менше таланту. Але я не зміг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маєш достатньо води, щоб наповнити відро, і достатньо велике, щоби вмістити цю воду.

– Щось я взагалі не вловлюю твоєї думки, – поскаржився Дік зажуреним голосом. Він був безконечно стривожений, а від того ще більше наїжачився. Він втупився в Ентоні й затулив прохід перехожим, від чого ті кидали на нього злісні та осудливі погляди.

– Я маю на увазі, що такий талант, як Веллс, не може вмістити розум Спенсера. Але таланти дрібніші нехай задовольняться ідеями скромнішими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цікавіше зможеш про нього розповісти.

Дік задумався, не в змозі оцінити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентоні. Але Ентоні вів далі з такою невимушеністю, яка так часто витікала з нього, його темні очі блищали на худорлявому обличчі, підборіддя його піднялось, уся його фізична сутність розросталась.

– Скажімо, я гордий, розсудливий і мудрий – афінянин серед греків. Я міг би програти там, де хтось менш успішний досягнув би успіху. Він міг би наслідувати, міг би вдавати, міг би бути завзятим, міг би бути обнадійливо конструктивним. Але той, гіпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслідувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопістом, занадто грецьким, щоб удавати.

– Отже, ти не вважаєш, що митець – це інтелектуальна праця?

– Ні, він працює, якщо може, над удосконаленням того, що трапляється йому на шляху до стилю, вибирає із власної інтерпретації речей довкола те, що вважає суттєвим. Але, врешті-решт, кожен письменник пише, бо таким є його спосіб життя. Тільки не кажи мені, що ти прихильник «божественної місії митця».

– Я навіть себе не називаю митцем.

– Діку, – сказав Ентоні, змінюючи тон, – я хочу вибачитись.

– Чому?

– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.

Дік трішки заспокоївся і відповів:

– Я часто казав, що в душі ти філістер.

Спадали хрусткі сутінки, коли вони в прихистку білого фасаду «Плази» повільно смакували пінно-жовту гущу егноку. Ентоні глянув на свого товариша. Ніс і чоло Річарда Кермела повільно набували нормальної пігментації, червоне покидало перший, а синє відступало з другого. Поглянувши в дзеркало, Ентоні був радий, що його шкіра не змінила кольору. Навпаки, ледь помітний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навіть здалося, що він ніколи не виглядав так добре.

– Мені досить, – сказав Дік, ніби спортсмен на тренуванні. – Я хочу піднятись і зустрітися з Гілбертами. Ти йдеш?

– Так, чому б і ні. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаєшся десь у кутку з Дорою.

– Не Дорою – Глорією.

Портьє по телефону повідомив про їхній прихід, вони піднялися звивистим коридором і постукали в номер 1088. Двері відчинила жінка середніх літ – місіс Гілберт власною персоною.

– Як ся маєте? – запитала вона ввічливим, притаманним американській леді тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…

Декілька швидких фраз з боку Діка, а потім:

– Містер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крісло і змінила модуляцію на улесливий сміх, упереміш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Річарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальші односкладові слова служили подекуди відповіддю, подекуди наповненням тиші між невиразними спробами Діка відповісти. – Сідай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.

Потім вони ходили по кімнаті туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усміхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподіваючись, що вона нарешті сяде, затим опустилися в крісла і налаштувалися на приємну розмову.

– Думаю, передусім, бо ти був зайнятий, – усміхнулася місіс Гілберт дещо із викликом. «Передусім» вона використала, щоб збалансувати свою більш хитку позицію. В неї було заготовано ще дві фрази: «принаймні мені так здається» і «вочевидь» – ці три фрази вона змінювала так, що кожна її ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, ніби вона перебрала всі варіанти й тицьнула пальцем у найбільш годящий.

Обличчя Річарда Кермела, як помітив Ентоні, вже прийшло до норми. Чоло і щоки набули кольору плоті, а ніс зробився ввічливо непомітним. Він дивився на тітку світло-жовтим оком, виявляючи підкреслено перебільшену увагу, яку молоді чоловіки зазвичай приділяють жінкам, на яких не мають подальших планів.

– Ви також письменник, містере Петс?… Гаразд, можливо, ми всі зможемо зігрітись у променях Річардової слави. – Легкий смішок, який започаткувала сама місіс Гілберт.

– Глорії немає вдома, – промовила вона, ніби аксіому, з якої належало зробити далекоглядні висновки. – Десь танцює. Глорія пурхає, пурхає, пурхає. Я казала їй, не знаю, як вона це витримує. Вона танцює весь вечір і всю ніч, гадаю, від неї скоро тінь залишиться. Її батько дуже схвильований щодо неї.

Вона усміхнулась одному та іншому. Вони обоє усміхнулись у відповідь.

Раптом Ентоні зрозумів, що вона вся складається з послідовності півкіл і парабол, на кшталт тих фігур, що їх талановиті хлопці зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги і гомілки були заплутаним поєднанням окружностей. Вона була охайна й чиста, її волосся було пофарбоване під насичену сивину, на її широкому обличчі ніби сховалися два вицвілі блакитні ока, облямівкою навколо вуст пробивалися ледь помітні вусики.

– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентоні, – що Річард – древня душа.

Запанувала незручна пауза, протягом якої Ентоні вигадав каламбур, що Дік – зношений і древній.

– У нас усіх душі різного віку, – провадила далі місіс Гілберт і вся засяяла, – принаймні так кажуть.

– Може бути, – погодився Ентоні, вдаючи, ніби ця ідея викликає в нього захоплення. Її голос спінився:

– У Глорії дуже молода душа – безвідповідальна, передусім. У неї відсутнє відчуття відповідальності.

– Вона іскриста, тітонько Кетрін, – люб’язно сказав Річард. – Відчуття відповідальності зіпсувало б її. Вона занадто гарненька.

– Ну, – зізналася місіс Гілберт, – я бачу, що вона тільки літає, літає і літає.

Спроби перейти до обговорення хиб Глорії загубились у брязкоті ручки дверей, які впускали містера Гілберта.

То був невисокий чоловік із маленькими вусами, що спочивали, ніби біла хмарка, під невиразним носом. Він досягнув тієї стадії, коли його значення як соціальної істоти суттєво поблякло (якщо не схилилося до негативного). Його ідеї були оманливими ще двадцять років тому, його розум прокладав свій хисткий і млявий шлях крізь передовиці щоденних газет. Після закінчення одного невеликого, але поважного західного університету він подався у виробництво кіноплівки, й оскільки воно не вимагало великого розуму, то було саме для нього; кілька років йому велося добре – а саме до 1911-го, коли він почав укладати угоди з кінокомпаніями на невизначених умовах. У 1912 році кіноіндустрія вирішила проковтнути його, і тоді він, дослівно, балансував на кінчику язика. А зараз він був управителем Асоціації компаній кіноматеріалів Середнього Заходу, проводячи шість місяців у Нью-Йорку і шість місяців у Канзас-Сіті й Сент-Луїсі кожного року. Він беззастережно вірив, що хороші часи попереду; так само вірили його дружина і донька.

Він не схвалював поведінки Глорії: вона затримувалася допізна, ніколи не їла, довкола неї панував хаос: якось він намагався з нею поговорити, чим дуже роздратував її, тож вона вихлюпнула на нього такі слова, яких він і не гадав зустріти в її словнику. Після п’ятнадцяти років безперервної «громадянської війни» він таки переміг – це була війна безладного оптимізму з організованою тупістю, якимось чином серія «так», якими він отруював розмову, принесла йому перемогу.

– Так-так-так-так, – казав він, – так-так-так-так. Дай згадаю. Це було літо, коли ж це було, дев’яносто першого чи дев’яносто другого… так-так-так-так…

П’ятнадцять років «такання» доконали місіс Гілберт. Ще п’ятнадцять років безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалків тридцяти двох тисяч сигар, зламали її. Вона пішла на останню поступку своєму чоловікові у подружньому житті, яка була ще більше безповоротною, ще більше невиправною, ніж саме одруження – вона послухалась його. Вона переконувала себе, що з віком вона зробилася більш терпимою – насправді вік лише знищив ту краплю мужності, яка була в ній.

Вона запрезентувала його Ентоні.

– Це – містер Петс, – сказала вона.

Молодий і старший чоловіки доторкнулись один до одного, рука містера Гілберта була м’яка і стерта до м’ясистої подоби вичавленого грейпфрута. Потім чоловік із дружиною обмінялися привітаннями – він сказав їй, що надворі похолоднішало, що він ішов до газетного кіоску на Сорок четвертій вулиці по газету Канзас-Сіті. Що він намагався повернутися додому автобусом, але було занадто холодно, так, так, так, так, занадто холодно.

Місіс Гілберт додала родзинки його пригодам, будучи враженою його стійкістю до суворої погоди.

– Який ти сміливий! – із захопленням вигукнула вона. – Який сміливий! Я нізащо би не вийшла на вулицю.

Містер Гілберт зі справжньою чоловічою витримкою проігнорував благоговіння, яке викликав у своїй дружині. Він повернувся до молодиків і з переможним виглядом скерував їх на ту саму розмову про погоду. Він закликав Річарда Кермела згадати листопад в Канзасі. Запровадивши тему, він постійно витягував її, обсмоктував і розтягував так, що вона висіла у повітрі, поки повністю не знекровилась.

Успішно було запропоновано для обговорення стародавню тезу, що колись дні були тепліші, а ночі приємніші, вони вирахували точну відстань між двома нікому не відомими крапками, що їх Дік мав необачність згадати. Ентоні безвідривно дивився на містера Гілберта й почав впадати в транс, куди за хвилину прокрався усмішливий голос місіс Гілберт:

– Мені здається, що холод тут більш відчутний через вологу, він ніби в’ївся в мої кістки.

Це зауваження, відповідно «затакане», вже крутилося на язику містера Гілберта, його не можна було винуватити за різку зміну теми.

– Де Глорія?

– Має вже бути тут із хвилини на хвилину.

– Ви знайомі з моєю донькою, містере?…

– Не мав такої честі. Але Дік багато про неї розповідав.

– Вони з Річардом – кузени.

– Справді? – Ентоні вичавив посмішку. Він не звик бути в товаристві старших за себе, і його рот уже скам’янів від надмірних усміхів. Було дуже приємно дізнатися, що Глорія і Дік – брат і сестра в перших. Йому поталанило впродовж подальших хвилин кинути на свого друга агонізуючий погляд.

Річард Кермел висловив занепокоєння, що їм час іти.

Місіс Гілберт було шалено шкода.

Містеру Гілберту було дуже прикро.

Місіс Гілберт висловила ще одну думку на взірець того, буцімто вона дуже рада, що вони прийшли, навіть якщо їм довелося провести час у компанії старої жінки, занадто старої, щоби фліртувати з ними. Ентоні з Діком ця репліка видалася такою дотепною, що вони сміялись у три-чотири такти.

Чи завітають вони знову?

– О, так, звичайно.

Глорії буде дуже шкода!

– До побачення…

– До побачення…

Усмішки!

Усмішки!

Бам!

Двоє невтішних молодиків йшли коридором до ліфта на десятому поверсі «Плази».