Ніч

Опісля вони навідалися до гендляра по квитки і за значну суму дістали квитки на нову музичну комедію, яка називалася «Гучна забава». У фойє театру вони зачекали декілька хвилин, щоб оглянути натовп, який прийшов на прем’єру. Там були оперні шати, пошиті з міріад шовків і хутра; зливи коштовностей, що стікали з рук, ший і рожево-білих вух, переливались іскрами широкі стрічки на незліченних шовкових капелюхах, було взуття золотисте й бронзове, червоне і лаково-чорне, були високі, туго закручені жіночі зачіски поряд із прилизаним, напомадженим волоссям доглянутих чоловіків – весь цей стічний, напливний, торохтливий, реготливий, пінний натовп був подібний до людського моря, що повільно накочувалося веселими хвилями й заливало блискучим потоком рукотворне озеро сміху.

Після вистави вони розділилися – Морі пішов танцювати в «Шері», Ентоні – додому спати.

Він повільно пробирався крізь метушливий нічний натовп Тайм-скверу, перегони колісниць і тисячі їхніх прихильників робили вулицю дивно красивою, світлою і чимось схожою на карнавал. Обличчя вихором кружляли довкола нього, калейдоскоп дівчат, страшних, як гріх – занадто повних, занадто худорлявих, але вони пливли осіннім повітрям на крилах власних теплих і пристрасних зітхань, пролитих у ніч. Хоча, попри їхню вульгарність, вони здалися йому примарно і невловно таємничими. Він обережно вдихнув, втягуючи в легені запах парфумів і не дуже приємний сморід різного тютюну. Він вловив погляд смаглявої красуні, яка сиділа одна в таксі. Приглушене світло її очей натякало на ніч і фіалки, тож на хвилину він повернувся у напівзабутий спогад давнього вечора.

Два молоді гебреї пройшли повз, голосно розмовляючи, обертаючи головами туди-сюди й кидаючи мимохідь зарозумілі погляди. Вони були одягнені у надзвичайно тісні й не надто модні костюми, їхні високо застебнуті комірці прилягали до борлаків, на ногах були сірі гетри, а руки в сірих рукавичках трималися за тростини.

Поруч пройшла розгублена старенька, затиснена між двома чоловіками, які несли її, як кошик з яйцями, розповідаючи про дива Тайм-скверу, а розмовляли вони так швидко, що голова старої пані, яка намагалася бути неупереджено зацікавленою, поверталася туди-сюди, ніби збурена вітром зморщена помаранчева шкірка. Ентоні вловив уривок їхньої розмови:

– Ось це – «Астор», мамо!

– Дивіться! Оголошення про перегони колісниць…

– Ми там сьогодні були, хіба ні?

– Боже милий!..

– Будеш хвилюватись – висохнеш, як билинка, – впізнав він новомодний жарт того року, який вигулькнув десь з-поза одного з його ліктів.

– А я йому кажу, так і кажу…

Плавний поспіх таксі біля нього, і сміх, хриплий, немов вороняче каркання, невгавучий і гучний, він змішується з гуркотом метро під ногами – і над усім цим карусель світла, воно спалахує і гасне – світло сиплеться перлинами, піниться і перетворюється на блискуче плетиво, кола й монотонні гротескні фігури, які дивовижно врізаються в небо.

Він нарешті звернув в рятівну тишу, яка темрявою війнула з провулка, пройшов повз пекарню, де у вітрині десяток печених курчат оберталися знову й знову в автоматичному грилі. З дверей війнуло жарким, пухким, пряним ароматом. Поруч аптека видихала запахи ліків, розлитої содової води та приємні півтони стійки з косметикою; потім він проминув китайську пральню, вона досі була відчинена; парка й задушлива, вона відгонила глевким незрозумілим жовтуватим запахом. Усе це пригнічувало його. Дійшовши до Шостої авеню, він зупинився на розі тютюнової крамниці, йому одразу полегшало – крамниця була веселою та привітною у своєму темно-синьому димі, який закликав купувати розкіш.

У своїй квартирі, сидячи біля вікна, він викурив останню сигару. Уперше за останній рік він відчув, що повністю насолоджується Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже південна гострота. Самотнє місто, однак оскільки він виріс сам, то навчився уникати самотності. Упродовж останніх місяців він був обачним, і коли не мав жодних домовленостей на вечір, то спішив до одного з клубів, щоби когось там зустріти. О, так, самотність тут була присутня…

Сигара, її дим напливав на тонкі брижі завіси, виплітаючи на ній ледь помітні білі візерунки, вона жевріла, аж поки годинник на церкві Святої Анни не пробив першу годину жалібним світським тоном. Десь за півкварталу почувся наростаючий шум, він нагадував гуркіт барабанів, – перехилившись через вікно, він побачив поїзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот. Йому раптом згадався фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де міста бомбардували з летючих поїздів, і на мить він уявив, як Вашингтон-сквер оголосив війну Центральному парку, буцімто це був північний кордон, за яким велася битва і приходила смерть. Але поїзд пролетів, ілюзія розвіялася: спершу до стихаючих барабанів, а потім до клекотання орла в далині.

З П’ятої авеню долітали дзвінки й низькі невиразні звуки автомобільних клаксонів. Але на його вулиці панувала тиша, і тут він був у безпеці від усіх життєвих небезпек, бо тут були його двері й довгий коридор, і його вартова – спальня – у безпеці, у безпеці! Світло газових ліхтарів прозирало крізь вікно, ніби місяць, але було яскравішим і прекраснішим за нього.

Ретроспекція «В раю»

Краса, яка народжувалася кожні сто років, сиділа в чомусь на кшталт передпокою, крізь який пролітали пориви білого вітру, а часом – якась задихана й заклопотана зірка. Зірки приязно їй підморгували на бігу, а вітри невгамовно розвівали її волосся. Вона була незбагненною, бо й душа, і дух її були єдині – краса її тіла була есенцією її душі. Вона була тією сутністю, яку віками шукають філософи. У цьому передпокої вітрів і зірок вона сиділа вже сотню років, спокійно споглядаючи саму себе.

Нарешті вона зізналася, що мусить народитися знову. Зітхнувши, вона завела довгу розмову із голосом, що долітав із білого вітру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.

КРАСА (губи її ледь рухаються, очі звернені, як завжди, всередину самої себе). Куди мені мандрувати тепер?

ГОЛОС. До нової країни, землі, якої ти не бачила досі.

КРАСА (ображено). Ненавиджу вриватися в ці нові цивілізації. Як довго я пробуду цього разу?

ГОЛОС. П’ятнадцять років.

КРАСА. Як називається місце?

ГОЛОС. Це найбагатша, найпрекрасніша земля на світі – земля, де мудрі є трохи мудрішими за нерозумних; земля, де у правителів глузду не більше, ніж у маленьких дітей, а законодавці вірять у Санта-Клауса, де потворні жінки контролюють сильних чоловіків…

КРАСА (здивовано). Що?

ГОЛОС (дуже пригнічено). Так, це справді сумне видовище. Жінки зі скошеним підборіддям та безформними носами у білий день наказують чоловікам: «Зроби це!», «Зроби те!», і навіть найбільш могутні чоловіки беззастережно підкоряються своїм жінкам, до яких звертаються пишномовно: «місіс така-то» або «дружина».

КРАСА. Не може такого бути! Я, звичайно, розумію поклоніння перед чарівними жінками – але перед повними? Чи кістлявими? Чи жінками із запалими щоками?

ГОЛОС. Навіть перед такими.

КРАСА. А що від мене потрібно? Які в мене шанси?

ГОЛОС. Все буде «непросто», якщо можна так сказати.

КРАСА (після невдоволеного мовчання). Чому ж не давні землі, землі виноградників і красномовних чоловіків, чи землі кораблів і морів?

ГОЛОС. Очікується, що скоро вони будуть дуже зайняті.

КРАСА. О!

ГОЛОС. Твоє життя на землі буде, як завжди, проміжком між двома значущими поглядами у світове дзеркало.

КРАСА. Ким я буду? Ти мені скажеш?

ГОЛОС. Спершу було задумано, що ти з’явишся актрисою кіно, але ця думка виявилася недоцільною. Впродовж п’ятнадцяти років ти втілишся в образі світської дівчини.

КРАСА. А що це?

В пориві вітру з’являється новий звук, що його можна трактувати як: «голос почухав голову».

ГОЛОС (після довгої паузи). Щось на кшталт фальшивої аристократки.

КРАСА. Фальшивої? Що це таке?

ГОЛОС. Це ти також довідаєшся в тих землях. Ти зустрінеш багато такого, що буде фальшивим, і робитимеш багато фальшивого.

КРАСА (безтурботно). Все це звучить так вульгарно.

ГОЛОС. Навіть наполовину не так вульгарно, як насправді. Впродовж п’ятнадцяти років тебе будуть називати «дівчинка-регтайм», «вертихвістка», «джаз-бебі», «дівчина-вамп». Ти будеш танцювати нові танці так само граційно, як танцювала старі.

КРАСА (пошепки). Мені будуть платити?

ГОЛОС. Так, як завжди, – любов’ю.

КРАСА (легкий усміх лише на мить бентежить нерухомість її уст). А мені сподобається, коли мене називатимуть «джаз-бебі»?

ГОЛОС (розважливо). Ти це обожнюватимеш…

Тут діалог закінчується, Краса далі нерухомо сидить, зірки зупиняються в пориві захоплення, вітер, білий і стрімкий, розвіває її волосся.

Це дійство відбулося за сім років до того моменту, коли Ентоні сидів перед вікном своєї квартири і слухав дзвони Святої Анни.

Розділ ІІ

Портрет сирени

За місяць на Нью-Йорк із хрускотом обвалився листопад, а разом із ним три важливі футбольні матчі й мелькання хутра вздовж П’ятої авеню. Також він приніс відчуття напруженості в місто й приглушене хвилювання. Кожного ранку тепер у пошті Ентоні траплялися запрошення. Три десятка добропорядних осіб жіночої статі з вищого товариства виголошували свою здатність, ба навіть відверте бажання народити дітей трьом десяткам мільйонерів. П’ять десятків добропорядних жінок середнього класу проголошували не лише свою здатність, а й нестримний потяг до перших трьох десятків чоловіків, яких, звичайно ж, було запрошено на всі дев’яносто шість вечірок – де збиралася вся родина і друзі молодої панни, знайомі, студенти коледжу та охочі молоді чужинці. Продовжуючи далі, був також і третій клас спідниць міста з передмість Ньюарка й Джерсі, навіть із суворого Коннектикута й небажаних районів Лонг-Айленда – були, поза сумнівом, інші види, аж до самих низів міста: гебрейські дівчата виходили у світ гебрейських чоловіків і жінок у пошуках молодого брокера або ювеліра й кошерного весілля; ірландки, нарешті отримавши дозвіл, кидали погляди на молодих політиків із Таммані-хола, благочестивих підприємців і хористів, які встигли підрости.

Само собою, місто заразилося духом передчуття – робочі дівчата, бідні потворні створіння, які днями загортали мило на фабриках і демонстрували одяг в універсальних магазинах, мріяли, що, можливо, у феєричному збудженні цієї зими вони зможуть отримати такого жаданого чоловіка – ніби кишеньковий злодій на карнавалі, який вірить, що в метушливому натовпі його шанси зростуть. Комини задиміли, й вивітрився сморід метро. Актриси з’явилися в нових п’єсах, видавництва презентували нові книги, а Кестли з’явилися з новими танцями. Вийшли нові розклади поїздів, з новими помилками замість старих, до яких пасажири вже звикли.

Місто готувалося до візитів!

Одного надвечір’я, прогулюючись Сорок другою вулицею під сталево-сірим небом, Ентоні наштовхнувся на Річарда Кермела, який вигулькнув із цирульні готелю «Мангеттен». День був холодним, першим по-справжньому холодним днем, і на Кермелові було пальто до колін, оторочене каракулем, яке вже давно носили робітники Середнього Заходу та яке нещодавно затвердила мода. Його м’який капелюх був стриманого коричневого кольору, з-під нього світле око поблискувало, як топаз. Він рвучко зупинив Ентоні, плескаючи його по руках, більше від бажання зігрітись, аніж через грайливість, і після неодмінного потиску рук вибухнув словами:

– Дідько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моїй кімнаті не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонію. Бісова орендаторка економить на вугіллі, піднялася тільки після того, як я півгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потім я подумав, що вона – непоганий персонаж, і почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозуміла, ніби я просто щось пишу…

Він схопив Ентоні за руку і жваво потягнув його вгору по Медісон-авеню.

– Куди ми?

– Нікуди особливою.

– Тоді в чому сенс? – запитав Ентоні.

Вони зупинились і витріщились один на одного, а Ентоні подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприємним, як у Діка Кермела, чий ніс був малиновим, вирячене чоло – синім, чиї непарні очі були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.

– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дік, звертаючись ніби до тротуару. – Але часом мені треба виходити. – Він глянув на Ентоні, ніби вибачаючись і шукаючи підтримки.

– Мені потрібно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справді думає, я маю на увазі, що ось так сідає і міркує, і врешті приходить до якоїсь ідеї. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхідно мати початок, те, що можна заперечувати або відстоювати – як ти вважаєш?

Ентоні щось пробурмотів і м’яко вивільнив руку.

– Я не проти нести тебе, Діку, але це пальто…

– Я маю на увазі, – настирливо продовжував Річард Кермел, – що на папері вже перший абзац містить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У діалозі ти маєш враховувати останнє твердження твого візаві, але коли ти просто роздумуєш над чимось, твої думки слідують одна за одною, як картинки в чарівному ліхтарі – одна веде за собою наступну.

Вони минули Сорок п’яту вулицю і поволі сповільнили ходу. Обидва запалили сигарети і випустили в повітря великі хмари диму разом із морозним подихом.

– Пройдімося до «Плази» і замовмо егног, – запропонував Ентоні. – Тобі це на користь. Повітря вижене нікотинову гниль із твоїх легень. Ходімо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.

– Краще не буду, якщо тобі це заважає. Тобто непотрібно робити послугу.

Слова вилітали поспіхом, і хоча він намагався не змінювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненість. Ентоні був змушений запротестувати:

– Заважає? Нізащо!

– В мене є кузина… – почав Дік, але Ентоні перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне піднесено.

– Гарна погода! – вигукнув він. – Чи не так? Почуваюся як десятилітній. Тобто ця погода змушує мене почуватися так, як коли мені було десять. Убивчо! О Боже! Однієї миті світ мій, іншої – я посміховисько для нього. Сьогодні світ мій, і все просто, просто. Навіть ніщо є простим!

– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дівчина. Ми можемо заскочити до неї. Вона тут живе взимку з батьками, останнім часом принаймні.

– Я не знав, що в тебе є кузина в Нью-Йорку.

– Її звати Глорія. Вона з Канзас-Сіті. Її мама – практикуюча білфістка, а її батько, хоча й доволі нудний, але вроджений джентльмен.

– Що вони для тебе? Літературний матеріал?

– Намагаються ним бути. Старий постійно розповідає мені, що зустрів прекрасного персонажа для роману. Потім оповідає про якогось свого приятеля-ідіота і каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобі його не описати? Він усім цікавий». Або інколи каже про якесь банальне місце, на кшталт Японії чи Парижа, і каже: «Чому б тобі не написати про це місце? Це було б чудове місце дії!».

– А як щодо дівчини? – мимохідь запитав Ентоні. – Глорія… Глорія, як?

– Гілберт. Ти мав про неї чути. Глорія Гілберт. Ходить на танці в коледжі, і всяке таке.

– Здається, ім’я знайоме.

– Красива така, справді збіса приваблива.

Вони дійшли до П’ятнадцятої вулиці та повернули в напрямку Авеню.

– Зазвичай я не цікавлюсь юними дівчатами, – похмуро зауважив Ентоні.

Це була не зовсім правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, які можливості приготував для неї світ упродовж наступної ж години, але кожна дівчина, яка могла похвалитись своєю вродою, викликала в ньому величезний інтерес.

– Глорія дуже мила, хоча ані краплі розуму в голові.

Ентоні коротко гигикнув.

– Ти маєш на увазі, що про літературу з нею не поговориш.

– Ні, не маю.

– Діку, ти ж знаєш, щó для тебе мізки в жінки. Серйозна молода особа, яка буде сидіти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, які в шістнадцять із розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цілуватись і чи пристойно для першокурсника пити пиво.

Річард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурніло і зморщилось, як гофрований папір.

– Ні, – почав він, але Ентоні безжально перебив його.

– О, так, із тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англійський переклад нового скандинавського Данте.

Дік розвернувся до нього, його обличчя дивно осіло, його запитання пролунало майже як благання.

– Та що таке з вами із Морі? Ви інколи розмовляєте зі мною, ніби я недоумок.

Ентоні був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож він вирішив сховатися за нападом.

– Я не думаю, що справа в розумі, Діку.

– Звичайно, що в розумі! – розлючено вигукнув Дік. – Що ти маєш на увазі? Чому не в розумі?

– Можливо, ти достатньо багато знаєш і вмієш це описати.

– Не можу я всього знати!