V

Імоджен Біссел, якій нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нічних візитів. Цього разу вона коротала нудний та самотній вечір, розглядаючи рахунки за місяць, котрі хаотично лежали на столі матері, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера і його батька, які увійшли в будинок.

– Я вирішив, що його краще провести, – говорив матері Імоджен містер Блер. – Схоже на те, що сьогодні в нашому провулку орудує зграя шибеників.

Місіс Біссел ніколи не гостювала у місіс Блер, тому була неабияк здивована цим несподіваним візитом. Їй навіть спало на думу, що це – незграбний привід зав’язати знайомство, вигаданий містером Блером заради його дружини.

– Отакої! – вигукнула вона. – Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом… Імоджен!

– Ці лиходії, очевидно, підстерігали Г’юберта, – говорив далі містер Блер. – Однак він не дасть плюнути собі в кашу, змусив їх тікати!

Проте я не наважився відпустити його до вас самого.

– Звісно! – погоджувалася місіс Біссел. Проте їй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалі вирішив заявитися до них в гості? Він був, звичайно, доволі приємним юнаком, але за останні три дні Імоджен провела в його товаристві більш ніж достатньо часу. Правду кажучи, місіс Біссел розсердилася, і її голосу певно бракувало щиросердності, коли вона запрошувала містера Блера увійти до вітальні.

Вони все ще стояли в передпокої, і містер Блер почав помічати, що в цьому криється якась безглуздість. Аж раптом у двері знову подзвонили. На порозі стояв захеканий, червонощокий Безіл Лі.

– Доброго вечора, місіс Біссел! Вітаю, Імоджен! – вигукнув він нарочито-бадьорим тоном. – А де ж гості?

Безпристрасному спостерігачеві таке привітання могло видатися дещо різким та дивним, але присутні й без того були вельми збентежені.

– А ми сьогодні не очікували гостей, – здивовано промовила Імоджен.

– Що? – від перебільшеного страху у Безіла відвисла щелепа, а голос злегка затремтів. – Ти хочеш сказати, що не телефонувала мені та не запрошувала на вечірку?

– Що ти таке плетеш? Звичайно, ні, Безіле!

Імоджен була в захваті від несподіваного візиту Г’юберта, і їй миттєво спало на думку, що Безіл вигадав такий привід, щоб усе зіпсувати. Вона єдина з усіх присутніх майже наблизилася до істини; однак недооцінила справжнє спонукання, котре змусило примчати сюди Безіла: він був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.

– Але ж мені ти телефонувала, Імоджен? – впевнено запитав Г’юберт.

– Ні, Г’юберте! Я нікому не телефонувала.

Посеред здивованих вигуків знову пролунав дзвінок у двері, і щедра на сюрпризи ніч породила зі свого черева захеканих Ріплі Бакнера-молодшого та Вільяма С. Кампфа. Як і Безіл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше різко і категорично, почали цікавитися, де вечірка, палко наполягаючи на тому, що їх запросила Імоджен, зателефонувавши напередодні.

Г’юберт розреготався, слідом засміялися інші, і напруга спала. Імоджен повірила Г’юберту, тому повірила і решті. Не в змозі більше стримуватися в присутності цієї новоприбулої публіки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповідати про свою дивовижну пригоду.

– Гадаю, що ця зграя полює за всіма нами! – вигукнув він. – Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб – іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, – навіть я не зміг наздогнати.

Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.

– Розкажи про погрози, Г’юберте, – підказав містер Блер. – Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?

– Я отримував, – несподівано запевнив Безіл. – Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.

На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла – там досі залишалися клаптики щетини від перуки – поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та вина- хідливості.

Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.

– Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, – він бігає так швидко, як і ти.

– Кажеш, він був велетень? – спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.

– Так! На зріст – як мій батько.

– Інші теж були здоровилами?

– Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися…

– Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, – перебив розповідь сина містер Блер. – Чи не так, Г’юберте?

– Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. – Один здоровило точно був схожим на італійця.

Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.

– А тепер розкажи спеціально для мене, Г’юберте, – попросила вона, склавши руки і всім своїм єством виказуючи увагу.

Г’юберт ще раз переповів свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негідників з’явився ніж, суперечки Г’юберта з розбійниками стали більш тривалими, гучними та уїдливими. Він почав погрожувати їм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеїти дурника; шибеники було схопилися за ножі, та передумали і кинулися навтьоки.

Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, і цього разу на його обличчі вона спіймала досить гнівний вираз.

– Цікаво, Безіле, а що б зробив ти на місці Г’юберта? – уїдливо поцікавилася вона. – Б’юсь об заклад, ти б і досі біг, не зупиняючись!

Безіл заглитнувся шматком пирога – цей інцидент Білл Кампф та Ріплі Бакнер визнали досхочу веселим і розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрібніших недомовленостей їхні смішки за столом лише частішали мірою того, як Г’юберт вів далі свою розповідь. Алея тепер буквально кишіла забіяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування – але вона аж ніяк не могла зізнатися собі, що ця історія їй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь і починав усе спочатку, вона кидала на Безіла ворожий погляд, відчуваючи до нього дедалі більш глибоку неприязнь.

Коли всі вони перемістилися до бібліотеки, Імоджен пішла до рояля, де і сіла на самоті, а хлопчики скупчилися на канапі поруч з Г’юбертом. На її прикрість, вони очевидно приготувалися слухати його оповідь до безконечності. Час від часу вони видавали дивні приглушені смішки, але тільки-но розповідь починала буксувати, вони відразу благали продовження.

– Ну ж бо, Г’юберте, далі! А нагадай, хто з них міг би позмагатися зі швидкістю Білла Кампфа?

Вона навіть зраділа, коли через пів години всі підвелися, щоб піти.

– Химерна історія від початку й до кінця, – протягнув містер Блер. – Не подобається мені все це. Завтра попрошу, щоби прислали слідчого, нехай розбереться. Чого вони хотіли від Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?

Ніхто не висловив жодних припущень. Навіть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Під час перерв у його оповіді розмови точилися про такі побічно пов’язані зі справою предмети, як вбивства і привиди, і цими розмовами хлопці увігнали себе в стан відчутної паніки.

І справді, кожен з них – щоправда різною мірою – повірив, що в околицях орудує зграя викрадачів дітей.

– Мені це не подобається, – повторив містер Блер. – Треба, хлопчики, провести вас по домівках.

Безіл сприйняв цю пропозицію з полегшенням. Вечір, поза сумнівом, видався на славу, але джини, випущені з пляшки, часто відбиваються від рук. Сьогодні ввечері йому зовсім не хотілося походжати вулицями наодинці.

У передпокої Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матері з містером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бібліотеки. Готовий до нових негараздів, Безіл нагострив вуха. До нього долинули шепіт і приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж ніяк не скромні, але цілком зрозумілі звуки. Безіл вийшов із дверей, і куточки його губ сумно опустилися. Він спритно склав усі карти, але в найостанніший момент доля раптом дістала з рукава козирного туза!

Трохи згодом усі пішли по домівках, тримаючись докупи та постійно озираючись довкола. Невідомо, що очікували побачити Безіл, Ріплі та Білл, пильно вдивляючись в лиховісні пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темряві здавалися величезними, та глухі паркани; їм, ймовірно, ввижалися там ті самі гротескні волохаті розбійники, які цього вечора підстерігали в засідці Г’юберта Блера.

VI

Тиждень потому Безіл і Ріплі дізналися, що Г’юберт із матір’ю поїхали на все літо до моря. Безіл навіть засмутився. Він хотів перейняти у Г’юберта кілька витончених манер, які однолітки вважали доволі дивовижними і які могли б стати в пригоді восени, коли він поїде в школу-пансіон. Згадуючи трюки Г’юберта, він почав тренуватися. Спирався об дерево і нібито промахувався повз, а також вчився котити по руці ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом він збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дівчатка були завжди готові слухати все, що він говорив, і роти їхні при цьому починали рухатися буквально в унісон його словам, вони ніколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому він відмовився від гучного сміху, котрий так дратував матір, і знову став носити кепку рівно, як і раніше.

Та зміни більше торкнулися його душі. Він більше не був впевненим, що хоче стати шляхетним грабіжником, хоча про їхні пригоди все ще з неабияким захопленням читав книжки. Стоячи за хвірткою будинку Г’юберта, він на мить відчув моральну самотність; і тоді він зрозумів, що, хоч би які комбінації довелося йому створювати з матеріалу, що підкидає життя, усі вони перебуватимуть в надійних межах закону. А ще через тиждень виявив, що не журиться через той факт, що не заволодів серцем Імоджен. Зустрічаючи її тепер, він бачив перед собою лише знайому сусідську дівчинку, яку знав завжди. Екстатична мить того дня вродилася передчасно, вона була почуттям, що випадково забарилося в повітрі від швидкоплинної весни.

Він і не підозрював, що налякав місіс Блер так, що та втекла з міста, і що через нього ще багато ночей поспіль тихими вулицями ходили поліцейські патрулі. Він збагнув лише одне – що всі невиразні та тривожні прагнення, що бентежили його три довгих весняних місяці, кудись поділись. Того останнього тижня вони досягли критичної температури: спалахнули, вибухнули та спопеліли. І ось так, без крихти жалю, він опинився віч-на-віч із літом, що сповнене безмежних можливостей.

Ввечері на ярмарку

I

Лише вузька річка розділяла ці два міста. Вони лежали одне навпроти одного вздовж звивистих берегів та були з’єднані безліччю мостів, а там, де береги річки майже з’єднувалися, під пильними поглядами обох міст, щоосені проходив «Ярмарок штату Міннесота». Завдяки вигідному географічному розташуванню укупі з розквітом сільського господарства цей Ярмарок був одним із найбільш грандіозних у всій Америці. У величезних павільйонах виставлялося зерно, свійська худоба й агротехнічне обладнання; там проводилися кінні змагання та автоперегони, а нещодавно з’явилися аероплани, які справді відривалися від землі. Бурхливі атракціони – не гірші, ніж на Коні-Айленд, – вихором кружляли вас у просторі, а досить відверте танцювальне шоу «хучі-кучі»^[4] супроводжувалося вереском й дзенькотом брязкалець. На центральній площі досягався компроміс між легковажними й серйозними: тут, після грандіозного феєрверка, щовечора влаштовували театралізовану виставу «Битва під Геттісбургом»^[5].

Під кінець теплого вересневого дня двоє п’ятнадцятирічних юнаків, насичені по самісіньку зав’язку їжею та шипучкою, втомлені від восьмигодинного постійного руху, вийшли з намету ігрових автоматів. Один із них мав темно-карі, привабливо-лукаві очі та позиціонував себе, якщо вірити космічному напису на його підручнику історії Стародавнього світу, як «Безіл Дюк Лі, Холлі-авеню, м. Сент-Пол, штат Міннесота, США, Північна Америка, Західна півкуля, планета Земля, Всесвіт». Він був трохи нижчим на зріст від свого супутника, але здавався вищим, тому що носив короткі «дитячі» штани, з яких, так би мовити, «стирчали» його ноги. А Ріплі Бакнер-молодший тиждень тому став володарем справжніх штанів – «довгих», «дорослих». Ця подія, така прозаїчна й звичайнісінька, підточувала зсередини перевірену роками дружбу.

Безіл як більш винахідливий учасник цього тандему завжди верховодив, а поразка в правах, причиною якої були сині саржеві недомірки, кинула його в пучину бентежного розчарування. До того ж Ріплі Бакнер став помітно ігнорувати Безіла «на людях». Довгі штани і справді обіцяли свободу від заборон та принижень дитинства, і спілкування з тим, хто все ще носив короткі штани, а отже, залишався ще дитиною, нетактовно вказувало, що його власна метаморфоза сталася зовсім нещодавно. Ріплі навряд чи визнав перед собою цей факт, проте деяка тенденція приниження Безіла зарозумілим кепкуванням протягом усього дня дещо превалювала. Безіл гостро відчував цю раптову зміну. В серпні, на сімейній раді вирішили, що, хоч восени він і їде на навчання в коледж до Нової Англії, та для довгих штанів ще не доріс. Він заперечував, вказуючи, що за два тижні витягнувся аж на півтора дюйма, та лише вкотре додав до своєї репутації норовливих ноток, хоч і не втрачав надії вмовити матір.