II

Настала краща пора доби, і Безіл був неймовірно щасливим. Цього літа, разом із матір’ю та сестрою, він збирався на озера, а восени його відправлять до школи-пансіонату. Тоді – пряма дорога до Єля, затим – до великого спорту, якщо, звичайно, ці мрії розташувати хронологічним чином, адже зараз вони існували окремо, паралельно – а вже опісля він стане шляхетним грабіжником. Усе відбувалося як по писаному. У його голові було стільки цікавих ідей, що йому інколи ледве вдавалося заснути.

Його зовсім не відволікали, а навпаки, підбадьорювали, ніжні почуття до Імоджен Біссел. Через це почуття він поки не зазнав болю, воно лише оповивало його яскравим, огненним хвилюванням, котре крізь травневі сутінки вело його у дворик до Вортонів.

Безіл вифрантився: білі парусинові бриджі, простора, підперезана паском куртка кольору солі з перцем, сорочка з високим комірцем та сіра в’язана краватка. Його чорне, напомаджене до лоску волосся блищало, невисока, симпатична фігурка звернула на знайомий газон Вортонів, який тепер набув нового зачарування, й, у прийдешніх сутінках, він влився в спільний гомін. На подвір’ї було три-чотири дівчинки, які проживали у сусідніх будинках, і майже вдвічі більше хлопчиків; а трохи далі компанія старшої молоді прикрашала собою бічну веранду на тлі освітлених вікон, час від часу посилаючи вже й в без того в переповнену ніч брижі романтичного сміху.

Переходячи від однієї групки до іншої, які в темряві можна було ледь розгледіти, Безіл переконався, що Імоджен ще не прийшла. Відшукавши Маргарет Торренс, він відвів її вбік і ніби ненароком запитав.

– У тебе ще зберігся мій старий перстеник?

Упродовж навчального року Маргарет була його дівчиною в танцювальній школі; на підтвердження чого він запросив її на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зійшов нанівець, однак його запитання пролунало досить безтактно.

– Так, десь лежить, – байдуже відповіла Маргарет. – А що? Хочеш повернути?

– Щось на кшталт…

– Та, прошу. Він і нігтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безіле. Завтра поверну.

– Не можеш повернути сьогодні, га? – Його душа втекла в п’ятки, коли він помітив тендітний силует біля задньої брами. – Мені він надто потрібен сьогодні!

– Ну гаразд, Безіле.

Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безіл пішов за нею. На ґанку сиділи містер та місіс Торренс і, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безіл, подолавши власне хвилювання та нетерпіння, відповідав на всі запитання про здоров’я близьких, які для молоді видаються пустопорожніми. Раптом він заціпенів, осікся на пів слові та втупився в сцену, що відбувалася на протилежному боці вулиці.

У затіненому дальньому куті вулиці з’явилася фігура, яка швидко рухалася, майже летіла, та виринула у пляму світла, відкинуту ліхтарем перед будинком Вортонів. Фігура пересувалася туди-сюди зиґзаґами чіткою траєкторією, то прямуючи вперед і викрешуючи роликами іскри з бруківки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичні повороти, граціозно кружляючи на одній нозі, підібгавши другу, – і з темряви до тротуару потягнулися підлітки, щоб подивитися на це диво. Безіл здавлено простогнав, усвідомивши, що з усіх можливих вечорів Г’юберт Блер обрав для своєї появи саме цей.

– Кажеш, що влітку їдете на озера, Безіле? Ви вже орендували там котедж?

Через якийсь час Безіл збагнув, що містер Торренс запитує про це вже втретє.

– Авжеж, сер, – відповів він. – Тобто я хотів сказати, ні. Ми зупинимося в клубному готелі.

– Хіба ж це не чарівно? – мовила місіс Торренс.

На протилежному боці вулиці під ліхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своєму зухвало зсунутому набакир кепі Г’юберт Блер. Безіл здригнувся від його самовдоволеного сміху. Він навіть не помітив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Він глухим голосом попрощався з її батьками і на неслухняних від недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бік вулиці. Зачаївшись в тіні, він дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В обліку Г’юберта, безсумнівно, була якась родзинка. Відмітною ознакою краси для дітей, що молодші за п’ятнадцять років, є форма носа. Батьки можуть скільки завгодно теревенити про красиві очі, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте підлітки зважають лише на ніс і та те, як він поєднується з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний і атлетичний торс Г’юберта Блера увінчувало цілком звичайнісіньке пухке обличчя, а на цьому обличчі стирчав пікантний кирпатий носик – майже дівочий, немов із картинки Гаррісона Фішера^[3].

Г’юберт був самовпевненим; ані сумніви, ані капризи його ніколи не долали. Танцювальну школу він не відвідував – його батьки переїхали до цього міста лише рік тому, – однак юнак уже встигнув перетворитися на легенду. Хоча хлопчаки його недолюблювали, однак вони були в захваті від його віртуозних акробатичних здібностей, а для дівчат кожен його рух, кожен жарт і навіть його байдужість були сповнені безмежної чарівності. Безіл неодноразово вже в цьому переконувався, але тепер перед ним знову розгорнулася гнітюча комедія.

Г’юберт зняв роликові ковзани, вдав, що один вислизає в нього з руки і вмить спіймав його за ремінець, вберігши тим самим його від падіння на бруківку; вихопив стрічку з волосся Імоджен та кинувся навтьоки, дівчина в цілковитому захваті, сміючись, побігла за ним навздогін по подвір’ю, і він спритно ухилявся. Він поставив ноги навхрест і вдав, що зараз зіпреться об дерево, навмисне промахнувся, але втримався від падіння і граційно відновив рівновагу. Спочатку хлопці лише скоса за ним спостерігали. Та потім вони теж заворушилися, почали виконувати різні трюки, які тільки спадали їм на думку, навіть компанія, що сиділа на ґанку, почала витягувати шиї від несподіваного пожвавлення. Та Г’юберт не зупинився на досягнутому. Він схопив капелюшок Імоджен та різними химерними способами почав його приміряти. Імоджен разом з іншими дівчатами просто мліли від захвату.

Не в змозі більше витримувати таке нестерпне видовище, Безіл підійшов до компанії однолітків і мовив найбільш зухвалим тоном, на який лишень спромігся:

– Агов, вітаю, Г’юбе.

– О, вітаю, дружище Безіле, Ніс-як-в-бевзня, – відказав Г’юберт і начепив кепі на інший манір, так, що й сам Безіл мимоволі захихотів.

– Безіл Ніс-як-в-бевзня! Безіл Ніс-як-в-бевзня, – роздалося на всьому подвір’ї. З-поміж інших Безіл почув і голос зрадника Ріплі!

– Г’юб Тупий-як-дуб, – миттєво відреагував Безіл; але його зіпсований настрій позначився і на жарті, що не мав жодного успіху, хоча кілька хлопців і підхопили його кілька разів, віддавши йому належне.

Безіла охопив відчай, проте через густі сутінки облік Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Від природи він був романтиком й вже встиг надати їй безліч чеснот. Тепер він ненавидів її за байдужість, однак вперто стримів поруч, плекаючи марну надію, що йому ще вдасться запримітити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.

Із вдаваною жвавістю Безіл звернувся до Маргарет, але та відповідала йому неохоче. З темряви вже долинув батьківський голос, який кликав когось додому. Його охопила паніка; блаженні години літнього вечора добігали кінця. Коли хлопці розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося відвести вбік Імоджен, яка не дуже цього бажала.

– Я приніс його, – прошепотів він. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?

Вона розгублено зиркнула на Безіла. Її долоня механічно стиснула перстеник.

– Що? Взагалі-то, я пообіцяла Г’юберту, що він мене сьогодні проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безіла, вона вийшла зі свого гіпнотичного стану і додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тікав із Маргарет Торренс, коли тільки-но прийшла на подвір’я.

– Нісенітниця. Я просто збігав по перстеник.

– Ні, ти тікав! Я вас бачила!

Її очі стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надів роликові ковзани й, мов африканський шаман, який повільно занурює плем’я в гіпнотичний транс, взявся виконувати ритмічні підскоки й оберти на носаках. Безіл ще щось пояснював і доводив, та Імоджен відвернулася і пішла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали нові голоси, що кликали дітей додому, та вимушені відгуки з усіх боків.

– Уже йду, мамо!

– За хвилинку буду, мамо!

– Мамо, можна мені ще п’ять хвилин?

– Мені час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!

Помахавши рукою й байдуже всміхнувшись Безілу, вона рушила вздовж вулиці. Біля неї так і хизувався Г’юберт: виробляв різноманітні трюки, описуючи навколо неї запаморочливі піруети.

Лише через якийсь час Безіл помітив, що до нього звертається хтось із дівчат.

– Що? – мимоходом перепитав він.

– Г’юберт Блер – кращий хлопець у місті, а ти – пихатий індик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.

Його очі жевріли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свій носик й, на суворий батьківський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безіл провів її поглядом. Потім провів поглядом фігури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темряві за рогом. І тієї миті з розпеченого неба пролунав низький гуркіт грому, а ще за мить на листя, залите світлом ліхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його ніг. Цьому дню судилося закінчитися зливою.

ІІІ

Почалася злива. Безіл змок до нитки, поки мчав до свого будинку через вісім кварталів. Та зміна погоди відгукнулася і в його серці: хлопець мчав, підстрибуючи ледь не на кожному кроці, ловив ротом дощові краплі та гучно вигукував: «Гей-гей!», зливаючись зі свіжим та бурхливим хаосом ночі. Імоджен зникла; її змило, мов денний пил із бруківки. Її краса нагадає йому про себе за сонячної погоди, але зараз, під час грози, він був наодинці з собою. Почуття надзвичайної сили опанувало ним, його б навіть не здивувало, якби зараз, після чергового відчайдушного стрибка, його ноги відірвалися від землі назавжди. Він відчував себе самотнім вовком, диким і не прирученим; нічним пілігримом, містичним та вільним. І лише коли він примчав додому, його емоції, втім, розсудливі та майже безпристрасні, почали обертатися проти Г’юберта Блера.

Він зняв мокрий одяг, переодягнувся в піжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свіжоспечений шоколадний пиріг. Безіл з’їв величезний шматок та випив майже цілу пляшку молока. Піднесений настрій дещо спав, і Безіл зателефонував Ріплі Бакнеру.

– У мене є план, – заявив він.

– Який?

– Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.

Ріплі відразу зрозумів, що друг має на увазі. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише міс Біссел, а й інших дівчат.

– Доведеться втягнути Білла Кампфа, – сказав Безіл.

– Гаразд.

– Побачимось завтра на сховку… На добраніч!

IV

Чотири дні потому, коли містер та місіс Джордж П. Блер закінчували вечірню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Місіс Блер скористалася відсутністю сина, аби поговорити з чоловіком про те, що її бентежило увесь день.

– Джордже, ці хлопчаки, – або вже не знаю, як їх назвати, – вчора ввечері вони знову приходили.

Він спохмурнів:

– Ти їх бачила?

– Гільда їх бачила. Їй майже було вдалося впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.

– А який він мав вигляд?

– Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».

– Вона у тебе? Після вечері я гляну.

Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

– Телефонувала Імоджен Біссел, – повідомив він. – Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.

– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?

– Ні, сер.

– Ти добре поміркував?

– Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.

– І що він був за хлопчик?

– Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.

– Він щось замишляв проти тебе?

– Навряд чи.

– Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

– Не знаю, тату. Гадаю, ні.

– Не подобається мені це, – задумливо протягнув містер Блер. – Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна…

Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.

Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.

В алеї його свист викликав найрізноманітніші почуття. Безіл вдало продемонстрував свій сміливий фальцет, зателефонувавши трохи раніше, ніж було потрібно, і «Колекціонери сенсацій» поквапилися, не встигнувши підготуватися як слід. Вони розподілилися. Безіл зайняв позицію за брамою Блерів; у гримі він був схожий на плантатора консервативних поглядів із Півдня. Білл Кампф, з довгими вусами, що кріпилися ниткою до його ніздрів, рухався до нього, ховаючись в тіні паркану. Ріплі Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футів від обумовленого місця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була істотною деталлю їхнього плану; після тривалих міркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирішили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потім запхати його в сміттєвий бак, що стояв біля його ж будинку.

Спочатку така ідея їх вжахнула – він забрудниться, одяг його зіпсується, та, ще чого, задихнеться. Сміттєвий бак – символ всього найогиднішого – переміг лише тому, що порівняно з цим покаранням інші видавалися банальними. Вони відразу забули про негативні наслідки: костюм можна відіпрати, а якщо кришку бака залишити відкритою, то він не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проінспектували сміттєвий контейнер біля будинку Ріплі – зазирнули в нього та з цікавістю уявили Г’юберта серед недоїдків та яєчної шкаралупи. Затим двоє з них одразу рішуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.

Веселий свист Г’юберта застав їх зненацька, і всі троє заціпеніли, не маючи можливості перекинутися словом. Безілові спало на думку: якщо доведеться нападати на Г’юберта поодинці, без Ріплі, який за планом повинен був допомогти засунути в рот жертві кляп, то крики Г’юберта привернуть увагу грізної кухарки, яка мало не спіймала його вчора. Ця думка занурила його в стан нерішучості. І саме цієї миті Г’юберт відкрив хвіртку і вийшов у провулок.

Двоє опинилися віч-на-віч, на відстані якихось п’яти футів, і Безіл раптово зробив дивовижне для себе відкриття. Він несподівано зрозумів, що Г’юберт Блер не викликає в нього неприязні – звичайний хлопець, анітрохи не гірший, ніж усі його приятелі! У нього геть зникло будь-яке бажання хапати Г’юберта Блера і запихати його, з його кумедною кепкою і всіма заморочками, в сміттєвий бак. Він був готовий навіть встати на його захист! Миттєво піддавшись цій настільки несвоєчасній думці, він розвернувся і чкурнув з провулка уздовж вулиці.

На мить примара злякала Г’юберта, та коли вона розвернулася й накивала п’ятами, він спохопився та помчав за нею. Значно відставши, через п’ятдесят ярдів він вирішив, що все одно вже нікого не наздожене; повернувся на алею і необачно попрямував на її протилежний бік, де опинився віч-на-віч з ще одним присадкуватим і волохатим незнайомцем.