Фабріціо зупинився й побачив, що він випередив кроків на двадцять генералів і що вони дивляться в цей бік у підзорні труби. Повернувши назад, щоб стати на своє місце у хвості почту, за кілька кроків позаду начальства, він помітив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусіда, також генерала, і владно щось каже, ніби лає його і навіть сипле чортами. Тут Фабріціо не зумів стримати цікавості. Забуваючи про раду своєї подруги-тюремниці мовчати, він озвався до сусіда, склавши коротку, досить правильну, досить гладеньку французьку фразу:

– Хто цей генерал, який шпетить свого сусіда?

– Як хто? Маршал.

– Який маршал?

– Маршал Ней, дурило! Де це ти досі служив?

Фабріціо, людина образлива, і гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом він вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрішого з хоробрих. Раптом усі помчали учвал. Через кілька хвилин Фабріціо побачив, що за двадцять кроків попереду рілля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залиті водою, а мокра земля на їхніх гребенях злітала чорним груддям. Фабріціо глянув на цю дивну картину і знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сідла двоє гусарів, стяті гарматним ядром. Коли він озирнувся назад, ескорт уже був за двадцять кроків. Найжахливіше було бачити, як борсався на зораному полі кінь – увесь закривавлений, заплутавшись ногами у власних кишках, він усе ще силкувався звестися й бігти слідом за своїми бойовими товаришами. По болоту рікою текла кров.

«О, нарешті я під обстрілом! – думав Фабріціо. – Я – в бою! – повторював він, задоволений. – Тепер я справжній солдат!»

Ескорт помчав щодуху, і наш герой збагнув, що це ядра піднімають з усіх боків земляні бризки. Але марно він вдивлявся туди, звідки летіли ядра, він бачив лише білий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рівного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматні залпи, Фабріціо ніби розрізняв, набагато ближче, рушничну перестрілку. Проте він не міг нічого збагнути.

Тут генерали з ескортом з'їхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася під косогором, футів за п'ять нижче поля.

Маршал зупинився і знов навів свою підзорну трубу. Цього разу Фабріціо міг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсім світле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італії немає таких облич, – думав Фабріціо. – Я ось, наприклад, блідий, а волосся в мене каштанове, зроду мені таким не бути!» – сумно додав він подумки. Для нього ці слова означали: ніколи не бути мені таким героєм. Він позирнув на гусарів: окрім одного, у всіх були рудуваті вуса. Фабріціо дивився на гусарів, а вони дивились на нього. Він зашарівся під їхніми поглядами і, щоб приховати збентеження, повернувся у бік ворога. Він побачив довгі лави червоних постатей, і його здивувало, що вони такі дрібненькі, їхні ряди, а складали вони полки чи дивізії, здалися йому не вищі за кущі живоплоту. Одна лава червоних вершників клусом наближалася до тієї стежки в низині, якою їхали ступою маршал і ескорт, чвакаючи в болоті. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони їхали. Лише вряди-годи на тлі цього білого диму пролітали вчвал вершники.

Зненацька Фабріціо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав він, але потім помітив, що двоє вершників під'їхали до маршала і щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бік ворога, слідом – два гусари з ескорту і ті чотири вершники, що прискакали звідти. Потім на шляху трапився рів і вони форсували його. Фабріціо опинився поряд з вахмістром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабріціо, – може, вони тоді перестануть так розглядати мене». Він довго міркував, що сказати вахмістрові.

– Пане, – мовив він нарешті, – я вперше опинився в бою. Скажіть, це справжня битва?

– Та ніби. А ти хто такий?

– Я брат дружини одного капітана.

– А як його звати, того капітана?

Такого запитання герой наш не передбачав і геть спантеличився. На щастя, маршал і ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прізвище назвати?» – думав Фабріціо. Зрештою йому згадалося прізвище хазяїна заїзду, де він мешкав у Парижі. Він під'їхав до вахмістра впритул і щосили крикнув йому:

– Капітан Меньє!

Вахмістр, погано розчувши в гарматному реві, відповів:

– А, капітан Тельє? Так, його вбито.

«Браво! – сказав собі Фабріціо. – Не забути: капітан Тельє. Треба удати смуток».

– Ох, Боже мій! – промовив він із жалібним виглядом.

З бічної стежки виїхали на луки; скакали щодуху, ядра свистіли знову; маршал повернув до кавалерійської дивізії. Ескорт мчав серед трупів і поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як раніше. Його думки витали десь-інде.

Коли ескорт зупинився, Фабріціо помітив маркітантського воза, і ніжні почуття до цього шанованого об'єднання переважили все, – він рушив учвал просто до воза.

– Куди ти? Стій, сто чор…! – гукав позаду вахмістр.

«Що він може мені зробити?» – подумав Фабріціо, скачучи до маркітантського воза. Він підострожував коня, сподіваючись побачити свою знайому – славну жінку, яку зустрів уранці. Кінь і віз були досить схожі, але хазяйка їхня була зовсім інша, і нашому героєві здалося, що обличчя в неї дуже лихе. Під'їжджаючи до воза, Фабріціо почув, як маркітантка сказала комусь:

– А який з нього був красень чоловік!

Прикре видовище чекало нашого свіжоспеченого солдатика: відрізали ногу кірасирові,^[91] молодому й гарному чоловікові сажневого зросту. Фабріціо зажмурився і вихилив одну за одною чотири чарки горілки.

– Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркітантка.

Під впливом горілки Фабріціо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильність гусарів, товаришів з ескорту».

– Продайте мені всю почату пляшку, – сказав він маркітантці.

– Всю? А знаєш, скільки це коштує такого дня, як сьогодні? Десять франків!

Зате, коли Фабріціо наздогнав галопом ескорт, вахмістр гукнув:

– Ха-ха! Горілочки нам привіз! Того ти й чкурнув? Давай!

Пляшка пішла по руках, останній, хто допив, підкинув пляшку в повітря й гукнув Фабріціо:

– Дякую, товаришу!

Тепер усі дивились на Фабріціо прихильно. З серця його ніби камінь спав: серце він мав ніжне, чутливе до людської доброзичливості. Нарешті супутники перестали косувати на нього, і вони знайшли спільну мову. Фабріціо зітхнув на повні груди і вже невимушено запитав у вахмістра:

– А якщо капітан Тельє загинув, де ж мені тепер шукати сестру?

Кажучи так сміливо «Тельє» замість «Меньє», він уявляв себе юним Макіавеллі.^[92]

– Дізнаєшся сьогодні ввечері, – відповів вахмістр.

Ескорт рушив знову і слідом за маршалом помчав до піхотних дивізій. Фабріціо, випивши зайве, відчував, що геть сп'янів, його похитує в сідлі. Але тут йому дуже доречно згадалась порада кучера, що возив його матір: «Якщо перебрав через край, рівняйся на коня попереду, і роби те, що робить сусід».

Маршал рушив до кавалерійських частин, довгенько пробув там і наказав іти в наступ. Проте наш герой уже годину-другу не зовсім тямив, що діється навколо. Непереборна дрімота змагала його, і, коли кінь пускався чвалом, він гуцав на сідлі, як лантух.

Тут вахмістр крикнув своїм гусарам:

– Гей, сучі діти, повилазило вам, чи що?… Імператор!

Вершники, як стій, гаркнули на все горло:

– Хай живе імператор!

Герой наш, звісно, отямився і витріщив очі, але побачив тільки генералів, що скакали верхи на чолі ескорту. Обличчя заважали розгледіти довгі гриви, розмаяні на шишаках драгунів^[93] імператорського почту.

«Так я й не побачив, не побачив імператора на полі бою. А все через оту кляту горілку!»

На цю думку Фабріціо зовсім протверезів.

Спустились на залитий водою шлях. Коні жадібно тяглися мордами до калюж.

– То це імператор проїхав? – запитав Фабріціо в сусіда.

– Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помітив його? – доброзичливо промовив гусар.

Фабріціо страх як кортіло наздогнати імператорський кортеж і пристати до нього. Яке щастя бути на війні, битись разом з таким героєм! «Адже саме для цього приїхав я до Франції. І я мав право це зробити: генералів я супроводжую лише тому, що моєму коневі заманулось поскакати слідом за ними».

Залишитися з ескортом Фабріціо вирішив лише тому, що його нові товариші дивились на нього привітно. Він почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатів, з якими скакав кілька годин. Він уже уявляв, як їх поєднає шляхетна приязнь героїв Тассо та Аріосто. А якщо пристати до імператорського почту, доведеться знов шукати знайомства. Та ще там його зустрінуть зле, імператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як і на всіх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабріціо так лагідно, що він раював, він би тепер і небо прихилив своїм новим товаришам; душею й думками він витав у високості. Відколи він відчув себе серед приятелів, усе довкола зразу змінилося. Він умирав від бажання розпитати гусарів. «Ні, хміль ще не вивітрився, – переконував він себе. – Не забувай, що тобі казала тюремниця!»

Коли ескорт вибрався з яру, Фабріціо помітив, що маршал Ней десь зник, загін вів інший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем і грізним поглядом.

Генерал цей був не хто інший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би він радів зустрічі з Фабріціо дель Донго!

Перед очима Фабріціо уже давно не бризкало чорне груддя під градом гарматних ядер. А коли під'їхали до кірасирського полку й зупинились позаду, він почув, як картеч заторохтіла по панцирах. Кілька душ упало.

Сонце вже сідало, коли загін, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути і поїхав виораним полем. Фабріціо почув позаду дивний звук. Він обернувся й побачив, що четверо гусарів попадали разом із кіньми. Сам генерал теж звалився додолу, але підвівся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабріціо подивився на гусарів, троє билися в корчах, четвертий опинився під конем і гукав: «Витягніть мене, витягніть!» Вахмістр і троє гусарів позлазили з коней, щоб підсобити генералові, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кілька кроків. Він намагався відійти від свого коня, – той, лежачи на землі, несамовито бився в корчах.

Вахмістр підійшов до Фабріціо, і тієї хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:

– Тільки оцей-от ще здатний скакати.

І раптом він відчув, як його схопили за ноги, підтримуючи під пахви, підняли, посунули по кінських крижах і пустили. Фабріціо, ковзнувши, упав додолу.

Коня Фабріціо взяв за гнуздечку ад'ютант, з допомогою вахмістра генерал сів верхи й помчав учвал. Слідом поскакали всі шестеро вцілілих гусарів. Розлючений Фабріціо схопився на ноги й побіг слідом, вигукуючи:

– Ladri! Ladri! (Злодії! Злодії!)

Кумедно було гнатись за злодіями посеред поля бою.

Незабаром загін і генерал, граф д'А ***, пропали за рядами верб. До цих верб і добіг знавіснілий Фабріціо, зупинився перед глибоким ровом, перехопився через нього. Опинившись на тому боці, він знов заходився лаятись, побачивши, як за деревами, правда, вже далеченько, мигтіли генерал та його ескорт.

– Злодії! Злодії! – репетував він тепер по-французькому.

Нарешті він упав на землю край канави, ледь живий з утоми і голоду, в цілковитому розпачі – не стільки через те, що в нього відібрали коня, як через зраду товаришів. Якби цього гарного скакуна забрав ворог, Фабріціо не хвилювався б зовсім, але серце йому краяла думка, що його зрадили й пограбували друзі: вахмістр, якого він так полюбив, і гусари, яких мав за рідних братів. Думаючи про таку ницість, наш герой ніяк не міг заспокоїтися і плакав дрібними сльозами, припавши до стовбура верби. Він прощався з своїми прекрасними мріями про лицарську, високу дружбу, схожу на дружбу героїв «Визволеного Єрусалима». Смерть зовсім не страшна, коли довкола тебе геройські й ніжні душі, благородні приятелі, що потискають тобі руку в останню твою годину! Але як зберегти в душі святий запал, коли довкола самі підлі ошуканці? Як кожна обурена людина, Фабріціо все перебільшував.

За чверть години, помітивши вибухи ядер біля смуги дерев, у затінку яких він роздумував, хлопець отямився від своїх переживань. Він звівся на ноги і спробував зорієнтуватися. Попереду стелилися великі луки, скраю яких тягся широкий рівчак, обсаджений буйними вербами. Фабріціо здалося, ніби місцина ця йому знайома. Якась піхотна частина почала перебиратись через рівчак, виходячи на луки за чверть льє від нашого героя. «Я трохи не заснув тут, – сказав собі він. – Ще чого доброго, опинюся в полоні!» І він прудко рушив уздовж рівчака. Незабаром, розпізнавши мундири, він заспокоївся: полк був французький, і нема чого боятися, що його відріжуть від своїх. Щоб наздогнати солдатів, Фабріціо узяв праворуч.

Окрім моральної муки на думку, що його так підступно було обібрано й зраджено, тепер все дужче давалася взнаки мука фізична: він умирав з голоду. Пройшовши, точніше, пробігши хвилин десять, він, на превелику радість, побачив, як полк, що теж ішов дуже швидко, зупиняється і ніби займає позицію. За кілька хвилин він уже був серед солдатів.

– Чи не продасте мені шматок хліба, товариші?

– Ти ба! Він думає, що ми пекарі!

Цей ущипливий дотеп і дружний регіт, викликаний жартом, зовсім спантеличили Фабріціо. Виходить, війна – зовсім не той благородний і одностайний порив сердець, закоханих у славу, як він уявляв, начитавшись закликів Наполеона? Він опустився, вірніше, впав у траву і геть сполотнів. Солдат, який говорив з ним, зупинився за десять кроків, щоб протерти бойок рушниці хустиною, а потім підійшов до Фабріціо й кинув йому окраєць хліба. Побачивши, що він не підняв його, солдат відламав шматочок і встромив йому в рот. Фабріціо розплющив очі й мовчки заходився жувати хліб. Від кволості він не міг здобутись на слово, а коли нарешті отямився і пошукав очима солдата, щоб заплатити йому, довкола вже нікого не було. Навіть ті, хто, здавалося, щойно стояли біля нього, були вже за сто кроків і йшли колоною. Фабріціо механічно підвівся й рушив слідом. Він увійшов до лісу і, ледве тягнучи з утоми ноги, шукав, де б йому лягти, аж раптом, на велику радість побачив добре знайомого воза, коня і нарешті саму маркітантку, яка зустрілась була йому вранці. Налякана його виглядом, вона підбігла до нього.

– Ти можеш ще трохи пройти, лебедику? – запитала вона. – Ти що, поранений? А де ж твій красень кінь?

З цими словами вона підвела його до воза, потім, узявши під руки, висадила його на васажок. Герой наш, розбитий втомою, вмостився на воза й заснув глибоким сном.^[94]