Розділ четвертий

Ніщо не могло його збудити: ні рушничні постріли, що лунали біля самого воза, ні галоп коня, якого маркітантка щосили періщила батогом. Цілий день полк вірив у перемогу, а тепер, несподівано атакований цілою хмарою прусської кавалерії, відступав, точніше, тікав у бік Франції.

Полковник, гарний, чепурний молодий офіцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полкові спинитися.

– Хай йому лихо! – сказав він солдатам. – За часів республіки втікали тільки тоді, коли вже не було іншої ради. Бороніть кожну п'ядь цієї землі, стійте на смерть! – вигукнув він і міцно вилаявся. – Ви захищаєте тут землю батьківщини, пруссаки хочуть її загарбати!

Візок спинився, і Фабріціо одразу прокинувся. Сонце зайшло давно, Фабріціо здивувався, що вже споночіло. Врізнобіч безладними гуртами тікали солдати. Це безладдя вразило нашого героя. Він помітив, що всі розгублені.

– Що сталося? – спитав він у маркітантки.

– Пусте! Розбили нас, голубчику! Прусська кавалерія січе нас, як капусту. Оце і все. Бовдур генерал гадав спершу, що це наші гусари скачуть… Нумо, вставай мерщій, підсоби мені посторонки зв'язати. Красуня порвала їх.

За десять кроків гримнули постріли. Наш герой, що спочив і почував себе досить бадьоро, сказав собі: «Власне, я по-справжньому ще не бився, цілісінький день тільки ескортував генералів».

– Я повинен битися! – заявив він маркітантці.

– Не хвилюйся! Битимешся, скільки тобі заманеться і навіть більше. Нам капець… Обрі, голубе! – гукнула вона капралові,^[95] що квапився мимо. – Позирай вряди-годи, де я, де мій віз.

– Ви зараз підете в бій? – запитав Фабріціо у капрала.

– Ні! Взую лаковані черевики й подамся на бал!

– Я з вами.

– Можеш узяти й цього юного гусара, – гукнула маркітантка. – Він хоч і буржуа, а зух.

Капрал мовчки йшов швидким кроком. Вісім-десять солдатів наздогнали його, і він повів їх до кремезного дуба, оточеного ожинником. Так само мовчки порозставляв їх на узліссі довгим цепом: кожний стояв принаймні за десять кроків од свого сусіда.

– Слухайте, хлопці! – нарешті озвався капрал, уперше порушивши мовчанку. – Не стріляти без команди. Пам'ятайте: у вас лише по три набої.

«Що ж усе-таки сталося?» – запитував себе Фабріціо. І коли нарешті залишився сам на сам з капралом, сказав:

– У мене нема рушниці.

– По-перше, мовчи! Йди он туди: кроків за п'ятдесят від узлісся знайдеш когось із наших, зарубаного шаблею. Зніми з нього рушницю й ладунку. Тільки дивись – не здумай узяти в пораненого! Бери в того, хто напевне вбитий. Та спіши, а то нарвешся на кулі своїх же.

Фабріціо побіг і скоро вернувся з рушницею й ладункою.

– Заряди рушницю і стань он за те дерево. Не забувай: без моєї команди не стріляти… А хай йому чорт! – вилаявся капрал, урвавши свої вказівки. – Він і рушниці не вміє набити!

Капрал допоміг Фабріціо зарядити рушницю і заговорив знов:

– Якщо ворожий вершник наскочить на тебе з шаблею, ти крутися навколо дерева, а стріляй лише впритул, коли він опиниться за три кроки від тебе: треба, щоб твій багнет майже торкався його мундира. Та покинь ти свою шаблю! – гукнув капрал. – Ще спіткнешся об неї і зариєш носом!.. Трясця його матері! Ну й вояків дають нам тепер! Сказавши це, він сам відчепив шаблю Фабріціо і з серцем пожбурив її геть.

– Ну ж бо, обітри хустиною кремінь у замку. Та ти хоч раз у житті стріляв з рушниці?

– Я мисливець.

– Слава тобі господи! – гукнув капрал, полегшено зітхаючи. – Головне – не стріляй без моєї команди!

І він пішов. Фабріціо раював. «Нарешті я битимуся по-справжньому, нищитиму ворогів! – думав він. – Сьогодні вранці по нас палили з гармат, а я тільки голову підставляв під ядра: безглузде заняття!»

Фабріціо з великою цікавістю озирався довкола. Незабаром зовсім близько від нього гримнуло кілька пострілів. Але команди стріляти не було, і він стояв, причаївшись, за стовбуром. Уже смеркло. Йому примарилося, ніби він у засідці на ведмежій облаві в Трамецінських горах, над Гріантою. Фабріціо згадався мисливський прийом: він дістав з ладунки набій і витягнув з нього кулю. «Якщо він з'явиться, треба вбити його наповал», – і наш герой шомполом забив другу кулю в рушницю. Раптом він почув біля самого свого дерева два постріли, і в ту ж мить побачив синьомундирного вершника, який вихопився конем справа і поскакав повз нього ліворуч. «Він ще не за три кроки від мене, – сказав собі Фабріціо, – але я не схиблю, я певен». Поводячи дулом рушниці, Фабріціо старанно цілився і нарешті натиснув курок. Вершник упав разом з конем. Нашому героєві ще ввижалося, ніби він на полюванні, і він весело побіг до вбитого звіра. Він уже був зовсім близько від ворога, видно, смертельно пораненого, як раптом з неймовірною швидкістю прискакало ще два пруссаки, вимахуючи над його головою шаблями. Фабріціо щодуху припустив до лісу і, щоб легше було бігти, кинув рушницю. Пруссаки були вже за три кроки від нього, коли він домчав до молодого дубняка на узліссі. Ці дубки з прямими рівними стовбурами, завтовшки з руку, на хвильку затримали кавалеристів, але пруссаки зуміли проїхати і погналися за Фабріціо галявиною. Вони знов мало не наздогнали його, але шлях їм перепинила купа грубезних дерев, а Фабріціо гайнув між стовбурами. І тут назустріч йому гримнув рушничний залп, стріляли так близько, що спалахами мало не обсмалило йому обличчя. Він пригнув голову і, коли звів її, побачив перед собою капрала Обрі.

– Одного убив? – спитав він Фабріціо.

– Так, але загубив рушницю.

– Дарма, рушниць тут навалом. А ти все-таки молодець, хоч здаєшся дурнем, день у тебе не пропав марно. Зате он ті роззяви маху дали і проґавили двох, що гналися за тобою, а вони ж були у них перед самим носом. Я їх не помітив. Ну, гаразд. А зараз берімо ноги на плечі, полк десь недалеко, за десять хвилин знайдемо. До речі, тут є непоганий моріжок, на ньому зручно зібратися і залягти півколом.

Так говорячи, капрал швидко йшов на чолі загону з десяти чоловік. За двісті кроків справді трапився великий моріг; ступаючи по траві, вони зустріли пораненого генерала, якого несли ад'ютант і служник.

– Дайте мені чотирьох людей, – сказав він капралові кволим голосом. – Хай віднесуть мене до лазарету, – в мене нога роздроблена.

– Іди до…! – крикнув капрал. – І ти, і всі ваші генерали! Всі ви сьогодні зрадили імператора.

– Що?! – люто гаркнув генерал. – Ти не виконуєш моїх наказів?! Та ти знаєш, з ким розмовляєш? Я граф Б***, генерал, командир вашої дивізії! – і так далі і тому подібне. Він ще довго репетував.

Ад'ютант кинувся до солдатів. Капрал багнетом штрикнув його в руку біля плеча і швидко рушив далі зі своїми підлеглими.

– Бодай вам усім руки-ноги потрощило! Зграя пройдисвітів! Усі генерали продалися Бурбонам^[96] і зрадили імператора!

Фабріціо з подивом слухав таке страхітливе звинувачення.

Близько десятої вечора маленький загін приєднався до полку біля входу в село з кількома вузенькими вуличками. Проте Фабріціо помітив, що капрал Обрі уникав розмовляти з офіцерами.

– Тут ніяк не пройти! – вигукнув капрал.

Усі вулиці були забиті піхотою, кавалерією, а головне артилерійськими передками та фургонами. Капрал Обрі звертав то в ту, то в ту, то в ту вуличку, але щоразу за двадцять кроків уже годі було пробитися. Лихі окрики й лайка стрясали повітря.

– І тут командує якийсь запроданець! – вигукнув капрал. – Якщо у ворога стане кебети оточити село, всіх нас переловлять як собак. Гайда за мною, хлопці!

Фабріціо озирнувся: з капралом ішло тепер лише шестеро солдатів. Розчиненою брамою вони ввійшли в загороду, з загороди – в стайню, а звідти через хвіртку – до саду. Якийсь час вони блукали навмання то туди, то сюди, нарешті перебрались через живопліт і опинилися в гречанищі. За неповні півгодини простуючи на крик і галас, вони знову вийшли на битий шлях, але вже за селом. Кинута зброя купами валялася в придорожніх ровах. Фабріціо вибрав собі рушницю. Але шлях, хоч який широкий, був такий забитий втікачами й возами, що за півгодини капрал і Фабріціо просунулися ледве кроків п'ятсот. Казали, що цей шлях веде до Шарлеруа.^[97] На сільській дзвіниці вибило одинадцяту.

– Гайда знову полем! – гукнув капрал.

Тепер загін складався лише з трьох солдатів, Фабріціо та капрала. Не встигли відійти від битого шляху на чверть льє, як один солдат гукнув:

– Далі несила!

– І мені також! – сказав другий.

– Отакої! Усім нам важко, – зауважив капрал. – Але слухайте мене, і все буде гаразд.

Він помітив кілька дерев, що росли на межі посеред великого лану.

– Під дерева! – скомандував він. А коли підійшов до дерев, додав: – Лягайте тут і не галасуйте. Але перед сном треба було б підкріпитися. Хто має хліб?

– Я, – озвався один солдат.

– Давай сюди, – владно звелів капрал.

Він покраяв хліб на п'ять куснів і собі взяв найменший.

– Хвилин за п'ятнадцять перед світанням, – сказав він, жуючи хліб, – наскочить ворожа кавалерія. Треба стерегтися, щоб нас не порубали. Якщо від кавалерії тікатимеш сам-один такою відкритою рівниною – тобі капут, а вп'ятьох можна врятуватися. Тримайтеся дружно при мені, стріляйте лише впритул, і я обіцяю привести вас завтра надвечір у Шарлеруа.

За годину перед світанням капрал збудив свій загін і звелів перезарядити рушниці всім. З битого шляху, як і раніше, долітав гук, що не втихав цілу ніч. Здавалося, віддалік реве водоспад.

– Тікають, наче барани, – простодушно сказав Фабріціо капралові.

– Замовкни, шмаркачу! – обурено гукнув капрал.

А троє солдатів – уся його армія – глянула на Фабріціо так, ніби почули блюзнірство. Він зневажив націю.

«Це вже чортзна-що! – думав наш герой. – Я помітив це ще раніше, у віце-короля в Мілані. Вони ніколи не тікають! О ні! Французам не можна казати правди, якщо вона зачіпає їхнє марнославство. А мені начхати, що вони світять на мене такими злими очима. І я їм це доведу».

Загін рушив у дорогу, як і раніше, тримаючись за п'ятсот кроків від потоку втікачів, що ринув битим шляхом. На відстані одного льє від місця ночівлі капрал і його загін перетнули путівець, що виходив на битий шлях, де покотом спали солдати. За сорок франків Фабріціо купив тут доброго коня, а серед зброї, що валялася скрізь, ретельно вибрав собі довгу пряму шаблю.

«Це буде найкраще, раз кажуть, що треба колоти, а не рубати», – думав він.

Так озброївшись, він пустив коня галопом і незабаром наздогнав капрала, що встиг відійти далеко вперед.

Звівшись на стременах і піднявши лівою рукою шаблю, він заявив, озираючи четвірку французів:

– Ці люди тікають дорогою, ніби отара баранів… ніби отара наполоханих баранів.

Слово барани Фабріціо вимовляв з притиском, але його товариші вже зовсім забули, як годину тому це слово їх розсердило. Тут виявилася різниця між італійцями і французами. Французи щасливішої вдачі, вони ковзають по поверхні подій і не таять образи.

Своїм натяком на баранів Фабріціо, треба сказати, залишився дуже задоволений. Загін рухався полем, гомоніли про всяку всячину. Відмахали ще два льє, капрал усе дивувався, чому не показується ворожа кавалерія. Він сказав Фабріціо:

– Наша кавалерія – ти. Скачи он до тієї халупи на белебні й запитай у господаря, чи не дасть він нам поснідати за плату. Не забудь сказати, що нас лише п'ятеро.

Якщо він завагається, дай йому п'ять франків завдатку зі своїх грошей. Не турбуйся: після сніданку ми грошики відберемо.

На обличчі капрала, коли Фабріціо зиркнув на нього, був вираз такої незворушної поважності, навіть своєрідної моральної переваги, що наш герой послухався. Все відбувалося так, як передбачив головнокомандуючий, тільки Фабріціо умовив товаришів не відбирати в селянина тих п'яти франків, які дав йому авансом.

– Це мої гроші, – заявив Фабріціо, – я плачу не за вас, а за себе: тут дали вівса моєму коневі.

Фабріціо так погано говорив по-французькому, що його товаришам причулася зверхність у його словах. Це їх дійняло до живого, і вони почали виношувати думку наприкінці дня провчити його, викликавши на дуель. Він здавався їм чужаком, білою вороною, і це їх дратувало. Зате Фабріціо все більше проймався прихильністю до них.

Вони йшли дві години мовчки, та раптом капрал глянув па шлях і радісно вигукнув:

– Наш полк іде!

Усі кинулися до битого шляху. Але, на жаль, біля орла на держаку було чоловік двісті, не більше. В юрбі Фабріціо угледів маркітантку: очі в неї були червоні, вона чвалала пішки і час від часу схлипувала, її воза й Красуню Фабріціо так ніде і не побачив.

– Пограбували, занапастили, обікрали! – закричала маркітантка, зустрівшись поглядом з нашим героєм.

Фабріціо мовчки спішився; взяв за вуздечку коня і сказав маркітантці:

– Сідайте.

Умовляти її не довелося.

– Підкороти стремена, – сказала вона.

Вмостившись у сідлі, вона заходилася розповідати Фабріціо, яка халепа спіткала її минулої ночі. Після безконечно довгої оповіді, що її з почуття ніжної дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нічого в ній не второпав, маркітантка додала:

– Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.

– Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабріціо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному і блідому личку дитячої чарівності.

– Який же ти ще дурненький! – сказала маркітантка, усміхаючись крізь сльози. – А все ж ти дуже милий.

– Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрі. Серед загальної веремії він випадково опинився біля коня, яким їхала маркітантка.

– Тільки гордій він! – додав Обрі.

Фабріціо досадливо махнув рукою.

– А як твоє прізвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.

– Моє прізвище Вазі, – трохи затинаючись, відповів Фабріціо, – тобто ні – Було, – похопився він.

Прізвище Було значилося в подорожній, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати і менше дивуватися всьому, що відбувалося довкола, він позавчора дорогою добре затямив це ім'я. Окрім подорожньої гусара Було, він пильно зберігав італійський паспорт, за яким мав право на шляхетне прізвище Вазі, продавця барометрів. Коли капрал звинуватив його в гордині, він трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабріціо Вальсерра, маркезіно дель Донго, що згодився носити прізвище якогось Вазі, торговця барометрами!»

Поки він міркував і подумки казав собі: «Треба добре запам'ятати: моє ім'я – Було, а то не уникнути мені в'язниці, якою загрожує мені доля», капрал і маркітантка перекинулись кількома зауваженнями щодо його особи.

– Не гнівайтесь, я питаю не з простої цікавості, – промовила маркітантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра. Признайтеся, хто ви такий насправді?

Відповів Фабріціо не зразу. Він думав про те, що навряд чи знайде вірніших друзів, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрібна добра порада. «Ми незабаром ввійдемо в фортецю, комендант захоче довідатись, хто я такий, і мене посадять за ґрати, якщо з моєї відповіді побачать, що в четвертому полку гусарів я нікого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабріціо, австрійському підданцеві, було добре відомо, як багато важить паспорт. Навіть його рідні, родовиті дворяни, святенники та ще прибічники переможців, разів двадцять мали халепу через паспорт. Тому запитання маркітантки не образило Фабріціо. Підшукуючи французькі слова, щоб розтлумачити все зрозуміліше, він відповів не відразу, а зацікавлена маркітантка додала, щоб заохотити його:

– Капрал Обрі і я дамо вам добру пораду, як поводитися.

– Я не маю сумніву в цьому, – відповів Фабріціо. – Мене звати Вазі, я генуезець. Моя сестра, відома в Генуї красуня, вийшла заміж за французького капітана. Мені лише сімнадцять років, і сестра запросила мене пожити в неї, щоб подивитися Францію і трохи обтесатися. В Парижі я вже її не застав і, довідавшись, що вона супроводжує військо, приїхав сюди. Я шукав її скрізь і не міг знайти. Мій акцент здався солдатам підозрілим, і мене заарештували. Гроші тоді в мене водилися, я сунув жандармові золотого, і він дав мені чужу подорожню, мундир і сказав: «Тікай! Але дай слово, що ніколи не назвеш мого імені».

– А як його звати? – спитала маркітантка.

– Я ж присягнувся! – відповів Фабріціо.

– Він має рацію, – втрутився капрал. – Звісно, той жандарм пройдисвіт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капітана, чоловіка твоєї сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прізвище.

– Тельє, капітан четвертого гусарського полку, – відповів наш герой.

– Виходить, тебе підвів акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?

– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабріціо, світячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю імператора і французів! Ця образа обурює мене найбільше!

– Помиляєшся, образи тут нема. Нічого дивного, що солдати засумнівалися, – поважно заперечив капрал.

І він повчальним тоном розтлумачив, що в війську кожен повинен належати до якоїсь частини й носити її мундир, інакше подумають, що ти шпигун. Шпигунів ворог підсилає безліч, у цій війні кругом запроданці. З очей Фабріціо спала полуда. Хлопець уперше зрозумів: він сам винний у всьому, що сталося з ним за останні два місяці.

– Стривай, хай він усе розповість сам, – втрутилась маркітантка, чия цікавість розпалилася ще дужче.

Фабріціо послухався. Коли він закінчив розповідь, маркітантка поважно сказала капралові: