«Нарада» полягала в тому, що цих поважних людей похилого віку зігнали в двір казарми, де їх, як худобу, перелічили брутальні унтер-офіцери. Час покласти край їхній діяльності, заявили старійшинам. Сьогодні ж, у зв’язку з «переселенням», вони вирушають у дорогу через Мараш-Алеппо в месопотамську пустелю Дейр-ель-Зор. «Переселенці» мовчки перезиралися, ніхто не схопився за серце, ніхто не заплакав. Усього півгодини тому це були представницькі, блискучі персони. Зараз вони відразу зблякли, кожен був, як грудка землі, неживий і безвольний. Новий війт Зейтуна попросив тремтячим голосом лише про одну милість: в ім’я Бога милосердного не чіпати сім’ї, не висилати і їх із Зейтуна. Тоді вони покірно погодяться на свій жереб.

Не забарилася люта, знущальна відповідь. В жодному разі! Ми добре знаємо вірменів і нікому з нас не спаде на гадку розлучати поважних батьків родин із улюбленими й укоханими їхніми рідними. Більше того: кожен із викликаних зобов’язаний письмово сповістити своїх домашніх про те, щоб ті завтра, через дві години після сходу сонця, з’явилися сюди з речами, готові до маршу. Дружини, сини, доньки, онуки – старі та малі. Розпорядження зі Стамбула вказує, що все вірменське населення поголовно підлягає висилці. Аж до грудних немовлят. Зейтун перестає існувати і відтепер буде називатися Султанією, щоб не залишилося навіть згадки про місто, яке посміло чинити опір героїчному османському народові.

Наступного дня в призначений час перший скорботний транспорт рушив у далеку путь, заклавши початок однієї з найстрашніших трагедій, які в історичні часи випадали на долю народів землі.

Висланих супроводжував військовий конвой, і аж тут усім стало ясно, що могутнє військо, викликане для облоги втікачів, котрі ховалися в монастирі, мало ще й інше, буцімто другорядне, але не менш хитро підготовлене завдання. Щоранку тепер повторювалася одна і та ж несамовита вистава. Після п’ятдесяти шляхетних родин настала черга ста не таких шляхетних, і що нижчим було суспільне становище, що менший їхній достаток, то більшим був етап.

Звісно, у великих тилових областях поблизу європейських військових фронтів також виселяли жителів із усіх міст і сіл, але якою б важкою була доля всіх, хто покидає рідні краї, ніщо не йде в порівняння з долею зейтунців. В Європі евакуйовані перебували під захистом своєї держави, їх вивозили з небезпечної для життя зони. Навіть у ворожій країні їм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надії повернутися в рідні місця. У вірменів не було жодного просвіту: ні захисту, ні допомоги, ні надії. Вони потрапили не в руки ворога, який на основі взаємних інтересів мав дотримуватися міжнародного права. Вони потрапили в руки страшнішого, нічим не вгамованого ворога – в руки власної держави.

Декотрим людям сумно розлучатися навіть зі старим житлом, міняти його на нове. Адже залишаєш там шмат свого життя. Для кожного переїзд із рідного міста в інше, з країни, де минуло життя, в нову – означає крутий перелом. Навіть бувалому рецидивісту нелегко дається зворотний шлях до цюпи. Але бути безправнішими за злочинців! Адже злодій і той перебуває під захистом закону! В один день позбутися звичного місця проживання, роботи, всього, що створювалося роками наполегливої праці! Стати жертвою ненависті, бути викинутим на азійські манівці, волочитися тисячі миль по пилюці і камінню, по болотах! Знати, що ніколи більше не знайдеш людського притулку для ночівлі, ніколи більше не будеш їсти та пити за столом, у людських умовах! Але це ще нічого. Адже вони не мали і тієї несвободи, яку має каторжник! Належали до знедолених, оголошених поза законом, котрих будь-хто з перехожих може безкарно вбити. Вони жили, втиснуті в ледь повзуче стадо нещасних людей, перебували в кочовому концтаборі, де без дозволу заборонено навіть відправити природну нужду.

Хто посміє сказати, що зумів би виміряти ту навалу нещасть, яку винесли на собі зейтунці за тиждень, що минув між відправкою першого й останнього етапів?.. Арам Товмасян, молодий ще чоловік, був родом не із самого Зейтуна і тому міг на щось сподіватися, але й він за ці сім днів став схожим на тінь.

Преподобний Арам – всі звали його по імені – вже понад рік жив у Зейтуні, був там священиком при протестантській громаді і директором великого притулку для сиріт. Американські місіонери в Мараші вважали Арама своїм улюбленим учнем, покладали на нього великі надії. Цим і пояснюється те, чому йому довірили в тридцять років керувати таким великим закладом. Свого часу місіонери, давши стипендію, послали його на три роки в Женеву, той здобув там вищу освіту. Ось чому Арам вільно розмовляв французькою та пристойно – німецькою й англійською.

Створення сиротинця в Зейтуні було одним із найпрекрасніших заходів, яким марашські місіонери увінчали півстоліття своєї культурної діяльності. У просторих залах цієї оселі знайшли притулок більше сотні дітей. При притулку працювала школа, яку відвідували і діти, котрі жили в місті. Крім цього, сирітський будинок мав невелике підсобне господарство, що постачало його вихованців козячим молоком, городиною, фруктами й іншими продуктами харчування. Таким чином, керівництво сиротинцем вимагало не тільки педагогічного хисту, але й діловитості та працьовитості.

Преподобному Араму, як і кожному молодому чоловікові, лестила можливість діяти незалежно та повновладно. Працював він із захопленням. Провів чудовий, діяльний рік і будував далекоглядні плани на майбутнє. Минулої весни, незадовго до вступу на посаду, він одружився.

Овсанна, давнє його кохання, була донькою священика, котрий належав до першого випуску Марашської семінарії. На відміну від більшості вірменок, котрі неудатні на зріст, тендітної статури, Овсанна була високою і навіть дещо повненькою дівчиною. Через властиву їй повільність і небалакучість іноді здавалося, що жінка байдужа до оточення. Правда, Іскуя якось сказала братові, що лагідність Овсанни час від часу стримується норовом і злопам’ятством. Але, мабуть, ця жартівлива характеристика виявилася невідповідною, бо яка ж справді примхлива жінка терпіла б у своєму будинку зовицю? Втім, із дев’ятнадцятирічною Іскуєю все було по-особливому. Арам обожнював свою юну сестру. Тій ішов дев’ятий рік, коли після смерті їхньої матері Арам відвіз Іскую з Йогонолука в Мараш і віддав у місіонерську школу. Пізніше відправив її до Лозанни, де та провела рік у пансіоні. Витрати, яких вимагало таке благородне братерське честолюбство, чоловік покривав, розумно урізаючи свої потреби. Він не уявляв собі життя без Іскуї. Овсанна це знала і сама запропонувала оселитися втрьох.

Іскуя отримала місце вчительки французької мови в сиротинці. У тому, що її любили всі, і до того ж не тільки братньою любов’ю, не було нічого дивного: вабили чудові очі й особливо рот, вишневі губи, гейби відливаючі вологим блиском усміхнені очі, тому часом здавалося, ніби губи у юнки зрячі.

Спосіб життя, який вела ця трійця, був дуже приємний, але зовсім не схожий на місцевий побут. Квартира священика належала сирітському будинку. Під руками Овсанни вона скоро втратила свій службовий вигляд. Овсанна виявляла здібності до прикладного мистецтва, у неї було тонке художнє чуття. Вона обходила місто і навколишні села, скуповуючи у місцевих мешканок чудові старовинні тканини, кустарні вироби з дерева й інші предмети побуту, якими прикрашала свої кімнати. Такими пошуками жінка часто займалася цілими тижнями.

Іскуя віддавала перевагу книгам. Арам, Овсанна й Іскуя жили відособленим життям. Сиротинець і школа були настільки замкнутим світом, що трійко цих добропорядних людей, либонь, не відчували передгроззя, що нависло над Зейтуном.

Недільні проповіді пастора Арама мали бадьорий, світлий характер аж до самого березня, що, ймовірно, було навіяно його власним щасливим і мирним життям і зовсім не свідчило про розуміння того, що відбувається навколо.

Удар був таким нищівним, що священик розгубився. На його очах гинула справа всього його життя. Чоловік було вхопився за соломинку порожньої надії – уряд не посміє закрити притулок сиріт. Силу духу повернули йому слова Овсанни першого дня висилки: «Тільки в такі миті знаходить свій вищий сенс сан християнського пастиря». Так сказала донька священика. Пам’ятаючи цей заповіт, Арам Товмасян із надлюдською енергією виконував свій обов’язок.

День і ніч тримав він відкритою свою церкву, щоб будь-якої миті прийти на допомогу, надати духовну підтримку, висилати їх на хресну дорогу. Священик ходив від хати до хати своїх парафіян, від сім’ї до сім’ї, заспокоював тих, хто плакав, віддавав свої останні гроші нужденним, встановлював у колоні вигнанців якусь подобу ладу, розсилав листи із закликом про допомогу всім місіям, що містяться на шляху етапу, писав благальні листи всім турецьким чиновникам, котрих вважав доброзичливими людьми, видавав заяви та довідки, намагався домогтися для окремих осіб відтермінування, торгувався з власниками мулів, турками, щоб ті брали дешевше за перевезення, – коротко кажучи, робив усе, що вдавалося в цьому жахливому становищі, а коли нічим не міг допомогти, коли вже не тішило євангельське слово про страсті Господні, священик мовчки сідав поруч зі скам’янілими від горя людьми і, склепивши повіки, молитовно складав руки, молився подумки до Всевишнього.

Із кожним днем місто все більше нагадувало пустелю, а дорога на Мараш безперервно доповнювалася довгими шеренгами людей, котрі, здавалося, зовсім не просувалися вперед. Якби з висоти зейтунської цитаделі котрийсь спостерігач простежив би їхній шлях, то вжахнувся б безмовності цієї повзучої ходи смертників, безнадії, яка від реготу та вигуків охоронців ставала ще тихішою та моторошнішою.

Тим часом вимерлі вулиці Зейтуна поступово починали оживати, заповнюючись коршаками, що злетілися на попелище, – випадкові грабіжники, професійні злодії, міські покидьки, голота з навколишніх сіл вселялися в покинуті будинки або як слід обирали їх.

Почалося жваве завантаження та перевезення розкраденого майна вірменів. Потяглися гарби та візки, крокували повільно віслюки. На вози і на в’ючних тварин неквапливо вантажили килими, одяг, купи білизни, ліжка, меблі, дзеркала. Влада не чинили перешкод. Навпаки, вона ніби негласно преміювала турецьку голоту за те, що та не завадила депортації вірменів. До того ж – і це було схоже на якусь варварську казку – згідно з наказом влади, з виселених вірменів по шестеро представників кожної професії мали залишитися в Султанії, наче команда на потопаючому кораблі побуту, щоб він не залишився без нагляду. Однак відбирало цих щасливців не начальство, вибір надавався громаді, і це було витонченими, додатковими тортурами, бо прирікало людей на нові моральні муки.

Настав п’ятий день, а преподобний Арам не отримав ще виклику. До нього лише з’явився мусульманський мулла, не з місцевих, і зажадав ключі від церкви. Протестантський храм, ввічливо пояснив він Араму, до вечірньої молитви має бути переосвячений у мечеть. Але Арам усе ще сподівався, що притулок для сиріт не чіпатимуть. Він заборонив виходити з дому і показуватися на вулиці вчителям і дітям, велів удень тримати віконниці на вікнах зачиненими, не запалювати вночі світло та розмовляти упівголоса. В оселі, де колись буяло життя, зачаїлася мертва тиша. Все ніби вимерло.

Але не спокушай Бога, щоб не прогнівити долю. Наступного, шостого, дня посильний, із тих, хто, як янголи смерті, чигали містом, вручив священику повістку з вимогою негайно з’явитися до коменданта.

Арам прийшов у священичому вбранні. Молитва його була почута. Він не принизив себе навіть тінню страху чи збентеження. Пастор стояв перед турецьким офіцером спокійний і прямий. На жаль, ця позиція виявилася хибною. Бінбаші^[38] подобалося бачити перед собою плаксивих, принижених істот. Тоді він іноді був готовий навіть дати поблажку, бути добрим. Але впевнена постава Арама мала зворотну дію: доброзичливість турка зникла, адже джерелом її було усвідомлення власної величі перед благаючим, жалюгідним хробаком.

– Ви протестантський священик Арам Товмасян, уродженець Йогонолука, що під Александреттою?

Для початку бінбаші прогарчав цей перелік прикмет «злочинця», потім накинувся на свою жертву:

– Відбуваєш завтра останнім ешелоном у напрямку Мараш-Алеппо! Затямив?

– Я готовий.

– Я не питаю, чи готовий… Дружина й інші члени сім’ї йдуть із тобою. Ніякої поклажі, крім ручної, не маєте права брати з собою. У міру можливості вас будуть задовольняти хлібом по сто дирхемів^[39] на день. Решту дозволяється купувати за гроші. Будь-яка самовільна відсутність у колоні карається комендантом ешелону, в разі повторного порушення – карається смертю. Користуватися транспортними засобами заборонено.

– Моя дружина чекає дитину, – тихо сказав Арам.

Це визнання, мабуть, втішило бінбаші.

– Раніше думати треба було.

Він знову зазирнув у свої папери.

– Вихованці сиротинця, оскільки це вірменські діти, звісно, також підлягають висилці. Їх треба точно в зазначений час і в повному складі доправити на місце. Так само як і весь службовий персонал сиротинця.

Пастор Арам несамохіть позадкував.

– Дозвольте спитати: під чию опіку потраплять ці сто невинних дітей? Дуже багато з них молодші десяти років і ніколи не брали участі в далеких походах. І дітям потрібне молоко.

– Ти, священику, тут не для того, щоб ставити запитання, а щоб слухати мої накази! – закричав бінбаші. – Ви вже тиждень перебуваєте в районі воєнних дій.

Якби пастор Арам злякався крику, розгубився, бінбаші, з висоти своєї вдоволеної величі, можливо, зробив би поблажку, дозволив би взяти кіз. Але слуга Божий у своєму спокійному завзятті продовжував:

– Тож я накажу приєднати до ешелону стадо кіз, що належать нашому сиротинцю, щоб діти отримували, як звикли, молоко.

– Ти, священику, будеш тримати свій зухвалий язик за зубами і коритися.

– Я, ефенді, буду надалі вважати вас відповідальним за долю притулку, бо він – недоторканна власність американських громадян, а вони перебувають під захистом американського посла.

Бінбаші не відразу віднайшов дар мови. Погроза, либонь, подіяла. Вельможі такого ґатунку швидко послаблюють тон, ледь на горизонті з’являються боги вищого рангу. Після тривалої, досить ганебної для бінбаші паузи він промовив:

– Чи знаєш ти, що я можу розчавити тебе, як павука? Варто дмухнути – і тебе наче й не було!

– А я не стану вам у цьому заважати, – відповів священик, і це було сказано всерйоз, бо в цю мить ним опанувала неймовірна жага смерті.

Коли Арама, Іскую й Овсанну питали, коли саме висилка була найстрашнішою, всі троє відповідали:

– Час перед відправкою нашої колони.

Це були хвилини, коли реальне нещастя і вполовину не відчувалося так гостро, як смертна знемога (таке буває уві сні), як початковий жах, що ожив у крові, яка тепер, мабуть, згадувала про глухі прачаси до осілості народу, до його історичного буття. Тисячна маса спаяних між собою безправних і беззахисних людей усвідомлювала, що не тільки безповоротно втратила будь-яку власність і що жити їй відтепер небезпечно, але і крім того, як національна єдність, як частина народу, почувалася позбавленою тих культурних цінностей і духовних висот, які досягалися тисячоліттями надмірних зусиль. Преподобний Арам та обидві його супутниці також були охоплені цією загальною і невимовною журбою.

Похмурий день із низько навислим небом, обкладеним хмарами, в які ховали свої – такі знайомі! – верхівки зейтунські гори: погода набагато сприятливіша для маршу, ніж сонячна. І все ж здавалося, що гніт цього сумного дня був для вигнанців важчим за дозволену ношу, яку тягнули вони на своїх зігнутих спинах. Перший крок був сповнений великого значення, був священним і страшним осяянням, що пронизало душу кожного. І, роблячи цей перший крок, кожна родина ще тісніше зближувала лікті. Жодного слова, ніякого дитячого плачу. Але минуло півгодини, і, ледь позаду залишилися останні приміські будинки, стало легше. На якийсь час запанувала притаманна людям первісна дитячість, їхня зворушливо відхідлива легковажність. Як із першим променем зорі прокидається один скромно щебечучий голосок і слідом за ним негайно вступає весь пернатий хор, так незабаром над рухомою колоною густим мереживом переплелися завзяті дитячі голоси. Їх намагалися втихомирити матері. І навіть чоловіки раз по раз перегукувалися. Подекуди вже чувся приглушений сміх. Багато жінок і дідів їхали на віслюках, нав’ючених постільними речами, ковдрами та лантухами. Начальник конвою це дозволив. Либонь, він вирішив на свій страх і ризик пом’якшити наказ про висилку. Арам також добув віслюка для дружини. Але вона боялася, щоб її не розтрясло, і більшу частину шляху йшла пішки. Сиротинець, хоч розумніше було б поставити його в голові колони, становив її ар’єргард. Колону замикало стадо кіз, яких священик, незважаючи на незабутню розмову з бінбаші, звелів усе ж пригнати. Діти спочатку сприймали все, що відбувається, як кумедну зміну та незвичайну пригоду. Іскуя йшла поруч із ними і скільки могла підтримувала в дітях веселий настрій. Ніщо в ній не видавало хвилювання та безсонні ночі. Вираз обличчя був привітним, життєрадісним. Яким крихким і слабким не було її тіло, рятувала Іскую всемогутня пристосованість молодості. Вона навіть спробувала заспівати з дітьми славетну пісеньку, яку чула ще в Йогонолуку. Співали її зазвичай при зборі винограду та плодів. Іскуя ввела її в обіг зейтунської школи:

 
Минуть найгірші, чорні дні,
вони, немов зима, приходять і відходять.
Страждання нам не довіку дані,
ось і купці – приходять і відходять.
 

Але пастор Арам підбіг до дівчини та заборонив співати. Молодий священик проробляв шлях мало не втричі довший, ніж інші. Він з’являвся то біля передньої шеренги, то біля замикаючої, з незмінною гарбузової флягою через плече, з якої пригощав спраглих виноградною настоянкою. Він, як і Іскуя, випромінював бадьорість, жартував, залагоджував суперечки, намагався і в цьому становищі встановити такий триб життя, за якого на частку кожного випадало певне завдання. Так, наприклад, шевці взяли на себе обов’язок терміново лагодити взуття під час привалів, і таку допомогу надавали багато ремісників.

Товмасян був єдиним священиком серед вигнанців: усіх католицьких і григоріанських панотців викрали в перші два дні депортації. Тому пастор вважав своїм обов’язком піклуватися про душі всіх своїх побратимів. І щоб підтримати в них сили, він застосовував свою власну тактику. Нестерпна була тільки безцільність існування, він знав це по собі. Ось чому він весело й упевнено твердив:

– Завтра до вечора будемо в Мараші. А там усе зміниться, я впевнений. Імовірно, нас протримають там досить довго, поки не буде віддано наказ повернути нас додому. І ми повернемося, немає жодних сумнівів. Уряд у Стамбулі не може погодитися з тим, що тут відбувається. Врешті-решт, у нас є свої депутати і національний комітет. Консули також, певна річ, здіймуть галас. За два-три тижні все владнається. Найголовніше, щоб ми прийшли в Мараш здоровими, будьмо ж бадьорими та сильними.