Ці добровольці усюди досить успішно впоралися зі своїм завданням, а ось у Зейтуні заробили по карку і поплатилися чималою кров’ю, замість того щоб влаштувати веселий і дуже прибутковий погром. Та мало того – зейтунці жорстоко всипали на вузьких вуличках міста і регулярним батальйонам, які поспішили на виручку «Гаміду». Ці підрозділи також зазнали чималих втрат. Жодного успіху не дала після цього й облога міста силами крупних військових частин. Зейтун виявився неприступним. Коли ж врешті-решт європейська дипломатія заступилася за відважне вірменське населення і посли при Високій Порті, що не знала, як вийти з цього ганебного становища, домоглися повної амністії для Зейтуна, тоді і з’явилося у турків це волаюче до помсти почуття безмірного приниження. Всі войовничі нації – не тільки османська – миряться з поразкою, якщо вона завдана однаково сильним із ними супротивником. Але бути побитим представниками раси, чужої військовому ідеалу, книжниками, гендлярами та ремісниками, цього душа воїна ніколи не подарує. Таким чином, новому уряду від старого дістався у спадок і ганебний спогад про поразку в Зейтуні, і люта ненависть. А де, як не на великій війні, випаде нагода помститися? У Туреччині були проголошені закони воєнного часу і надзвичайний стан. Більшість молоді пішла на фронт або перебувала в казармах, на околицях. Залишене ж у тилу вірменське населення в перші дні війни після багаторазових обшуків було повністю обеззброєне. Туркам бракувало тільки одного – слушної нагоди.

Війта Зейтуна звали Назарет Чауш. Це був типовий вірменський горянин. Худий, сутулий, блідий, горбоносий, із пишними вусами. Чоловік нездоровий і вже немолодий, він довго відмовлявся від покладеної на нього відповідальності. Майбутнє пахло горілим, він це відчував. Зморшки над переніссям у Назарета ставали глибшими щоразу, як він підіймався крутою стежкою в хюкюмет вивчати нові розпорядження каймакама. Боліла знівечена подагричними вузлами рука, якою старий спирався на сучкувату патерицю. Здоровий глузд підказував Назарету Чаушу, що відтепер треба дотримуватися тільки однієї політики: бути у всеозброєнні проти будь-якої провокації, остерігатися всілякого підступу, щоб не потрапити в пастку, і заради Бога чи нечистого зображати з себе оттоманського патріота.

А загалом урядник так само мало замишляв щось погане проти Туреччини, як і інші зейтунці-вірмени. Туреччина одвіку була долею вірменської нації. Із землею, на якій живеш, із повітрям, яким дихаєш, не посваришся. Чауш не тішився дитячими мріями про звільнення, бо вибір між султанською та царською імперіями був важкий, та врешті-решт і неможливий. Назарет погоджувався з афоризмом, який свого часу був популярним серед вірменів: «Краще фізична загибель у Туреччині, ніж духовна смерть у царській Росії». Третього шляху, здавалося, не було.

Таким чином, тактика щодо турецької влади була зумовлена завчасу. В очах зейтунців Чауш був утіленням справжнього вождя, тому і вдалося йому підпорядкувати їх залізній дисципліні. Якийсь час жодних інцидентів усупереч таємним задумам адміністрації не було. Кровожерлива військово-медична комісія визнала калік і хворих придатними до військової служби – нехай! Вони і оком не змигнули, пішли у військо. Каймакам запровадив незаконні побори та військові повинності – гаразд! Їм неухильно підпорядковувалися. Той же каймакам наказував із будь-якого нерозумного приводу врочисто святкувати перемогу та виходити на патріотичну демонстрацію. Без проблем! Люди виходили на вулицю, ревно радіючи, і під акомпанемент турецького військового оркестру співали всі належні гімни та переможні пісні.Таким трибом вдавалося уникнути «пригод». Але те, чого турки не домоглися засобами великої провокації, вони намагалися досягти всілякими дрібними прикрощами. Звідкілясь на базарі, в кав’ярнях і готелях, в усіх публічних місцях раптом разом з’явилися якісь прийшлі, але вельми товариські люди. Вони втручалися в розмови, долучалися до гри в карти та кості, проникали навіть у сімейні будинки й усюди гірко нарікали на нестерпне становище і на всезростаючий гніт. Те, чого домоглися ці шпигуни і зайди, не окупало навіть витрат на їхнє утримання. Й ось настала перша військова зима, а в Зейтуні – тиша і спокій, і нізвідки вивудити «подію», що терміново потрібна вищим інстанціям. Довелося самому каймакаму взяти на себе роль провокатора.

На щастя чи, точніше, на жаль для Назарета Чауша, в особі каймакама він мав справу з неповноцінним супротивником. Це не був кровожерливий тиран, а середній чиновник старого гарту, котрий, із одного боку, хотів жити спокійно, а з іншого – змушений був убезпечити себе в очах начальства.

До такого начальства насамперед належав мутесаріф Марашського санджака, в підпорядкуванні якого перебував Зейтун. Сам мутесаріф був напрочуд жорстоким чоловіком, непохитним іттіхатистом, готовим, навіть усупереч ліберальним наказам свого начальника, валі Алеппо Джелал-бея, нещадно втілювати рішення Енвера та Талаата про «прокляту расу». Мутесаріф засипав каймакама запитами, застереженнями, уїдливими звинуваченнями. Тому міський голова вирішив (набагато охочіше він жив би з вірменами в мирі!) сфабрикувати звинувачення хоча б проти одного поважного представника. Адже сама природа безбарвного чиновника така, що, оскільки власного характеру в нього немає, він стає відображенням начальства. Й ось каймакам став улещувати зейтунського війта, щодня запрошував його, обсипав знаками приязні і навіть пропонував вигідні угоди з державою. Чауш завжди акуратно відповідав на запрошення каймакама і з невинним виглядом приймав усі його ділові пропозиції. Звісно, з кожним побаченням розмова ставала дедалі задушевнішою. Каймакам зізнався співбесіднику, що плекає найгарячіші дружні почуття до вірменів. Чауш же настійно просив співрозмовника не перестаратися в своїй ласці: всі народи мають недоліки, мають їх і вірмени. Їм ще потрібно заслугами перед вітчизною виправдати визнання.

– А які ж часописи читає мухтар, щоб отримувати правдиві звістки про стан справ?

– Тільки «Танін», офіційну газету, орган уряду, – відповідав Чауш. – Що ж стосується правди, то ми живемо у часи такої нищівної світової війни, що правда зараз всюди стала забороненою зброєю.

Не знаючи вже, як зарадити справі, каймакам став просто чехвостити «Іттіхат». Це, мовляв, влада за лаштунками влади. Ймовірно, це навіть було сказано від щирого серця. Назарет Чауш перелякався:

– Це – великі люди, а великі люди бажають тільки добра.

Каймакам збагнув, що потрапив у халепу, і розлютився:

– А Енвер-паша? Що ти думаєш про Енвера, мухтаре?

– Енвер-паша – найбільший полководець нашого часу. Та тільки я в цьому нічого не тямлю, ефенді.

Але каймакам не вгамовувався і мало не слізно благав Чауша:

– Будь відвертий зі мною, мухтаре! Чи знаєш ти, що росіяни наступають?

– Що ви таке кажете, ефенді? Я цьому не вірю. Преса про це не пише.

– А я ось тобі кажу. Будь відвертішим зі мною, мухтаре. Хіба це не було б виходом…

У розпачі Назарет обірвав співрозмовника:

– Я маю тебе застерегти, ефенді! Така високопоставлена особа, як ти… Заради Бога, не кажи більше нічого. Це було б державною зрадою. Але не бійся! Я – могила.

Але там, де тонкий підступ безсилий, на зміну йому приходить груба сила.

Певна річ, у Зейтуні і його безлюдних околицях були «елементи». Що довше тягнулася війна, то їх ставало більше. З марашських казарм тікали не лише вірмени, але й мусульмани. Як подейкували в казармах, ущелистий шпиль Ала-Каджі слугував надійним притулком для дезертирів будь-якого штибу. До цих дезертирів приєдналося кілька відчайдухів, з десяток мисливців-мародерів, котрі або в чомусь проштрафилися, або визнали для себе міське повітря шкідливим. Час від часу члени цієї темної спільноти з’являлися вночі в глухих закутках міста – запастися їжею або побачитися з рідними. Крім двох-трьох крадіжок, за місцевими звичаями нешкідливих, вони нікому не чинили зла і навіть намагалися не давати приводу для невдоволення.

Але якось у горах хтось побив погонича ослів, турка, причому зовсім не було доведено, що винні в цьому дезертири. Дехто з невірних навіть стверджував, ніби цей халамидник за бакшиш від уряду сам себе так старанно віддубасив. Але жарти вбік, хлопець і справді лежав, добряче покалічений, у вуличній канаві. Й отже, бажаний привід з’явився. Мюдіри та нижні чини ходили з непроникним виглядом, заптії тепер патрулювали по двоє, і Назарет Чауш цього разу отримав не запрошення від каймакама, а повістку з викликом.

Каймакам поскаржився, що підступи революціонерів набувають загрозливих розмірів. Його начальники, особливо мутесаріф Мараша, вимагають вжити рішучих заходів. Якщо він, каймакам, буде вагатися та зволікати, йому кінець. Тому чиновник твердо розраховує на допомогу свого приятеля Назарета Чауша, котрий має величезний вплив в окрузі.

– Це ж для мухтара – дрібна справа: в інтересах вірменського міллету видати владі кількох бунтівників і злочинців, із тих, хто ховається в околицях і мало не в самому місті.

І ось тут-то розумний чоловік і попався на гачок до дурня. Йому б сказати: «Ефенді! Я віддаю себе в повне розпорядження його ясновельможності мутесаріфа і твоє. Наказуй, що треба зробити». А він уперше схибив:

– Мені нічого не відомо про злочинців і революціонерів, ефенді.

– То ти не можеш мені назвати те місце, де ховається це бидло, що серед білого дня нападає на чесних людей, османських громадян?

– Оскільки я не ручкаюся із набродом, то і не знаю його місцеперебування.

– Шкода. Але найгірше, що ти в п’ятницю ввечері приймав у себе в будинку двох таких державних злочинців.

Назарет Чауш звів два понівечених подагрою пальці і присягнув, що це неправда. Але звучало це не дуже переконливо. І тут каймакама осінила думка, підказана не підступністю, а, скоріше, його інертною натурою:

– Знаєш що, мухтаре? У мене є прохання до тебе. Мені ця метушня з вами починає набридати. Я мирний чоловік, а не поліційна нишпорка. Зніми з мене цей тягар. Прошу тебе, їдь у Мараш, поспілкуйся з мутесаріфом сам. Ти – батько міста, він – відповідальна особа. Мій рапорт про те, що трапилося, – у нього під рукою. Удвох ви вже знайдете правильне рішення.

– Це наказ, ефенді?

– Я ж кажу тобі, це моє особисте прохання. Ти можеш його відхилити, але мене б це засмутило.

Каймакам вважав, що таким чином виграє подвійно: позбудеться Чауша, не муситиме запроторити його до в’язниці особисто й одночасно передасть у руки мутесаріфа найзначнішу особу в місті.

Назарет Чауш довго мізкував. Зморшки зорали його чоло. Гість устав, важко спираючись на костур. Він якось відразу осунувся.

– Якщо я поїду в Мараш, біди не минути…

Каймакам не забув його втішити:

– Чому? На дорогах спокійно. Я дам тобі свій екіпаж і двох заптіїв у поводирі. Крім цього, ти отримаєш рекомендаційний лист до мутесаріфа, можеш його прочитати. І якщо у тебе є якісь побажання, я їх виконаю.

Помережане зморшками обличчя Чауша стало зовсім сірим. Він стояв раптом змарнілий, старий, як давня скеля, на якій стоїть Зейтун. У розпачі шукав війт зустрічні аргументи, щоб обґрунтувати свою відмову. Але губи його під обвислими вусами не ворухнулися. Якась невідома сила скувала волю чоловіка. Він тільки кивнув.

Наступного дня, не вдаючись у подробиці, війт попрощався з домашніми. Невелика ділова поїздка, він повернеться не пізніше, ніж за тиждень. Старший син проводив батька до екіпажа. Піднятися в нього Назарету було важко через хворі суглоби. Син підсадив вітця.

Занісши ногу на підніжку, Чауш сказав спокійно і тихо, щоб не почув кучер:

– Сину мій, я не повернуся.

Він не помилився. Марашський мутесаріф із Назаретом Чаушем церемонитися не став. Незважаючи на теплий супровідний лист, до нього поставилися, як до особи, що підозрюється в якомусь, прихованому навіть від нього самого злочині. Війта піддали суворому перехресному допиту і кинули до в’язниці Османія як державного злочинця й учасника змови, метою якої було повалення існуючого державного ладу. А позаяк і при подальшому розслідуванні Чауш не дав ніяких свідчень про таємну антидержавну вірменську організацію, та й про дезертирів у Зейтуні також, то було наказано застосувати до нього бастонаду^[37] вищого розряду. Після чого кровоточиві ноги облили їдкою кислотою. Впоратися з цим тілу дідугана вже було несила. Він помер за годину в невимовних муках. Під вікнами каземату грав турецький військовий оркестр. Грав, щоб заглушити барабанним боєм і вереском зурни волання катованого.

Але навіть мученицька смерть Назарета Чауша не спричинила потрібних провокаторам наслідків. У Зейтуні, як і раніше, нічого не відбувалося. Лише скорбота і глухий відчай народу набули майже відчутних форм. У темному гірському гнізді людськими душами заволоділа безпросвітна темрява.

Настав березень. І нарешті два інциденти дали уряду можливість здійснити свій задум. Першим став постріл із вікна. Постовий жандарм, котрий проходив повз оселю убитого Назарета Чауша в дільниці Єні Дюнія, був обстріляний саме з цього будинку. Жандарм відбувся легким пораненням. Каймакам замість того, щоб провести розслідування, оголосив, що в Зейтуні його життю загрожує небезпека, і, розіславши в усі кінці країни телеграми, переніс свою резиденцію в розташовану за містом казарму. Цей учинок також випливав із властивостей його натури, в якій дурна хитрість поєднувалася з боягузливою потребою захистити власну персону від неспокою. Заодно каймакам звелів спорядити загони «громадянської міліції» для захисту мусульманського населення, або, просто кажучи, наспіх завербованим хуліганам роздали за зразком і подобою абдулгамідівських банд маузерівські гвинтівки і зелені пов’язки на руку. Обурення з приводу такого непроханого захисту насамперед висловили самі турки, котрі жили в Зейтуні. Як порядні люди вони прийшли до каймакама і зажадали негайно скасувати наказ про охорону. Не допомогло. Влада була непохитною в своєму батьківському «піклуванні» про безпеку турецького населення.

Нарешті «громадянська міліція» дала відповідний привід і для другого інциденту, який і призвів до вибуху.

Маленький сквер у новій частині міста, який називається Ескі-Бостон, був улюбленим місцем прогулянок вірменських жінок і дівчат у післяобідній час. У тіні старих платанів, біля гарного фонтана стояли лавки. Діти гралися біля фонтана. Жінки на лавках розмовляли, займалися рукоділлям. Продавець шербету попихав свій візок сквериком.

Раптом у садок увірвалися найзапекліші покидьки з нових частин «громадянської міліції», напали на жінок, стали їх душити, зривати з них одіж, бо не менш сильним, ніж жага вбивати чоловіків «проклятої раси», було шалене бажання пізнати їхніх жінок, ці тендітні створіння з чуттєвими губами та дивним поглядом.

Повітря дзвеніло від жіночих зойків і дитячого плачу. Допомога прийшла миттєво. Виявляється, група чоловіків-вірменів, відчувши недобре, слідувала по п’ятах за «охоронцями порядку». Вірмени переважали турків числом і побили їх до напівсмерті, а потім, на свою біду, природно, відібрали у бандитів гвинтівки та багнети.

Відкритий бунт проти державної влади! Тепер, коли вірмени «роззброїли допоміжні поліційні загони», склад злочину був у наявності. Того же вечора каймакам опублікував список жителів, котрих муніципальна рада мала видати владі для взяття під варту. Всі зазначені, охоплені люттю й обуренням, урочисто присягнули не здаватися і замкнулися в старовинному текке – покинутому монастирі дервішів, колишньому місці паломництва. До текке було півгодини пішки на схід від міста. Коли звістка про це поширилася, частина дезертирів спустилася з Ала-Каджі й інших вершин гірського хребта і приєдналася до втікачів. Загалом у маленькій фортеці засіло близько ста чоловіків.

Мутесаріф Мараша та вищі урядові інстанції в Стамбулі вважали, що їхня мета близька. Бунт, нарешті, дозрів. Тепер союзники та нейтральні консули більше не зможуть заплющувати очі на підступи вірменів.

Два дні по тому в Зейтун ввели військове підкріплення у складі двох піхотних рот. Юзбаші, котрий командував цими частинами, відразу ж узявся до облоги. Але коли він, чи справді з героїзму, чи здуру, під’їхав на чолі свого підрозділу до текке, наївно розраховуючи взяти цю твердиню з льоту, його і ще шістьох солдатів влучними пострілами поклали на місці.

Це вже було навіть більше, ніж треба. Про геройську загибель майора одразу ж розтрубили по всій країні. «Іттіхат» докладав усіх зусиль, щоб спрямувати в потрібне русло хвилю обурення. Не минуло й тижня, як Зейтун перетворився на військовий табір. Проти купки людей, котрі зневірилися, і дезертирів виставили війська в складі чотирьох батальйонів і двох батарей. І це тоді, коли у Джемаль-паші в його Четвертій армії на рахунку були кожен солдат і кожна гармата. Незважаючи на всю цю потугу, до обложеного монастиря послали парламентера з вимогою, щоб заколотники, і без того вже приречені, здалися. Відповідь пролунала в дусі античних героїв:

– Коли нам уже судилося померти, ми вважаємо за краще померти в бою.

Але найдивніше, що їм не судилося померти саме тоді.

Артилерійська батарея стрельнула чотири рази, та якось безглуздо, і раптом під впливом якихось таємничих сил обстріл обителі припинився. Чи можливо, що такий нелюдяний вчинок був здійснений заради кількох мусульман, котрі перебували серед обложених? Але як би там було, а після цього потужне військо, розташувавшись на зайнятих позиціях проти жменьки дезертирів і захисників жіночої честі, перебувало в бездіяльності, займалися ж доблесні вояки тим, чим зазвичай на дозвіллі займаються солдати: задовольнялися з солдатського казана, поїли коней, курили і грали в карти.

Жителі Зейтуна небезпідставно побачили в цій гнітючій бездіяльності війська ознаки витонченого підступу. Охоплені смертельним страхом, вони послали до каймакама делегацію, яка просила, щоб доблесні вояки якнайскоріше позбавили населення клятих бунтівників. Населення не має з ними нічого спільного. Якщо ж хто з лиходіїв надумає сховатися в місті, жителі без зволікання видадуть такого владі. Каймакам висловив глибокий жаль із приводу того, що городяни так пізно взялися за розум. Відтепер усе вирішує військове командування. Каймакам більше не керує.

Делегати канючили, чи не вважатиме в такому разі каймакам можливим просити про заступництво його ясновельможність Джелал-бея? Якщо хтось може в ім’я загального добра знайти вихід зі скрутного становища, то саме цей гідний і доброзичливий чоловік.

Каймакам скривився. Він може тільки порадити не згадувати ім’я Джелал-бея. У мутесаріфа є зв’язки зовсім в інших колах. А в тих колах його ясновельможність валі Алеппо – людина, можна сказати, кінчена. Ось що буває, коли занадто поблажливо ставишся до вірменського міллету. Це каймакам знає і по собі.

Одного сонячного березневого ранку в місті поширилася страшна звістка: залишивши на місці двох померлих, котрих, однак, впізнати не вдалося, обложені вночі втекли і зуміли сховатися в горах. Ті із зейтунців, хто не вірив у дива, питали себе: як же це сотні обірванців, на диво помітним людям, вдалося пролізти крізь ланцюг чотирьох тисяч навчених солдатів і безслідно зникнути? Але хто ставив це запитання, либонь, знав і відповідь на нього.

І те, чого боялися, сталося опівдні того ж дня. Військовий комендант і каймакам поклали відповідальність за втечу заколотників на все населення міста. Зрадники-зейтунці якимось диявольським чином зуміли пробратися в текке і вивести обложених крізь кільце солодко сплячих солдатів і повз вартових.

Із Мараша у власному екіпажі негайно прибув сповіщений про цей злочин мутесаріф. Глашатаї та мюдіри з барабанним боєм обійшли все місто. За ними слідували численні кур’єри, скликаючи найстаріших і найіменитіших громадян Зейтуна на «нараду спільно з мутесаріфом і комендантом із приводу становища, що склалося».

Запрошені, п’ятдесят відомих у місті людей – лікарі, вчителі, священики, підприємці, великі торговці – не забарилися з’явитися у вказане місце, більшість навіть у робочому одязі. Лише дехто завбачливіший прихопив із собою гроші.