На тротуарі перед ним було багато людей, які йшли хто як умів. Іноді хтось виступав уперед і перетинав бруківку. Дівчинка тримала у витягнутих руках утомленого песика. Два пана щось повідомляли один одному. Один тримав руки долонями вгору і узгоджено рухав ними, немов гойдаючи якийсь тягар. З’явилася дама, капелюх якої був рясно обтяжений стрічками, пряжками і квітами. Похапцем пройшов юнак з тонким ціпком, плазом притиснувши до грудей ліву руку, немов її у нього відрізало. Раз у раз проходили чоловіки, які курили і несли перед собою вертикальні довгасті хмарки. Троє панів – двоє з них з перекинутими через руку легкими пальтами – часто відходили від стін будинків до краю тротуару, дивилися на те, що робилося там, і потім, розмовляючи, поверталися. Крізь просвіти між перехожими видно було рівно укладені камені бруківки. Там коні з витягнутими шиями тягнули коляски на тонких високих колесах. Люди, відкинувшись на м’яких сидіннях, мовчки дивилися на пішоходів, на крамнички, на балкони і на небо. Коли одна коляска обганяла іншу, коні притискались один до одного, й упряж, повисаючи, бовталася. Тварини смикали дишло, коляска котилася, квапливо хитаючись, поки, зрештою, передня коляска не лишалася позаду і коні не розступалися знову, схиляючи один до одного вузькі спокійні голови.

Деякі швидко підходили до під’їзду, зупинялися на сухій мозаїці, повільно поверталися і дивилися на дощ, який лив без пуття, щулячись у цій вузькій вулиці.

Рабан почувався втомленим. Губи його були бліді, як вицвілий червоний колір його товстої краватки з мавританським візерунком. Дама біля кам’яної плити, навпаки, дивилася досі на свої туфлі, що впадали у вічі під підібраною спідницею, дивилася тепер на нього. Вона робила це байдуже, а крім того, вона, можливо, дивилася тільки на дощ перед собою або на маленькі вивіски фірми, укріплені на дверях над його чуприною. Рабанові здалося, що вона дивиться здивовано. «Значить, – подумав він, – якби я міг все розповісти їй, вона зовсім не дивувалася б. Людина так гне спину на роботі в конторі, що потім від утоми і канікулами не може насолодитися як слід. Але ніяка робота не дає людині права вимагати, щоб усі трактували його любовно, ні, він самотній, він для всіх чужий, він тільки об’єкт цікавості. І поки ти говориш «людина» замість «я», це дрібниця, і цю історію можна розповісти, але щойно ти зізнаєшся собі, що це ти сам, тебе буквально пронизує і ти тремтиш від жаху».

Деякі швидко підходили до під’їзду, зупинялися на сухій мозаїці, повільно поверталися і дивилися на дощ, який плутано лив, утиснутий в цю вузьку вулицю.

Він поставив на землю обшиту картатим сукном валізу, зігнувши при цьому коліна. Вода біля краю бруківки вже бігла струмками, які прямо-таки мчали до заглиблених каналів.

«Але якщо я сам розрізняю “людину” і “себе”, чи маю я право нарікати на інших. Несправедливими їх, напевно, не можна назвати, але я дуже втомився, щоб усе усвідомити. Я дуже втомився навіть для того, щоби просто пройти на вокзал, але ж він близько. Чому мені не залишитися на ці маленькі канікули в місті, щоб відпочити? Я просто дурний… Через поїздку я захворію, я ж це знаю. Моя кімната не буде досить зручна, в селі по-іншому не буває. Та й зараз тільки початок червня, сільське повітря ще часто дуже прохолодне. Одягнений я, щоправда, завбачливо, але мені ж самому доведеться приєднуватися до людей, які гуляють пізно ввечері. Там є ставки, гулятимуть уздовж ставків. І я напевно застуджуся. З іншого боку, в розмовах я надто виділятимуся. Я не зможу порівняти цей ставок з іншими ставками в якій-небудь далекій країні, бо я нікуди не їздив, а говорити про місяць, відчувати блаженство, мрійливо підійматися на купи щебеню – для цього я занадто старий, щоб мене взяли на глузи».

Люди проходили повз із опущеними головами, вільно несучи над собою темні парасольки. Мимо проїхав і віз, на передку якого, набитого соломою, візник так недбало витягнув ноги, що одна майже торкалася землі, а інша зручно лежала на соломі і ганчір’ї. Здавалося, він сидить у гарну погоду десь у полі. Але він уважно тримав віжки, щоб віз, на якому розлазилися залізні штаби, викеровував у товкотнечі. Видно було, як у воді на землі звивається відображення штабів, повільно ковзаючи від одного ряду кругляка до іншого. Маленький хлопчик біля дами, навпаки, був одягнений як старий виноградар. Його складчастий балахон спадав великим колом і хіба що мало вже не під пахвами був підібраний шкіряним ремінцем. Його шапочка у формі півкулі була насунута до брів, і від верхівки її звисала до лівого вуха китиця. Дощ тішив його. Він вискочив з під’їзду і дивився відкритими очима на небо, щоб схопити собі якнайбільше дощу. Він часто підстрибував, піднімаючи бризки, за що перехожі дуже сварили його. Дама покликала його до себе і взяла за руку, але він не заплакав.

Рабан раптом злякався. Чи не пізно вже? Оскільки плащ і піджак його були розстебнуті, він швидко дістав годинник. Він не йшов. Чоловік з досадою спитав сусіда, що стояв трохи глибше в під’їзді, котра година. Той вів якусь бесіду, він крізь сміх, який вона викликала, сказав: «Прошу, початок на п’яту», – і відвернувся.

Рабан швидко розкрив свою парасольку і взяв валізу. Але коли він вже виходив на вулицю, дорогу йому перегородили кілька хапливих жінок, яких він і пропустив. При цьому він дивився вниз на капелюшок якоїсь дівчинки, сплетений з пофарбованої в червоний колір соломки, з зеленим віночком на хвилястих крисах.

Це ще трималося в його пам’яті, коли він уже був на вулиці, що ледь помітно бралася в той бік, в який він збирався піти. Потім він забув це, бо мав трохи напружитися; валізка була для нього нелегка, а вітер дув прямо назустріч, мантиляв плащем і продушував спереду спиці парасольки.

Дихати йому стало важче; годинник на площі поблизу вибив чверть п’ятої, він бачив з-під парасольки легкі короткі кроки людей, які йшли йому назустріч, скреготали, коли їх гальмували, колеса возів, крутилися повільніше, коні випрямляли тонкі передні ноги, сміливо, як сарни в горах.

Тут Рабанові здалося, що він здолає і цей довгий кепський час наступних двох тижнів. Адже це всього два тижні, значить, якийсь обмежений час, і навіть якщо неприємностей щодалі прибуватиме, час, упродовж якого їх треба переносити, таки поменшуватиметься. Тим-то мужність безсумнівно зросте. «Усіх, хто хоче мучити мене і хто зараз зайняв увесь простір навколо мене, мало-помалу витіснить добрий перебіг цих днів, для чого навіть не знадобиться моя допомога. І я можу, що природним чином вийде, бути слабким і тихим і дозволяти робити з собою що завгодно, а проте все владнається просто завдяки плинові днів.

А крім того, не можна мені вчинити так, як я завжди робив у дитинстві за всіляких сумнівних авантур? Мені навіть не потрібно самому їхати в село, я пошлю туди тіло. Якщо воно похитується, виходячи за двері моєї кімнати, то це похитування свідчить не про боязнь чогось, а про його, тіла, нікчемність. І це зовсім не хвилювання, якщо воно спотикається на сходах, якщо, ридаючи, їде в село і, плачучи, їсть там свою вечерю. Бо ж я, я лежу тим часом у своєму ліжку, гладко укритий жовто-коричневою ковдрою, під вітерцем, який продуває кімнату. Коляски та люди на вулиці нерішуче їздять і ходять по голій землі, бо я ще бачу сни. Візники і перехожі боязкі і кожен свій крок уперед вимолюють у мене поглядом. Я підбадьорюю їх, вони не зустрічають перешкод.

У мене, коли я так лежу в ліжку, фігура якогось великого жука, жука-оленя або хруща, на мою думку».

Перед вітриною, де за мокрим склом висіли на поличках маленькі чоловічі капелюхи, він зупинився і подивився на них, зшиливши губи. «Ну, мого капелюха на канікули ще стачить, – подумав він і пішов далі, – а якщо мене через мій капелюх ніхто не виносить, то тим краще.

Велика фігура жука, так. Я виставляв себе так, наче йшлося про зимову сплячку, і притискав ніжки до свого опуклого тулуба. І я прошепчу кілька слів, це будуть вказівки моєму тілу, яке у мене ледве стоїть на ногах, скоцюрблене. Невдовзі я буду готовий – воно поклониться, воно піде швидко і все найкращим чином виконає, а я собі полежу».

Він досяг арки з округлим склепінням, що стояла окремо на вершині цієї крутої вулиці і виводила на маленьку площу, оточену безліччю вже освітлених магазинів. Посеред площі, дещо затемнений через світло з боків, знаходився низький пам’ятник замисленій сидячій людині. Люди рухалися, як вузькі протисонцеві козирки перед джерелами світла, а що калюжі розливали весь цей блиск ушир і вглиб, то вигляд площі невпинно змінювався.

Рабан досить далеко просунувся по площі, хоча і відскакував од стрімких возів, стрибав з окремих сухих кругляків на інші сухі ж і тримав розкриту парасольку у високо піднятій руці, щоби все навколо бачити. Нарешті він зупинився біля ліхтарного стовпа – біля зупинки трамвая, на маленькому чотирикутному кам’яному підніжжі.

«Адже мене чекають у селі. Чи, бува, вже не тривожаться? Але я весь тиждень, що вона в селі, не писав їй, написав тільки сьогодні вранці. Зрештою і мій зовнішній вигляд вже уявляють собі інакше. Думають, можливо, що я кидаюся на людину, коли з нею заговорю, але у мене немає такої звички, або що я, приїхавши кудись, лізу з обіймами, і цього я теж не роблю. Я розлючу її, коли спробую заспокоїти. Ах, якби ж то мені вдалося роздратувати її при спробі заспокоїти».

Тут мимо нешвидко проїхала відкрита коляска, за її двома палахтючими ліхтарями видно було двох паній, які сиділи на темних шкіряних лавоньках. Одна з них відкинулася назад, обличчя її було приховано вуаллю і тінню капелюшка. А друга панія сиділа прямо; капелюшок на ній був маленький, обкладений дрібним пір’ячком. Цю даму міг бачити кожен. Нижня губа була у неї трохи втягнута в рот.

Як тільки коляска проїхала повз Рабана, якийсь стовп затулив праву підпряжку цього екіпажа, потім якийсь візник – на ньому був великий циліндр – виник на незвично високому передку перед паніями, – це сталося вже набагато далі, – потім їхня коляска сама повернула за ріг невеликого будинку, який тепер впав у вічі, і пропала з-перед очей.

Рабан дивився їй услід, схиливши голову, він поклав палицю парасольки на плече, щоб краще бачити. Великий палець правої руки він засунув у рот і тер ним зуби. Його валіза лежала поруч з ним плазом на землі.

Коляски поспішали від вулиці до вулиці через площу, тіла коней летіли горизонтально, наче їх хтось жбурнув, похитування голів і ший виказували порив і зусилля руху.

Округи по краях тротуарів усіх трьох вулиць, які тут збігалися, стояли подостатком роззяви, постукуючи ціпками по бруківці. Між цими групами затесалися башточки, в яких дівчата торгували лимонадом, потім важкі вуличні годинники на тонких стовпах, потім чоловіки з великими плакатами на грудях і спині, які різнобарвними буквами сповіщали про гульбини, потім побігачі… [Дві сторінки пропали.] …маленька компанія. Дві панські коляски, що проїхали через площу і пірнули в якийсь узвіз, затримали кількох чоловіків з цієї компанії, але за другою коляскою – вони вже після першої боязко зробили таку спробу – чоловіки ці знову з’єдналися в одну юрбу з іншими, разом з якими потім довгим рядком ступили на тротуар і протиснулись у двері кав’ярні, облиті вогнями електричних лампочок, які висіли над входом.

Громаддя трамвайних вагонів сунулося поряд, інші невиразно зупинялися в далеких вулицях.

«Як вона горбиться, – думав Рабан, дивлячись на цю картину, – ніколи вона, по суті, не тримається прямо, і, можливо, спина у неї кругла. Мені доведеться часто помічати це. І рот у неї дуже широкий, і нижня губа безсумнівно випнута, авжеж, зараз я пригадую і це. А сукня? Звичайно, я нічого не тямлю в сукнях, але ці облиплі рукави, безумовно, бридкі, схожі на якісь пов’язки. А капелюх, криси якого в кожному місці по-різному загинаються вгору над личком! Але очі в неї гарні, вони карі, якщо не помиляюся. Всі говорять, що в неї гарні очі».

Коли перед Рабаном зупинився трамвай, до сходинок вагона з усіх боків ринули люди з прикритими парасольками, які вони тримали сторч у притиснутих до плечей руках. Рабана, що стискав валізу під пахвою, стягнули з тротуару, і він добряче брьохнувся у невидиму калюжу. У вагоні на лавці стояла навколішках якась дитина і притискала кінчики пальців обох рук до губ, немов прощалася з кимось, хто зараз ішов. Кілька пасажирів зійшли і мали мимоволі пройти кілька кроків уздовж вагона, щоб вибратися з товкотнечі. Потім одна дама піднялася на першу сходинку, її шлейф, який вона притримувала обома руками, обвив їй ноги. Якийсь пан тримався за мідний поручень і, піднявши голову, щось говорив цій пані. Усі, хто хотів увійти у вагон, чекали цього як Бога з неба. Кондуктор кричав.

Рабан, який стояв тепер край сповненої чекання групи, обернувся, бо хтось вигукнув його ім’я.

– А, Лемент, – сказав він повільно і подав юнакові мізинець руки, в якій тримав парасольку.

– От він, значить, наречений, що їде до нареченої. У нього страшенно закоханий вигляд, – мовив Лемент і посміхнувся потім із закритим ротом.

– Авжеж, даруй, що я їду сьогодні, – сказав Рабан. – Я написав тобі в другій половині дня. Я б, звичайно, залюбки поїхав би з тобою завтра, але завтра субота, все буде переповнене, а їхати довго.

– Дарма. Ти, правда, обіцяв, але коли закохаєшся… Ну, так поїду один. – Лемент стояв однією ногою на тротуарі, іншою – на бруківці і переступав з ноги на ногу. – Ти хотів зараз сісти в трамвай; він саме рушає. Давай підемо пішки, я проведу тебе. Часу ще достатньо.

– Чи не пізно вже, справді?

– Не дивно, що ти педантичний, але у тебе справді є ще час. Я не такий педантичний, тому я зараз і розминувся з Гіллеманом.

– З Гіллеманом? Він теж житиме за містом?

– Так, з дружиною, вони хочуть виїхати на тім тижні, тому-то я і обіцяв Гіллеману зустріти його сьогодні, коли він піде зі служби. Він хотів дати мені деякі вказівки щодо влаштування їхнього помешкання, тому я мав його зустріти. А я якось запізнився, у мене були справи. І саме тоді, коли я подумав, чи не сходити мені до них на квартиру, я побачив тебе, здивувався спершу, побачивши валізу, і гукнув тебе. Але зараз уже занадто пізня година для візитів, заходити до Гіллемана не вельми зручно.

– Звичайно. Значить, у мене все-таки будуть знайомі за містом. Пані Гіллеман, до речі сказати, я ніколи не бачив.

...

4 5 6

Стандарт

(1 оценка)