1911

3 січня. – Послухай, – мовив я й легенько штовхнув його коліном.

– Я хочу попрощатися. – Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета,

– Але ж довго ти думав про це, – сказав він, відступив від стіни й потягся.

– Ні, я про це зовсім не думав.

– А про що ж ти розмірковував?

– Я вирішив іще трохи, востаннє підготуватися до зустрічі з товариством. Силкуйся скільки завгодно, однаково ти цього не зрозумієш. Я, звичайнісінький чоловік із провінції, якого щомиті можна сплутати з одним із тих, які сотнями стоять на станціях і чекають своїх поїздів…

4 січня. «Віра і батьківщина» Шенґера.

У відвідувачів галереї піді мною мокрі пальці, якими вони втирають очі.

6 січня. – Послухай, – сказав я, прицілився й легенько штовхнув його коліном, – зараз я, однак, піду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очі.

– То як? – запитав він, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом відвертим, але таким кволим, що я міг би відвести його вбік самим помахом руки. – То ти все ж таки йдеш? А мені що робити? Затримати тебе я не можу. А якби й міг, то однаково не став би. Цим я тільки хочу пояснити тобі твоє почуття, від якого я все ж таки міг би тебе втримати. – І його обличчя відразу стало, як у простакуватих прислужників, коли ці дістають право у загалом упорядкованій державі привчати панських дітей до послуху чи постраху.

7 січня. Сестра N. така закохана у свого нареченого, що шукає нагоди поговорити з кожним, хто до них прийде, окремо, бо з кожним окремо легше вибалакатись і повторитися про своє кохання.

Немовби якісь чари (бо ні зовнішні, ні внутрішні обставини, тепер сприятливіші, ніж рік тому, не стояли мені на заваді) стримували мене цілісінький вільний день – а сьогодні неділя – від того, щоб писати. – До мене дійшли деякі нові втішні відомості про нещасне створіння, яким я є.

12 січня. Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти через лінощі (я сплю тепер удень так багато й міцно і вві сні набираю ваги), але почасти й від страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпідставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафіксованими письмово тільки тоді, коли можуть здійснитися якнайповніше і з розумінням усіх, аж до другорядних, наслідків, а також із цілковитою правдивістю. Бо якщо цього не стається – а я принаймні на таке не здатний, – тоді записане на власний розсуд і, позаяк воно зафіксоване, надзвичайно могутнє видає те, що відчуте просто так, загалом, за єдино справжнє почуття, і всю непотрібність записаного ти усвідомлюєш надто пізно.

Кілька днів тому: Леоні Фріппон, кабаретистка, «Місто Відень». Зачіска – перехоплена стрічкою купа кучерів. Нікудишня шнурівка, дуже стара сукня, але сама дуже чарівна зі своїми трагічними рухами, ота напруга повік, різкі випади довгих ніг, зграбно випростані вздовж тіла руки. Значення застиглої у двозначних позах шиї. Спів: колекція ґудзиків у Луврі.

Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз як наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.

14 січня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого єврейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор. – Увагу ні з сього ні з того привертають до якихось дивних виразів, ось наприклад: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту. – Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.

17 січня. Макс читав мені першу дію з «Прощання з юністю». Як я такий, який сьогодні є, можу це осягти; я мусив шукати цілий рік, перше ніж знайшов у собі справжнє почуття, і ось тепер, пізнього вечора, у кав’ярні, зазнаючи мук від нападів поганого, попри все, травлення, маю честь сидіти в кріслі й слухати такий великий твір.

19 січня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останній рік я прокидався не більше ніж на п’ять хвилин, – мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все з самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж тоді. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека і як рідко давала вона мені перепочинок, що я зовсім не відчував того холоду, хоч моє лихо від цього загалом ставало, звісно, не меншим.

Якось я замислив був роман, у якому ворогували між собою двоє братів, один із них виїхав до Америки, тоді як другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м’якого хліба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись на всі боки в колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, якого я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не посміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, в самому чутті сім’ї мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, що його тільки збирався шукати.

19 лютого. Коли я сьогодні надався встати з ліжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторі, а на іншій моїй роботі. Невинна участь контори полягає лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокійно жив би задля своєї роботи й не марнував би там щодня оцих шість годин, які особливо нестерпні мені в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моїми задумами, – такі нестерпні, що Ви собі й уявити не можете. Зрештою, це, я розумію, – лише балаканина, винен я сам, а в конторі переді мною висовують лише щонайпростіші й найсправедливіші вимоги. Але для мене це – жахливе подвійне життя, вихід з якого, мабуть, тільки один – божевілля. Я пишу це при ясному вранішньому світлі й запевне не писав би, якби то не була така щира правда і якби не любив Вас, як син.

А втім, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, і перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити від мене свій відділ.

19 лютого. Особливість мого натхнення, з яким я, найщасливіший і найнещасніший, тепер, о другій ночі, лягаю спати (може, воно, якщо тільки мене не доконає думка про це, залишиться, адже воно вище, ніж будь-коли досі), полягає в тому, що я вмію все, а не тільки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажімо: «Він визирнув з вікна», – то воно вже досконале.

– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.

– Це тобі заважає? Якщо це тобі заважає чи не дає підійматися вгору, то я відразу піду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.

Та зрештою і він мав підстави відчувати задоволення й відчувати його тим глибше, чим краще я його пізнавав. Адже він вочевидь пізнавав мене чимдалі краще і міг, без сумніву, заткнути мене за пояс з усім моїм досвідом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулиці, так наче переді мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаєш поріг будинку, підіймаєшся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помічаєш. Тільки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.

20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедійна актриса, що виступає до певної міри не на тій сцені так, як трагедійні актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грає роль, обличчя в неї стомлене, принаймні якесь безвиразне й старече – в усіх серйозних акторів це немовби природна розминка. Розмовляє вона дуже різко, так само й рухається, починаючи із зігнутого великого пальця на руці, який замість кісток складається ніби з твердих сухожилок. Особливу здатність її носа до перевтілення підкреслює перемінне світло й заглиблення м’язів, що грають навколо нього. Хоч усі її рухи й слова блискавичні, увагу вона загострює м’яко.

Довкола невеликих містечок також є невеликі околиці для тих, хто любить прогулятися.

Молоді, охайні, гарно вбрані юнаки поруч зі мною в галереї нагадують мені про мою юність і через це справляють на мене непривабливе враження.

Листи молодого Кляйста, двадцятидворічного. Відмовився од військової кар’єри. Вдома питають: то задля якої ж хлібної професії? Бо тільки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати між юриспруденцією і камералістикою. Та чи маєш ти зв’язки при дворі? «Спершу я трохи знічено дав заперечну відповідь, але потім з тим більшою гордістю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинішніми моїми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмішки, і я збагнув, що з відповіддю поквапився. Треба остерігатися промовляти такі істини вголос».

21 лютого. Життя моє тут минає так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажімо, після невдалої поїздки до Парижа я втішав себе тим, що намагатимуся невдовзі побувати там знов. Перед очима – різко окреслені клапті світла й тіні на бруківці.

Якусь мить я відчував себе так, немовби одягнений у крицю.

Які далекі мені, наприклад, м’язи рук.

Марк Генрі – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагічне почуття в глядачів сприятливо впливає на враження від серйозних пісень, зате веселим пісням шкодить. – Генрі веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадується, завісою дає лад своїй зачісці. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирійській бороді, звичайно геть чорній, В., організатора, немовби прозирає сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всі двадцять чотири години, ба ні, не так надовго. – Багато одягу, бретонські костюми, спідниця, що на самому споді, найдовша, отож усе це багатство можна полічити здалеку. – Спершу Дельвар акомпанує (вони хочуть заощадити на акомпаніаторі) у просторій зеленій сукні з викотом і мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбігалися. – Хтось забалакує до мене, та не встигаю я перевести дух, як зі мною вже попрощалися. – Дельвар смішна, у неї усмішка, як у старих дівок, – стара дівка з німецького кабаре. У червоній шалі, яку вона дістає з-поза завіси, – робить революцію. Вірші Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тільки напочатку, коли по-жіночому сиділа за роялем. А коли пролунала пісня «а Batignolles», я відчув у горлі Париж. Batignolles має бути схожий на пенсіонера, як і його апаші. Бруан для кожного кварталу написав окрему пісню.

Міський світ

Якось узимку в снігопад Оскар М., підстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополудні на безлюдному майдані, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдуті, у шарфі навколо шиї і в хутряній шапці на голові. Замислившись, він стояв і кліпав очима. Він так заглибився в роздуми, що мимоволі скинув шапку й провів її кучерявим хутром собі по обличчю. Нарешті, здавалося, ухвалив якесь рішення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.

Коли він прочинив двері батьківської вітальні, то побачив батька, гладенько виголеного чоловіка з важким м’ясистим обличчям, що сидів за порожнім столом очима до дверей.

– Нарешті, – промовив батько, щойно Оскар переступив поріг. – Зупинися, прошу тебе, біля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся.

– Але ж, батьку, – озвався Оскар і аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався.

– Спокійно! – закричав батько й підвівся, заслонивши собою вікно. – Я сказав, спокійно! А оте своє «але» залиш собі, зрозумів? – Потім схопив обіруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. – Твого розпусного життя я вже просто не годен далі терпіти. Я старий чоловік. Я сподівався мати в тобі втіху на старість, а ти натомість завдаєш мені прикрощів більше, ніж усі мої болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своїми лінощами, марнотратством, лихими вчинками і – чом би й не сказати тобі про це відверто – дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. – Чоловік замовк, але на обличчі в нього все ворушилося, так наче він говорив далі.

– Батьку, любий мій, – почав Оскар і обережно рушив до столу, – вгомонися, все буде добре. Сьогодні мені спала на думка одна ідея, яка зробить з мене діяльного чоловіка, про якого ти тільки мрієш.

– Яка думка? – насторожився батько й перевів погляд у куток кімнати.

– Тільки повір мені, за вечерею я все поясню. В душі я завше був добрим сином, але те, що я не міг цього показати, дуже мене дратувало, отож мені було краще злити тебе, коли вже я не міг тебе порадувати. Але тепер дозволь мені трохи пройтися, я хочу дати лад своїм думкам.

Батько, що, уважно слухаючи, сів був на край столу, тепер став на ноги.

– Я не вірю, що оці твої розмови чогось варті, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мій син… Не затримуйся, повечеряємо вдома, і розкажеш про свої справи.

– Мені досить і такої невеликої довіри, від щирого серця дякую. Та хіба вже по моїх очах не видно, що я цілком заклопотаний поважною справою?